Коли в містечку, як то скрізь повелося, організувався загін жидівської самооборони (вони назвали його "Красниє соколи"), Куземко був уже з Вовкулакою в отамана Гризла, а Ціля поміняла синю спідницю з широкими шлейками на рудо-зелену; плисову блузку — на шкіряну жакетку з мавзером при боці, на голову пов'язала кінцями назад яскраво-червону косинку. І хоч загін самооборони очолював Перчик Нухим, він не мав того авторитету, який мала Ціля Борух. Вона колінами відчиняла двері начальників ЧК, воєнкому, ревкому, продкому, тим більше, що там засідали переважно її одноплемінники, які до всього ще й не проти були залізти під Цілину жакетку, перевірити, чи то справді там таке багатство дихає, чи сховано гарматні ядра. Але навіть вони боялися Цілі.
Коли вона проїздила бруківкою центральної вулиці на білому в чорних латках жеребцеві, люди крадькома хрестилися і відверталися, бо вже всі знали про її мордовню. У підвалі бакалійної лавки Ліхтера, де тепер містився штаб самооборони, Ціля особисто проводила допити своїх ворогів, переважно заручників, чиї родичі пішли до лісу. Викликала батька, матір чи сестру й питання ставила прямо: якщо ваш син (чи брат) не з'явиться тоді-то й тоді до нас на розмову, вас буде розстріляно.
Не з'являвся — розстрілювали заручників у піщаному кар'єрі біля Тікича.
З'являвся — розстрілювали також, тільки вже разом із сином чи братом.
І ось черга дійшла до Куземка.
Цікаво, що їхній матері Ціля наказала покликати лише молодшого сина, хоча знала, що в лісі гуляють обидва брати. Той, нічого не сказавши Вовкулаці, поїхав до Звенигородки. Тобто сказав, що провідає матір, а про Цілю — ні слова. Ну, ні — то й ні. Але повернувся Куземко на місце постою, як п'яний. Що випив — не чути, тільки якийсь не такий, як завжди. Щось темне бродило в ньому, каламутило розум і серце. Не знав тоді Вовкулака, що завела Ціля й брата його до підвалу під бакалійною лавкою Ліхтера, тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю.
Після того минуло скількись там днів — знов Куземко додому проситься: помитися йому треба, перевдягтися, своїх перевідати. Гризло, як не було гарячого діла, відпускав козаків у такій потребі, любив чепурних, казав, що кожен повинен мати кілька пар запасної білизни, щоб не заводилась нужа. Але Куземко дуже вже часто просився додому, аж недобрі думки почали навідувати Вовкулаку. Питає брата, як там удома, той тільки плечима знизує, мовляв, усе добре, все по-старому.
А тоді почалося: спершу каральний батальйон наскочив на них у Попівському лісі, насилу відірвалися, потім "червінці"[*] намацали їх у Демуриному, довелося втікати на Мотринські яри.
Переходячи з місця на місце, загін Гризла потрапив в оточення біля Топильного. Там вони попали під такий гураганний обстріл, що кора злітала з дерев, тріски летіли межи очі, кулі ляскали об стовбури й лопотіли у гіллі, ніби сипалися з неба. Сікли по них з "максимів", ручних кулеметів, рушничні гранати трощили дерева й орали землю. Це вже було мертве кільце, з якого вирвалася, може, половина козаків, розсіявшись на маленькі групи.
Дістав тоді легке поранення і Куземко. Вовкулака побачив його уже з наспіх перев'язаною вище ліктя рукою.
Коли вони знов зібралися під Гусаковим[*], Гризло, покликавши окремо старшин, сказав, що в загоні є зрадник. Це він повсякчас наводить на них червоних карателів. Поки ми його не виявимо, сказав Гризло, ніде не нагріємо собі місця. Треба негайно виставити варту з перевірених козаків і нікого не випускати з табору. Звернути увагу на тих, хто проситиметься з лісу чи спробує відлучитися сам.
