Апостол черні

Ольга Кобилянська

Сторінка 12 з 76

Як уже перед тим спімнула, чоловіка може б л у д обхопити. Кажуть, додала поважно, кладучи на послідне слово натиск. Вона боїться, що не опрешся…" — тут урвала.

"Блудові?" — спитав.

Так. Що в неї не стане доволі сили довго н е б о я т и с я.

Чим хто більше боїться, тим легше підлягає тому. Ліс, кажуть, має свою невидиму силу, що манить і відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один в його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати.

Він, як і перше, мовчав. Роздивляючися, йшов поволі, неначеб щось почало й на його діяти.

А він не чув ніколи щось подібного.

Він звернувся до неї, обхоплюючи її великим неприступним поглядом.

"Про блуд?"

"В те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу й несупокій в грудь, котра викликує враз жах, а й миле почування, й він іде, йде за тим, наче сонний — доки…"

"Доки?" — спитав він і станув.

"Доки або не визволиться з його чару-завороження, або не згубить себе", — вона указала на чоло.

"І ви вірите в щось таке?" — він нараз усміхнувся весело.

"Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в нім, і лякливо… що тоді робити?"

"Ви глузуєте!" — кликнула нараз болісно, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Коло її уст здрігнулося боляче. Струнка коло них була вдарена. Ніхто не хоче її поважно розуміти.

Юліян схилився над нею, переляканий.

"Скажіть, ради Бога, відки ви таке берете?.." — спитав.

"Про вас говорять…"

"Про мене говорять, що з мене буде колись добра партія, — впала йому роздражнено в речення… — а може, й це й те, що я екзальтована… мотивуючи те послідне, що я о д и н а ч к а".

В тій хвилі… вмовкла.

Перед ними опинилася служниця й попросила до підвечірку. Хутко по тім… Юліян попрощався.

Молода Ева дивилася якийсь час за ним… а відтак вернула… в сад. Фіртка в паркані остала не зачинена… й треба було ключ забрати.

*

Коли в тиждень знову зайшов, пішли, по так званій "вступній балачці" з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.

"Давайте, панно Ево, підемо шукати "блуд" вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий і сильний; якщо нас незнане або блудне, хоч би й як приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо-високо вгору, мов смолоскип, і буду так лісом нести, аж не вернемо додому. Хочете? — Він окинув її щиро очима. — Ну, як не тепер то іншим разом, — додав звісно. — Я ж ще буду заходити до вас. Поставмо собі за ціль поглянути "блудові" в очі".

Вона похитала головою і усміхнулася легко.

Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до границі чужого села. Глибина лісу мовчалива, й вона причиняється до того, що викликує в чоловікові жах і таке, на яке чоловік в своїй хаті, чи в ясній добі не впадає гадками.

"Так ми розрушимо мовчання лісу. Я один його не боюся, а над вами буду сторожити, мов над чародійною квіткою, що дає щастя. На те спустіться".

Вона поглянула йому вигрибущо в очі, а по хвилі сказала: "Може. Може, і підемо колись".

Нараз він обернувся обличчям до глибини й гукнув з усеї сили "Ево!"

…Ево… відбилося з котроїсь сторони, не то з-помежи верхів дерев, не то з боку й втихло. Він поглянув в її лице. Її очі були велико відчинені й слухали. Вона поклала палець на уста й шепнула: "Здається, на землю впало".

"Або між галузям повисло…" — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Але жаден крок не зближався. Тишина панувала навкруги них і мов противно неначе чогось і собі вижидала.

…А тепер нехай вже йому по щирости скаже, хто був саме той найголовніший, що їй такі чуда в головку й груди вложив.

Її погляд пішов по нім.

Вона. Б а б у н я. Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби він знав… При тих словах вона заслонила лице й прошептала: "Будучи її внучкою, що подібна не лиш з поверхности до неї… може, також колись…" — і не договорила.

Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву, яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.

Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.

При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.

Змішалася.

Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!

Се "добре" було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.

"Панно Ево!"

"Що?" — вона стала поважна, й неначе перед його очима виросла.

"Бачите, який я? По раз другий я…"

"О… нічого… скільки голов… стільки й гадок", — відповіла.

Мовчки пішли дальше.

Нараз сталося щось несподіване. Він опинився перед нею, мов вкопаний, і сказав зміненим голосом: "Панно Ево, усміхніться!"

Дівчина глянула з переляком на нього.

"Я вас прошу".

Вона похитала поважним заперечуючим рухом голови.

"Я вас прошу".

"Я не можу. Ви глузуєте".

"Ні. Я цілком поважно прошу. Як свою сестру, усміхніться!"

Вона глянула вдруге в його очі й опустила погляд.

Вони в нього ждали, були такі повні несказанної чистої щирости в тій хвилі й просили.

