— Що я говорив, говорив сам з себе й за себе".
"Кажуть, від молоді поступ ішов і йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі не зрілі, а може, й зовсім буденні?"
"В такім разі мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Се все сильні одиниці роблять, отче, бо буденність іде напомацки… за голосом провідника".
"Молодіж гарна, пориваюча зі своїм запалом… Але запал так само творчий, як і винищуючий".
Тут о. Захарій замовк, неначеб хотів все виявити, що важило йому на душі, лиш по якійсь хвилині мовчання зі сторони молодого чоловіка сказав, що молодіж витворяє, може бути, добре й лихе, але наш простолюд поки що є ще лише м а т е р і а л, з якого повинен витворитися народ, а акція в тім витворенню вимагає також і сумлінних, і просвічених… душпастирів. Але, судячи по теперішній молодежі… мені щось інше вважається.
Юліян поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола й замовк. Він не знав, що має думати. Чи отсей апостол перед ним був справді таким в душі й сумлінню, як виявляв себе? Чи була се лише його постанова намовляти молодь в ту саму область, в котрій перебував, і може, з якоїсь обави, щоб вона могла остатися з часом пусткою, до чого, здавалося, закроювалося, навертав і його туди. Хто там знав…
О. Захарій мов вгадав його думки.
"Ви ще спраді дуже молоді, мій сину, й знаєтеся не багато на життю й людях". Він сказав се спокійно з усміхом на устах.
Юліян легко спалахнув.
"Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа[55], або надчоловіка[56] між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній".
О. Захарій не обзивався.
"Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу".
Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонує він йому?
Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.
"Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона "змиває ближнім ноги" й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми с а м і д о Ц а р с т в а Г о с п о д н ь о г о".
"Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник".
Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.
"В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А — хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми їх читали й розуміли, та до життя щоліпше пристосовували. Відносно до моєї особи, я скажу лише се на сю тему, що не доріс до праці між народом в тім змислі. Вона мозольна й поважна й без поваби своїм характером д л я м е н е".
"Ви ще молодий і можете в собі помилятися".
Юліян поглянув на о. Захарія. В його очах щось загоріло.
"І ще одно, отче, до чого признаюся одверто. Я загордий зі вдачі, занеподатливий, щоби бути, як-от, приміром, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру, добрі людські прикмети й те, що з зерна, котре засіваєте, мусить колись лише саме добре вродити. Ви!!" — о. Захарій перервав раптом дальшу бесіду на сю тему наказуючим рухом мовчання… й спитав, чи він, Юліян, говорив коли зі своїм батьком подібно?
"Ні. Не зазивав його батько ніколи до виявлення своїх поглядів у тім напрямі. Він привик мовчати, а може, мовчання й унаслідував по батькові. Що я з вами так одверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожда душа сама відкриватися". Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лицю сього перебігло мов легкий смугпритаюваної доброти, але й він не обзивався.
Відтак перебив мовчання… "Кажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете".
Юліян змішався.
"Я прийду, чому б ні. Не можу собі навіть і уявити, що, пізнавши раз ваш дім, можна б сюди й не приходити. О, отче", — вирвалося йому вслід за тим з уст. Він так прагне дальшої науки, не лиш одної фахової, але і іншої позафахової, бажає пізнати світу, того великого, культурного світу, а своїми творами чудес, винаходів, людської руховности й штуки, котра ублагороднює душу, поширює горизонти і, як кажуть, дає одиноку духовну насолоду в життю. Йому здається… що кожда днина, котра тепер минає… є для нього ущербком на будуче.
О. Захарій усміхнувся.
"Не бійтеся, мій сину. Нічого вперед себе не втратите. А може, навіть і побут в Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо…" — й тут він перервав і вмовк.
"Бо щодо шляху, на який маю вступити… то він мені сам укажеться, — докінчив Юліян". Йому ще час два роки до того. Він їх перебуде правдоподібно за границею і аж відтак на "шлях" будь він в верстві інтелігенції, селян, робітництва, чи на лоні природи — будь в рядах війська — се послідне слово вирвалося йому з уст, начеб чиясь невидима рука кинула йому його на уста; й тут він на мить урвав. "Воля й непохитна постанова доводить не одного до цілі".
Він протер чоло, наче відсвіжив себе тим, відітхнув і піднявся зі свойого місця. Йому час додому, і часу забрав отцю. А там і сонце клониться до заходу. "Але тут у вас, отче, — додав, — як недивно, з теплом і оглянувся, роблячи з простягненою рукою рух, ніби обіймає цілий виднокруг, зараз сидячим проти себе о. Захарієм, що в тій хвилі так погідно й з щирим заінтересованням слідив за кождим словом і рухом молодого чоловіка, — тут все таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що будить щось досі дрімуче в нім, незнане й перетворює на моменти. Ах, він сам не знає, в що й — що тут зовсім інший світ…" — кінчив спішно, мов здержував себе, щоб не зраджувати якусь м’ягкість, котра намагалася перебитись на зверх, а за котру міг би соромитися.
