Ключ

Шкляр Василь

Одні назвуть цей роман детективом.

Другі добачать у ньому твір еротичний.

Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним.

Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, друге і третє, я прошу його не читати.

Автор

Prologue

Я стою перед високим судом за те‚ що пролив кров ближнього. Та я спокійний і незворушний‚ як холодна кам’яна брила‚ бо з усіх сил прагну цього суду і ладен взяти на себе ще більшу вину‚ ніж вона є насправді‚ аби мене покарали якомога суворіше. Тому мені не подобається комедійне забарвлення цього процесу — ніякої тобі врочистости. Приміщення наших провінційних судів просто жалюгідні. Навіть важко назвати залою цю обдерту кімнату‚ де зі стін і стелі сиплеться тиньк‚ де світить ребрами вичовгана дощана підлога‚ яка от от провалиться‚ а замість суддівського помосту стоїть звичайнісінький голий стіл.

Ще убогіша бокова кімната‚ де проводять свої наради слуги Феміди: її двері постійно відхилені‚ їх кілька разів сердито причиняли‚ а вони все відходять‚ і ще на самому початку я помітив‚ як за тими "лаштунками" рожевощокий кирпатий суддя нашвидкуруч натягує через голову — наче спідницю — пожмакану чорну мантію. Він зодягав її поверх пістрявого светра грубої в’язки‚ і я ще тоді звернув увагу на його пухкенькі рожеві щоки‚ — здавалося‚ він і досі ссе мамину цицьку‚ хоч розміняв четвертий десяток‚ а коли всі встали і цей пантаґрюель усівся на своє місце‚ то з під столу безглуздо виглядали його нечищені черевики сорок шостого розміру‚ і навіть видніли заправлені в чорні шкарпетки сині кальсони.

Молоденьке дівча‚ яке вело протокол засідання‚ витріщило свої здивовані оченята на вбивцю і злякано опустило їх тільки тоді‚ коли я не витримав і підморгнув їй‚ мовляв‚ не хвилюйся‚ все буде гаразд.

Що й казати‚ є в цих судових засіданнях щось від театралізованого дійства‚ і щоб скоротити кількість його персонажів‚ я катеґорично відмовився від адвоката. Дивлячись на кирпатого суддю і побоюючись‚ аби він не почав колупатися в носі‚ я прикликав собі у порадники мого давнього приятеля Жана Поля Сартра‚ який набагато раніше за мене дійшов висновку‚ що людина по справжньому здобуває свободу лише у в’язниці. Я викликав його дух без особливих зусиль (не так‚ як це робив великий медіум Каззот‚ котрий після кожного такого сеансу непритомнів або‚ навпаки‚ впадав в істерику) і попросив поради‚ як його краще повестися‚ аби виклопотати у високого суду щонайсуворіше покарання.

Однак мій дорогий Жан Поль‚ автор неперевершеного ґросбуху "Шляхи свободи"‚ сказав‚ що все це не так просто‚ адже брехнею далеко не заїдеш‚ тож на суді треба все таки говорити правду і тільки правду‚ щоб laisser faire, laisser passer[1]‚ і я з ним погодився: хай буде так‚ — сказав я‚ — а як воно буде — qui vivra verra[2].

Частина перша

1

Тепер мені часто снився піщаний вітер‚ снилися височезні сосни‚ які постогнували від того вітру‚ а піщана курява навіть уві сні забивала подих‚ і я прокидався серед ночі через те‚ що не міг дихати. Віднедавна я зрозумів‚ що це мені не ввижається‚ що в цьому помешканні й справді не вистачає повітря‚ і тепер мене дивує‚ чому люди так люблять старі будинки з високими стелями: ніби й багато простору‚ а закуриш цигарку‚ то дим із кімнати не вивітриш‚ він залишається тут назавжди‚ облягає стелю і стіни‚ які домішують до тютюнового духу запах старого передавненого пороху.