Вона мимоволі усміхнулася — а з тим і на його гарнім молодім обличчі указався, мов сонячний промінь, усміх.

"Дякую", — сказав коротко. Якийсь час ішли не промовляючи до себе жадним словечком, віддалені о крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись матір’ю, кожде з своїми думками зокрема.

*

Був поважний й лише час від часу спинявся його погляд на ній, неначе взяв її від хвилі, як заговорила про силу "блуду", під свою мужеську опіку.

Нараз вона кликнула: "Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут!" — і показала рукою направо. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби й вільхи, заблистіла проти сонця, що клонилося жевріючи, — вода ставу. Обоє направилися туди мовчки.

Він доглянув воду.

Сонце, здавалося, утікало перед ними між деревиною. По разові кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах, колінах, там знов просто в обличчя, на груди, там на плечі, доки не опинилися над самим берегом ставу.

Лежав розкішний, темно-зелений під берегом лісу й в хвилі непорушно спокійно.

Вона глянула цікаво на юнака й по її устах заграв любий й тріумфуючий усміх. Що він каже про став на отсім місці?

"Рай", — відповів коротко. Коло густо виростаючої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи собою парохіальний паркан, лежав невеликий човен.

Се її човен, сказала, мов рекомендуючи йому якогось свого доброго товариша. А там, далеко… на противній стороні берега, бачите? Се човен… І вже більший… панства Ґанґів. Пізнаєте?

"О так. Вже поорієнтувався".

Чи вода глибока неприманчива? Коли вона сама приходить сюди по якімсь гніві чи зворушенню, то їй так мило й вона вспокоюється. А п-ні Др. Емі, противно, не любить воду. Називає її "Unheimliches element"[48]. А знову бабуня заходить, так як і вона сюди, лише крадькома, аби родичі не знали… й ніхто зі слуг не знав, не слідкував за нею. І тут вона висипляється. Тоді вона сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду… водяний холод… її з блуду опритомнює.

Юліян поглянув, як недавно, на неї, але не сказав ні слова.

Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а коли сей скінчився, відслонив вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб… деякі загони перемінилися в стернину… а все було рівне… рівнесеньке… й здавалося… ген в далечині з небозводом.

Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до лісу, мали, крім виду на став, ще й впрост перед собою за ставом, хоч і далеко, вид на сільську дорогу, що бігла паралельно, ніби здоймаючися незначно вище нього… в інші сусідні околиці, а він… десь чим раз більше, як здавалося, звужався й зник.

Вони вернули берегом і лісом додому… зачиняючи щільно фіртку за собою.

Заким вийшли з-над берега ставу й лісу — Юліян сказав: "Ви, певно, маєте й тут десь своє улюблене місце?"

Вона притакнула головою.

"Де саме? — він оглянувся… — Тут або там? Або там, може… там, де лавка? Я її саме аж тепер відкрив".

"На однім з тих… недалеко лавки… коло неї бабуня висипляється".

"Близько берега — неправда? Троща все закриває. Як живий параван. Тут повинна десь недалеко гойдалка висіти, — сказав він знов, мов непритомним взором, — звернена в глиб лісу… й глядіть, тім казкам в лісі… які тче і виявляє ліс".

Вона дивилася на нього без слова…

Він пішов, ледве подавши їй руку.

Вона так само мовчала. Ніколи не виявляла просьбу, щоб приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою… тугу… й порожнечу… він з’являвся. Тоді не бачили ні родичів, ні нікого іншого між собою… лише подавали собі руки і йшли в сад. Він став їх обов’язком, їх сумлінням і там розворожувались їх язики.

*

В дві неділі пізніше настала сльота. Дощ падав безнастанно грубими краплями й зсувався з дня на день, і по шибках. Він полокав деревину по садах і лісу, розмокав стернину й не хотів уставати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік. Так вже чи не третій тиждень.

Одної такої сірої днини по обіді, коли Ева сиділа при вікні й дивилася дожидаючими очима на ліс, котрого найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, як з нього, а може, ще більше і з ставу, здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком і не вертались і нудились. О. Захарій перебував в своїй канцелярії… їмость зі слугою… в амбарі… де млинковано збіжжя на свіжий хліб, і тишина стала грізлива.

Сидячи так, мов потонула всією душею в погляді мряки, зачула раптом тупіт коня, а майже рівночасно майнув перед вікном якийсь їздець і щез.

Цезаревич!

Вона жахнулася й погнала до своєї кімнати. Се сталося так скоро, так несподівано, неначеб хто вдарив п’ястуком в шибу — а сам втік. Краска, що загоріла на її блідавім обличчю, мінутно зникла, лиш раптовий переляк потряс нею, а в серце ніби молотом вдарило.

Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.

З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос.

9 10 11 12 13 14 15