У Вовкулаки засмоктало під "ложечкою" — хто викликав у нього підозру, то це Куземко. Коли Вовкулака повернувся з наради старшин, брат сидів одинцем, прихилившись до дерева, і саме закінчував наново перев'язувати рану — один кінець розірваного полотна тримав зубами, а другий незграбно затягував лівою рукою.
— Чого ти не пождав, щоб я поміг? — спитав Вовкулака.
— Пусте, — відказав Куземко. — Там просто вдряпнуло, до свальби заживе.
— А ти що, женитись зібрався? — якось дивно поглянув на нього Вовкулака.
— Чого б це? То я так, до слова.
— Кістку не зачепило? А то міг би з'їздити в містечко до доктора.
— А нащо мені дохтор? — насторожився Куземко.
— Як нащо? Філіц дав би тобі укола, приклав би мазь. А так… Ще й зараження може бути.
— Хай буде, — сказав Куземко. — Тобі яке діло?
— Мені ніяке, я за тебе думаю. Ти ж знаєш, де живе Філіц? Це там… між аптекою і бакалійною лавкою Ліхтера.
— Чого ти до мене причепився? — розсердився Куземко.
— Добре, не буду. Роби як знаєш.
Тієї ночі вогнів не палили. Повечеряли салом із житнім хлібом і полягали спати на вимощених із листатого гілляччя постілках. Вовкулака лежав поруч із Куземком, але не спав й упівока. Як тут заснеш, коли сказав йому майже прямо: я про все здогадуюсь, тікай, брате, поки не пізно. А далі побачимо, що воно буде — спочатку мені треба знати правду.
Куземко, видно, його зрозумів, але ще викручувався. Вовкулака чув, як він нерівно дихає, ворушкається, як прищикнув комарика біля вуха. Однак вставати не вставав аж до ранку — того, чого так боявся Вовкулака, не сталося, і він уже грів собі кволу надію, що даремно так думав про брата.
* * *
…Мудей зовсім притишив крок, потім пристояв, ворухнув надрубаним вухом. Ворон і собі нашорошився: десь позаду на лісовій ґрунтівці торохтіла підвода. Він од'їхав трохи далі від дороги, підождав, поки та проїде вперед, щоб тим часом роздивитися, кого тут носить.
У передку воза, запряженого парою мишастих коників, сидів дідок у шапці-вушанці, по боках, звісивши ноги з полудрабків і притримуючи на колінах рушниці, тряслися на вибоїнах два міліціонери в шинелях і картузах з червоними околишами.
Видно, супроводжували якийсь вантаж, бо на возі було два дерев'яних ящики та зо три наповнених під зав'язку мішки.
Ворон спершу хотів їх пропустити, хай би собі їхали своєю дорогою, а потім таки передумав — давно не мав веселих пригод, то чого б не розважитися. Хоч, може, почує щось новеньке.
— Здорові були! — гукнув він привітно, виїжджаючи позад них із лісу. — Звідкіля й куди їдемо, хлопці?
Міліціонери спершу було шарпнулися до рушничних замків, але то з дурної звички, — побачивши, що Ворон не націлює на них карабін, вони напружено ждали, що буде далі.
— Доброго здоровля! — привітався дідок, потягши на себе віжки. — На Мельники їдемо з Кам'янки, куди ж іще?
— А що веземо? — поцікавився Ворон, оглядаючи воза.
— Та що, товар веземо в радкоп, — знов пояснив дідок, наче він був тут за старшого і знав більше за всіх. — Нову кооперацію в нас відкрили, а товару катма. То оце й веземо! Ото сіль і цукор, — показав він пужалном на мішки. — А в ящиках мило, сірники, папіроси…
— Тіки якшо будеш шось брати, то зразу розписку давай, — осмілів один із міліціонерів і загугнявив у ніс. — Бо спитають із нас, не з нього, — кивнув він на дідка-погонича. — Розпатякався тут: сірники, папіроси…
— Я балакаю з вами по-людському, хлопці, — сказав Ворон. — На розписку в мене чорнило висохло, та поки що я нічого у вас не беру. Хотів лиш спитати, що там зараз у монастирі робиться?