Можливо‚ я перебільшую‚ може‚ аж занадто нарікаю на це помешкання‚ бо з певного часу мені стало тут зовсім незатишно‚ я втратив спокій і навіть сон. А коли й засинав‚ то знов і знов бачив скрипучі сосни‚ які коливаються у вихорах вітрів‚ ті вітри здіймали піщану куряву‚ яка теж скрипіла на зубах‚ і згодом я все це побачу увіч‚ коли розпочну своє недолуге розслідування й поїду до пана Ярчука‚ там я побачу й таке‚ чого не витворить найхимерніший сон‚ однак не забігатиму наперед‚ а почну все спочатку. І хоч тепер мені важко сказати‚ де в цій історії початок‚ а де кінець‚ пам’ять насамперед вертає до того зимового дня‚ коли я знов опинився без даху над головою. О‚ це вже міцна традиція‚ яка тягнеться ще з моїх післястудентських літ: господар квартири спроваджує тебе на вулицю неодмінно взимку і в найлютіші морози. Слава Богу‚ цього разу хоч не випадало возитися з речами‚ бо після недавнього розлучення єдиним моїм скарбом із хатнього начиння залишилася хіба що сумнозвісна зубна щітка.

Справедливості ради скажу‚ що перепала мені й старенька "Лада"‚ придбана з рук після того‚ як за несподівано кругленьку винагороду я скомпілював для однієї новостворюваної партії статут і програму‚ й тепер це авто стояло‚ можна сказати‚ під охороною‚ прикидане снігом‚ на внутрішньому подвір’ї біля осідку тієї ж таки партії. Взимку я на ньому майже не їздив‚ зате це була непогана схованка для всенького мого майна.

Отож і того грудневого вечора я поскидав торби в машину‚ а сам пішечки рушив у напрямку кав’ярні "Троє поросят". Дав ненько я там не був‚ може‚ тому‚ що останнім часом велось мені непогано‚ обминав ту гамірну місцину‚ де завжди збиралися невдахи‚ де постійно витав дух біди‚ і часом мені здавалося‚ що її‚ ту біду‚ можна підхопити, як нежить. Та коли ставало непереливки‚ я мимохіть вирушав до "Трьох поросят"‚ бо завжди тут зустрічав когось із друзів або й ціле товариство бодай звіддалік знайомих мені людей‚ вірних завсідників "Трьох поросят". В одному гурті тут можна було побачити забутого актора‚ меланхолійного поета і безнадійного бродягу‚ якого щойно випустили з тимчасового ув’язнення‚ поважного журналіста і п’яного як чіп вантажника. Одне слово‚ погомоніти було з ким‚ але того вечора я‚ крім усього‚ мав ще сподіванку напроситися до когось переночувати‚ перш ніж напитаю нову квартиру.

Саме звідси‚ із "Трьох поросят"‚ усе й починається. Сотні разів я прокручував подумки кожну розмову‚ згадував кожне обличчя і не раз ще ходив до тієї кав’ярні‚ аби відтворити в пам’яті найдрібнішу абищицю.

Усе починалося так просто й банально (саме у тій непримітності й губилася ниточка Аріадни‚ за яку я не міг ухопитися)‚ так звично усе виглядало‚ що тільки згодом я став дошукуватися в кожному слові чи спостереженні якогось таємного знаку і поволі впадав у містику. Бо те‚ що відбулося‚ не клалося здорового глузду.

Я прикликав на допомогу магів потаємних наук Дебароля і Сен Мартена (слава Богу‚ читав їх в ориґіналі)‚ ночами божеволів разом з абатом Агріпою над загадкою чисел‚ у яку намагався прозирнути ще Піфагор‚ та згодом усе це облишив‚ аби до решти не спасти з розуму‚ і сам викинув диявольську штуку.

Однак повернімося до "Трьох поросят"‚ де стоїть крута пахощ підсмаженої кави і хмільний туман‚ де в тютюновому диму висить сокира і тирлуються люди‚ сновигають від столів до бару‚ від бару до інших столів‚ перегукуються завсідники — звичайна собі метушня‚ в якій немає за що зачепитися окові і яка після першого збудження напосідає на тебе гнітючою втомою. Кав’ярня влаштована так‚ що відразу всю не окинеш оком‚ її зала перегороджена арковими проймами на три частини (звідси‚ мабуть‚ і назва — "Троє поросят")‚ і я обійшов усі‚ шукаючи знайомих‚ поки нарешті таки помітив мого любого друга Івана Маловічка‚ — його велика лиса голова світилася у мороці‚ як місяць повня‚ і цей місяць цідив із чарочки горілку такими делікатними ковточками‚ наче то був риб’ячий жир.

