Може, й б і л а г в о з д и к а розцвітеться, великий той і повний… що я дістала", — сказала півголосом Марія до старшої сестри.
"Що за гвоздику ти дістала?" — пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула "Покутівка" й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.
*
Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору, а він не міг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії — був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду… через що Юліян і не споминав своєму товаришеві… що мав намір туди зайти.
Аж настав і на те час.
"Ти куди?" — спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софі й курив, Юліяна, коли сей взяв ціпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.
"На парохію", — відповів Юліян.
"Чого тобі там?"
"Запросили свого часу… ще від афери… і я обіцяв зайти до них, треба ж вив’язатися зобітниці".
"А-га..! Тодішня історія, де ти відограв ролю ангеласпаси-теля", — відповів молодий німчик і усміхнувся.
"Йди, йди, — сказав. — Впрочім, се порядні люди. Панна не дуже гарна, але, кажуть, мудренька, і як на попівну добра партія, бо заразом і многонадійна спадкоємиця…"
"Мене се що обходить?" — відповів понуро Юліян.
"Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нічого не сказав, так лиш собі замітив. Мені збудилося тепер се в пам’яти, що так мені раз економ з якоїсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить. Як тебе схотять там, як се в панів буває, в себе довше задержати (бо всі вони, старої Орлихи не виключивши, дуже гостинні) — ти не приймайся того. Час від часу показатися в них — не кажу… але не в’яжися нічим. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію, а й вони, Захарії, не будуть ліпші. Ти ж знаєш наші шпорти, конверзацію в англійськім в гувернантки моїх сестер, що в противнім разі прямує впрост до батька на "Rapport" — і скандал..! Я її не терплю".
"Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довге? Занудився б".
І з тим пішов.
На парохії Юліян зустрінувся на ґанку, з котрого був перелаз на подвір’я з обійстям, — з отцем Захарієм, що саме відправив якогось чоловіка за орудками в сусіднє містечко й на пошту.
"До пані Орелецької не поступайте. Нехай хоч з тиждень буде в хаті спокій", — донеслися його слова ще до Юліяна. Чоловік вклонився й пішов, а о. Захарій звернувся до гостя.
Побачивши його, він зрадів. Він вже чув про його побут в дідича. Гадав, що він, може, і взагалі не загляне до них. Третій тиждень вже кінчається, а його не видно ні в церкві, ні… тут. Чому так резервово. Погордив справді попівським запрошенням? — При тих словах щиро дивився юнакові в очі.
Юліян зміняв барву.
"Ні. Щодо того, то ні, — відповів. — Але так тяжко вирватися з двора. Заєдно там займають; а до того він і там студіює". — Він не докінчив.
"Студіює? Так?"
Вправляються вдвох з Едвардом в англійській, французькій і російській мові, їздять часто, щоб се вміти вже перед вступом до війська. До того все якесь товариство, то знов веслують. Виїжджають також на друге село на контролю, й так час збігав.
Говорячи, увійшли в простору, гарну кімнату, в котрій були штори до половини спущені, бо надворі стояла липнева спека.
О. Захарій показав папіросницю, але Юліян подякував. Мав свою.
"Ви куріть, бо я лиш десь-колись се чиню. Мені воно шкодить".
Бесіда пішла про дальші студії Юліяна, про політику, якою Юліян мало займався й більше слухав, як говорив, про вступ до військової служби, а далі змінилася тема. В хату увійшла їмость. Жінка гарна, лагідних рис лиця, блондинка, потрохи подібна до мужа. За недовгу хвилину двері за спиною Юліяна злегка рипнули й він озирнувся. В тій хвилі поновно піднявся з свого місця.
Увійшла молода дівчина, середнього росту з лицем смаглявим і задержалася недалеко зібраних.
"Ви її знаєте вже, наша донька Ева", — сказала рекомендуючи їмость.
Ева, бо се вона була, дивилася на батька очима з повними зачудовання, неначе питала: "Ви говорите з ним, що недавно відчували до нього вразу, за ігнорування ваших запросин?" Але не сказала нічого.
Ні. Ева рішучо не була гарна. Едвард говорив правду. Але як він се сказав, то хіба не бачив її гарне, мов з мармуру виточене, чоло з темними рівними бровами над такими ж очима. Уста, правда, були ніби грубшим пензлем мальовані — але хто б на се звертав увагу, хто глядів у її очі, мудрі й допитливі.
Батько, побачивши доньку, яка мов нерішимо станула, усміхнувся й спитав: "Пізнаєш сього пана?"
"Так. Се ж він", — відповіла. А опісля, приступивши близько стола, коло котрого стояв тепер гість і сиділи родичі, дивилася через хвилину на нього, не промовляючи ні слова. Стрінувшись з його очима, її очі втекли з його обличчя й спинилися на його руках, наче шукали на них якихось слідів. Але не найшли нічого. Юліян сів назад на своє місце, попроханий до того матір’ю і, зсунувши попіл з своєї папіроски, продовжував розпочату бесіду з о. Захарієм про новий спорт. Так. Евині очі не найшли нічого на руках гостя. Вони були в нього гарні, сильні, як бувають у всіх добрих гімнастів і спортсменів, а при тім плекані й гнучкі. "А такі були тогди закривавлені", — думала й дивилася дальше на них, які з білих манжет то більше, то менше визирали й рухалися. Вона заховувалася мовчки й прислухувалася розмові. Юліян говорив спокійно, виразно і його слова наче висковзувалися з його уст. Ева заслухалася в його голос, як заслухаються любителі музики в звуки інструмента, подаючися або ухиляючись від його музики.