О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом, котрий одначе все-таки, наче проти його волі, уклався в сій хвилі якось сумно.
"Могло б ще інакше бути. Краще", — сказав, тронутий, між тим, коли погляд Юліяна полетів понад головою отця, дальше на обійстя парохії.
"Хочете вже йти?" — спитав о. Захарій і піднявся й собі. Його погляд полетів, рівно Юліянового, понад господарські будинки й за обширне подвір’я на дорогу, що велася біло, ясно між зеленими левадами а й дальше, а відтак не стрінувши на ній нічого, вернув стурбовано назад. "Ідіть і приходіть знов, — сказав, подаючи руку молодому. — Ідучи, може, стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб й скоро вертали й нігде не поступали. Правда, мали доволі орудків вилагодити в місті, але все-таки повинні вже в дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожда хата має свою чорну хмару. Так і моя. Але йдіть, мені також треба до своєї праці набратися. Завтра маємо більше свято і я все люблю до проповіді приладжуватися".
Юліян обіцяв передати його бажання паням, коли стрінеться з ними, і опустив парафію.
Вертаючи сільською дорогою, застановлявся, чорез що о. Захарій допитувався його, чи не вступить до семинара й не домовляв до богослов’я, але й не підпирав його нехіть до того стану.
Та недовго видержувала його думка при тій точці. Його око полетіло по дорозі, по полях, де люде укладали з клань снопи збіжжя на фіри й відвозили додому. Сонце вже жевріло на заході й над лісом сліпило око.
Через хвильку він глянув туди, відтак зняв капелюх і пустився спокійним, рівним, наче військовим, кроком вперед. Воздух був чистий, повний запаху зі свіжої стерні й ледве замітний вітрець овіяв його чоло, очі й щоки.
Він згадав Еву.
Як чудово все зложилося. Судьбі захотілося, щоби молоді коні о. Захарія сполошилися, щоб він їх здержав, боровся з ними, від чого ще й по нинішній день остався на правій долоні, лиш йому відомий, знак, — що "спас" подорожніх, з чого вийшли запросини, й будучи в дворі, зайшов хоч-не-хоч до них.
Які добрі були вони всі для нього. Почавши від батька, матері і — які ввічливі. А і як противно було йому сюди заходити вперше, й як і змінилося все на інше чудно…
Так. Несказанно добрі. Передовсім батько, душпастир, мов постать з Біблії його всюди зустрічала й німо добром благословила, коли вступав лиш в їх хату. Огортало його в ній щось шовкове любе й він там справді наче на той час перетворювався. Його єство наче відслонялось супроти чогось. Так. Там був чимось відмінний світ, а все-таки рідний. Інший, як дім дідичів і — дім родичів.
Родичів? Та що се? Прокинулась в цій хвилі погорда до хати своїх батьків? Соромився? Щезла вже любов до тієї хатини, де панувала жіноча праця, мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких матір мов освячувала своїм усміхом доброти й благаючим поглядом видержувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невмолиме, суворе, строге, примусове.
По його молодих устах перебіг сумний усміх, він похилив голову й потонув у думках.
Нараз зі сторони лісу гукнув хтось. Він здригнувся й поглянув туди. Се був Едвард Ґанґе, що стояв на вузькій пільній дорозі з фельдштехером в руці… й дивився в його сторону. Та пізнавши в самітнім мандрівникові свого вчителя й товариша, він спустив шкло, котре висіло йому через рамено… і обидва підійшли до себе.
"Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Що там взяли тебе, може, в який фамілійний полон?" — і при тих словах розсміявсь.
Юліян легко нарум’янився.
"Нічого подібного. Балакав трохи довше з о. Захарієм".
"А прочі?"
"Виїхали в місто, й саме отець мене просив, що, коли стріну їх по дорозі… що мало б дедалі статися… переказати їм, аби не вступали ніде, а вертали впрост додому".
"То значить… ти будеш мусіти десь тут по шляхові блукати, щоб їмость й панну Еву… стрінути й бажання батька переказати".
"Як стріну", — відповів Юліян, зморщивши нетерпеливо брови, й замовк.
"Коли так, то ходім. Добре, що я далекогляд взяв з собою. Підійдім он там на той горбок, де ся доріжка завертає до нашої покутівської направо, й трохи далі наліво й провадить до А., куди ходимо часом на пошту. З того горба видко на всі сторони. Там є й добре джерело, нап’ємося води, бо мені вже добре в горлі висохло, поглянемо по дорогах і будемо знати, бо час уже й додому.
Юліян поглянув на годинника й пішли, куди означив приятель.