Москалі доганяли їх наввипередки, адже черниць на всіх не вистачало, а чекати в черзі не було терпцю.
І тоді на них знову посунув зі своїми гострими, як сучки, кулаками Варфоломій.
— Стійте, нелюди, зупиніться! Прийде година, й звізда піде на звізду! А роги ламатимуть роги!
На нього зосліпу наскочили двоє червоних, які з налитими кров'ю очима металися в пошуках вільної жертви.
— Ти, дахлятіна, да сіх пор жівой?
Спересердя вони вхопили Варфоломія за руки, за ноги, жбурнули, наче пір'їну, під дзвіницю в зелений вогонь, що розгорявся з новою силою. Давні книги невідь-чому горіли зеленим полум'ям.
Варфоломій упав серед кострища, яке стрепенулося язиками вгору, пирхнуло в усі боки снопами іскор, та відразу ж і пригасло там, де опустився старець, — чи хламида пригасила вогонь, чи, може, з якого іншого дива. А довкола Варфоломія палало так, що близько і не підійдеш, пекло в лице, тому ті двоє, що вкинули його у вогонь, відбігли назад, стали й, одвісивши щелепи, дивилися, що буде далі. Біля них зібрався гурт невдах, які, доганяючи черниць, упіймали облизня, тож тепер мусили ждати.
— Ти сматрі-кось, в аґнє нє ґаріт, сука, — чухаючи матню і жуючи проскурку, дивувався рябий москаль із білими віями. — Вань, ти такоє відєл каґда-нібудь?
— В аґнє нє гаріт, а в водє, інтєрєсно, тонєт?
— Нічьо, щас вспихнєт. Кіросінчіка би.
Але тут зверху на обгорілій дзвіниці щось затріщало, і величезна головешка гупнула якраз на Варфоломія. Іскри бризнули аж на роззяв, вони відсахнулися, але знов-таки витріщилися на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.
— Піздєц, — сказав рябий, що досі жував проскурку.
— I так скоко прадєржался! Колдун какой-то.
— Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?
— Ну, нєт. Мнє і сєйчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.
— А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? — ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.
— Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.
— Что, і та каланча, каторая пастаршє, тоже била дєвочкой?
— Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.
Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.
Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.
— Сматрі, Вань…
Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.
— Чьорний монах, бля, — він зняв з плеча довгу трилінійку.
— І покотяться звізди в гієну огненну! — заволала хламида.
— Дак ето же тот колдун проклятий! — здогадався рябий. — Жівой, что лі?
— Уму нєпостіжімо.
Варфоломій, замахнувшись косою — у-у-у-у! — і вигукуючи щось незрозуміле, йшов прямо на них. Вертлявий Ванька скочив убік і так калатнув дулом гвинтівки по кіссю, що Варфоломій полетів в один бік, а коса — у другий.
— Что, в аґнє нє ґаріш і в вадє нє тонєш? — наступив йому чоботом на груди рябий. — Ти на каво с касой палєз, калдавскоє атродьє? Какую мєсть тєбє за ето прідумать? Ґаварі, прідурок. Пулі на тєбя жалко.
— А чєво здєсь думать? — пхикнув Ванька. — В аґнє нє ґаріт, так давай папробуєм воду! Пруд-то вон блізка.
Вони взяли Варфоломія за ноги й потягли лісовою стежкою вниз до Гайдамацького ставу, що блищав у балці відразу за валом. Так волокли його крутосхилом, що голова раз по раз підстрибувала на оголеному корінні дерев. Варфоломій не подав і звуку. На березі ставу вони знов узяли його за руки й за ноги, розгойдали і пошпурили чимдалі у воду. Легесенький Варфоломій якось так безшумно опустився на ставкове плесо, що зовсім не здійняв бризок. Наче то був не чоловік, а тріска.
Упав нечутно та так і лежав на воді горічерева навіть не думав тонути. Його клобук і хламида надулися, тримали Варфоломієві мощі на плаву, чи, може, він і без того не тонув, такий був ветхий і висушений.