Чи він вже знає всю тутейшу околицю, спитала їмость?
Майже. В перших кількох днях ознайомлювано його з нею.
Був, певно, й над ставом і купався?
Отак. Над ставом. Якраз не через купання, він не є любителем спокійної води, але були з Едвардом. Їздили в ліс, а там вже не могли не бачити ставу. Опісля й купався в нім. Він великий. Дійсно, ліс і став — се найкращі точки в Покутівці, які пізнав дотепер.
"Найкращі місця лісу й ставу то безперечно Ева знає, — докинула їмость. — Вона то в лісі, то над водою літом".
Юліян поглянув на дівчину.
Так матері здається. Вона знає лиш ті місця добре, що в сусідстві їх саду, а далі — що до лісу менше. Сама не любить в глубінь лісу ходити. Але вона його навчить веслувати, якби він хотів цього навчитися.
Вона?
Юліян зчудувався, підсуваючи легко брови, наче роздумував, а відтак всміхнувся.
Дівчина змішалася, бо його очі спинилися на її чолі.
Вона вміє.
І він вже вміє.
Так скоро навчився.
Порозуміти треба.
Ах, то він, певно, лиш поверхово вміє. Бо вона вміє поважно й навіть тоді веслує сама, коли й вихор здіймається й розбурхує дико поверхню води. Не один з гостей, що перебував в Покутівці й пробував сього, впевняв, що се тяжко.
Він усміхнувся.
Наколи вона не вірить, то колись повеслують навперейми. Він так був запалився, зараз в першім часі свойого побуту, до веслування, що брав і ясні вечорі до помочи. Ґазда Матвій вчив його. В дворі казали, що він найліпше в селі веслує. З нього сміявся Едвард і другі в дворі й питали, чи він не схоче часом рибальством зайнятися… але се його зовсім не тривожило. Побирав лекцій у Матвія, доки не навчився. Звичайно, про якесь перфектне знання не може говорити, бо Покутівка ні моря, ні великої ріки не має.
Їмость і о. Захарій усміхнулися.
"Я ніччю ще ніколи не веслувала, — сказала дівчина. І звертаючись через плечі до матері, додала: — Я б також колись ясним вечором або ночею повеслувала, мамо. Се одно я не пробувала. То мусить гарно бути, але й лячно. Мамо, ви чуєте?"
"Чую, Ево. Ти доволі в днину бродиш, то вночі тобі краще висиплятися".
Ева розсміялася легко.
До дверей застукала служанка. До єгомостя прийшли люде з требою й просять, щоб вийшов.
Він се вчинив.
І їмость піднялася з місця. Юліян поглянув на свій годинник. Еві припала задача провести його по саду і показати що краще в ньому, овочі й т. д., а вона йде, щоб постаратись о підвечірок, до котрого попросить обох у свій час.
Юліян і Ева подалися до саду. Вони пішли до нього через той ґанок, на котрім привітав його о. Захарій і котрий зберігав кілька цвітучих олеандрів і два або три зужиті фотелі.
За годину він мусів вертатися, сказав.
Ева зморщила брови.
Вона його ані одним словом не здержить. В них до нічого й нікого не силують. Се не є правдива гостинність. Нехай остане, доки йому мило.
По лиці юнака перебігла легка краска і його погляд задержався на ній.
Вона відчинила фіртку й обоє увійшли впрост в зільник, котрий простягався перед чотирма вікнами двох кімнат. Одної, де пересиджував недавно, й другої, притикаючої до неї. Так що зі всіх тих вікон був вигляд не лиш на зільник, але й у сад, в котрім губився зі своїми стежками зільник. Ева, одіта в ясній легкій одежі, з волоссям, що було з чола зчесане назад, а зверху трохи на задній части голови, зв’язане частково великою понсовою кокардою, виглядала дуже дитинно. Однак до тієї дитинности стояли рішучо в суперечности задумливі великі очі й дрібна зморшка між бровами, коли мовчала, як се й тепер. Коли хвіртка за обома запала в замок, а він опинився поруч неї, вона сказала, що поведе його туди, де в них найкраще, де читає або пересиджує, коли смутна.
"Се буває в вас?"
Вона глянула на нього, а коли стрінулася з його очима, в котрих пробився мов усміх, вона спустила вражено погляд.
"Чому се не може бути в мене? І ви думаєте, як інші, що коли одиначка, то вже ніколи не може бути сумна?"
Ні. Сього не думав. Він лиш думав, що в кого такі добрі родичі, як у неї (так він чув), то той і не може мати багато причини до смутку. Дальше він не думав. Але коли він її тим вразив, то нехай простить. Він не вміє бути ввічливим. Він терпкий і через те не вміє до смаку підходити. Змалку на залізо вихований, найкраще від нього здалеку держатися, особливо паннам.
Вона вислухала й лиш коло уст здригнулося в неї, мов там ховалася потайна струнка, й по ній вдарило тепер.