— Сто років тебе не бачив‚ — сказав Іван Маловічко. — Ти що‚ десь служиш?

— Не каркай‚ — відповів я і подумав‚ що мій любий друг Іван таки справді схожий на велику лису ворону‚ яка живе триста років‚ — інакше як могло вийти‚ що він не бачив мене сто літ.

— А де ж пропадав? — прискіпався Маловічко.

— Писав дисертацію.

— Ти-и-и-и?

— Не собі‚ не лякайся. І всього лиш кандидатську‚ — заспокоїв я Івана‚ щоб він не захлинувся риб’ячим жиром. — Так що я частую.

Я підійшов до бару і галантно вклонився своїй щирій приятельці Катрусі‚ для цілковитої чемності хотів ще підморгнути‚ але не вийшло: зір поглинала пазуха‚ де здіймалися дві вершини Арарату‚ і в тих вершинах дихало два пригаслі вулкани.

— Десь далеко їздили? — спитала Катруся.

— Атож‚ до Америки. На Ґенеральну Асамблею ООН. Ти не уявляєш‚ серденько‚ як після Америки хочеться по людському напитися. Давай пляшку "Княжого". — І‚ звичайно‚ без закуски! — зневажливо пхикнула Катруся.

Як ласувать то ласувать: на зло Катрусі я взяв аж три коробки чіпсів‚ бо при світлі Маловічкової лисини вже побачив свого давнього приятеля Сергія Приходька‚ який помахував мені рукою‚ як це роблять вожді на трибунах під овації очманілого натовпу. Авжеж‚ я мушу мати за честь‚ що Приходько приєднався до нашого столу‚ мушу навіть прихопити для нього порожню чарку‚ а за це він доконає мене своїми віршами.

— Ти що — розв’язав? — весело спитав Приходько.

— На відміну від інших, я ніколи й не зав’язував‚ — сказав я і цим легенько його вколов‚ та він не образився. Зрештою, Приходько ніколи не приховував‚ що вже кілька разів кодувався‚ однак це ще дужче розпалювало в ньому апетит до спиртного (знать‚ така сильна психіка‚ — хвалився Приходько).

Ми з ним випили до дна‚ а Іван Маловічко‚ як і личить справжньому європейцеві‚ знов таки лишень умочив губи і запропонував нам каву.

— Ні‚ — сказав я‚ — кава викликає тривогу.

Відповідь Іванові була незрозуміла‚ але вдовольняла його цілком. Він захоплено дивився‚ як Приходько точить чіпси‚ наче великий колорадський жук допався до сушеної картоплі. Ми випили ще по одній‚ і я вже відвертіше подивився в той бік‚ де за столиком самотиною сиділа дівчина з коротенькою косичкою‚ видно‚ когось чекала‚ бо й келишок лікеру‚ що стояв перед нею‚ був непочатий‚ і вона майже не зводила очей з аркової пройми‚ яка вела до нашої зали.

— Подобається? — спитав Приходько.

— Може бути.

— Вона тут буває щовечора. Але — ні з ким.

— Лесбіянка‚ — сказав Маловічко. — Або причинна. — І відсьорбнув ще півкраплі.

— Слухай‚ може‚ тобі принести блюдце? Наллєш у нього і будеш сьорбати. — Я запалив сигарету‚ відчуваючи роздратування‚ чи‚ може‚ вже тоді у мені оселялося лихе передчуття.

Дрібними порошинками літало воно в цьому хмільному мороці й осідало на мою бідну голову.

— А скільки коштує така робота? — не витримав Маловічко і спитав про те‚ що муляло його цілий вечір.

— Яка? — придурився я.

— Дисертація.

— За кандидатську я беру тисячу‚ за докторську більше‚ звичайно‚ — я випустив кільце диму‚ і воно зависло над лисиною Маловічка.

— Баксів?

— Ні‚ гульденів‚ — сказав я і випустив ще одне кільце.

— Все одно мало‚ — надувся Маловічко.

— Мені вистачає.

1 2 3 4 5 6 7