— А що, — знов випередив усіх старий, підбиваючи пужалном шапку вище на лоба. — Нічо', можна сказати, не робиться.
Сестер зосталася жменька після того, як їх поколошкали гаспиди. Правда, оце-го, кажуть, взяли на постриг ще вісім, чи скіки там, послушниць. Начебто сам єпископ черкаський Миколай дав таке призволення на прохання ігумені.
— А залога там стоїть яка-небудь? — спитав Ворон.
— Залога? Немає нікого. Анахтеми як поколошкали сестер, то й пішли собі далі, а наших… — дідок затнувся, блимнув па міліціонерів і виправився: — А бандитів… — тут він уже геть прикусив язика, бо знав же, хто перед ним стоїть, а таке, як у попіл торохнув.
— Ну-ну, — підохотив його Ворон, ховаючи в бороду усміх. — А бандитів також не чути?
— Зараз там нікого немає, крім черниць та послушниць, тих, що єпископ Миколай дозволив узяти на постриг, — знов завів своєї старий, щоб од гріха чимдалі. — Ще ігуменя є та піп Іван, старий такий, що й за поріг не виходить.
— Я не про них питаю, — перебив його Ворон, гостро глянувши на міліціонерів.
— Правду каже старий, — підтакнув гугнявий. — Немає ні тих, ні тих.
Другий міліціонер зіщулився, сидів і не дихав, — його маленьке личко було надуте, мов у того хом'ячка, що за кожною щокою приховав по жмені пшениці.
— Але на весну вони повернуться, і не сумлівайтеся, — знов увернув дідок і хвацько підбив пужалном свою шапку-вушанку ще вище на лоба.
— Хто повернеться? — не зрозумів гугнявий.
— Та хто ж, — дідок опинився між двох вогнів, хоч розірвися. — Той, кому треба, той і повернеться. Хай тіки запахне весною.
— Поїхали, коні мерзнуть, — сказав гугнявий, бачачи, що старий готовий розбалакувати тут до вечора.
— А ти такий добросердий? — насмішкувато спитав Ворон, трохи розчарований тим, що вийшла така мирна балачка.
— У мене робота, — огризнувся гугнявий. — А тепер день короткий, нема коли теревенити.
Це він бовкнув зайве. Ворон уже хотів попрощатися, але йому не сподобався тон, на який перейшов старший міліціонер.
— і о ви мене так і не вгостите? — поправив він карабін.
— Ну от, починається…
— Від курива я б не відмовився.
Гугнявий поліз у ящик і дістав дві пачки махорки.
— На, ти такої, мабуть, ще не курив. Кременчуцька "восьмьорка"!
— Не курив, — погодився Ворон. — І хлопці мої не курили. Що ж ти нам дав — на дві затяжки? Дай хоча б із десяток.
Той поліз у ящик і відрахував ще вісім пачок.
— Жмикрут ти нещасний. Я сказав десять. І сірників побільше.
— У мене накладна, — м'явся гугнявий. — Що я скажу?..
— Те, що казав завжди: пограбували бандити. І дякуй Богові, що з вами старий чоловік, а то б я забрав усе разом з підводою. Мені до хлопців треба вернутися з гостинцями. І мила давай, щоб було чим мотузки намилювати, коли вішатимемо московських прихвоснів.
Ворон набрав у сідельну сакву махорки, сірників, мила, потім дістав із кишені пачку совєтських рублів.
— У вас це сміття ще ходить?
— А чого ж, — кивнув гугнявий, сторожко дивлячись на Ворона.