— Нєт, я віжу, етаму нє будет канца, — сказав Ванька, рішуче, зняв із плеча трилінійку й пересмикнув замок.
— А можєт, нє нада? — завагався рябий. — Єслі єво і пуля нє вазьмьот, я рєхнусь.
— Да брось ти.
Ванька прицілився, натиснув на спуск: цок. Бойок злегенька клацнув, але пострілу не було.
— Ідьом атсюда, пака цели, — рябий відвів дуло різко убік.
— Абикновєнная асєчка, чєво ти?
— Вряд лі, — сказав рябий. — Колдун он і єсть колдун. А тут єщьо прімєта такая. Калакала снялі.
— Дак іть за ніх награду паабєщалі каждому. За калакала-то.
— Дурак ти, Вань. Іді, нє абарачівайся. Пусть там плаваєт сєбє тіхонька да нас нє троґаєт.
Рябий, узявши Ваньку за лікоть, силоміць потяг його від ставка. Та коли вони відійшли кроків на двадцять, Ванька раптом закричав не своїм голосом:
— А-а-а, в боґа мать!.. Мочєнькі нєту!
Він зірвав з плеча гвинтівку, обернувся до ставка, прицілився й вистрілив.
Надута над водою хламида, тріпнувшись, почала осідати.
Вона поволі сплющилася, але не потонула — ще довго гойдалася на ставковому плесі.
4
Птіцин тріумфував: з бандитським кублом у Холодному Яру покінчено. Він доповість наркому Балицькому, що Мотронинський монастир узято, його дзвони впали до наших ніг. Єдине, що зіпсувало Птіцину настрій, — це звістка про те, як бійці зразкового батальйону Третьої московської бригади повелися з черницями. Що зробиш — війна, нерви, тут мужика можна зрозуміти. Хоча… скоти, звичайно.
І ще один черв'ячок ні-ні та й прокидався насподі його думок: стривай, казав собі Птіцин, якщо була вказівка неодмінно зняти монастирські дзвони, то, виходить, немає впевненості, що вони не задзвонять знов? Гм…
Але Птіцин все одно був у гуморі. Після святкової вечері у Штеренберга він повернувся в будинок священика, де мав переночувати останню нічку. От де служба! — сам собі дивувався. — Два тижні прожив у попівському домі і майже не бачив ні батюшки, ні матушки, ні красуні-попівни. Хто оцінить його самопожертву в ім'я революції? Хто повірить, що йому, чекістові Птіцину, перевалило за двадцять, а він ще й досі займається рукоблуддям? Чоловіча рішучість приходила хіба що в його сороміцьких фантазіях (кого він тільки не мав у своїй багатющій уяві, особливо там, у Горках, де, будучи в охороні вождя, бачив не тільки бабусю Крупську). Ось і тут, у цьому попівському домі, він щоночі уявляв собі, як приходить до нього в довгій білій сорочці попівна, хоча ні разу її не бачив.
Служба така: повертався до хати, коли сільські люди вже сплять, а до того ж мав свій окремий вхід, бо чималий попівський будинок був на два ґанки.
Птіцин, засвітивши гасову лампу, сів до столу писати звіт про вдало проведену операцію, та невдовзі відчув, що йому щось муляє, не дає зосередитись, а що саме — не міг зрозуміти.
Подумки перебирав подробиці минулого дня, шукаючи там причину тривоги, що так знагла, немов із-за рогу, підступила до нього. Шкодував, що не поїхав сьогодні до монастиря, поклавшись на командира батальйону Козлодоєва, думав про свою охорону, яка щоночі патрулювала цей куток…
Уже вкотре, як голка з мішка, вилізла думка: якщо є певність, що бандити не повернуться, то навіщо знімати дзвони? Птіцин переконував себе, що все це правильно: символи, святині, знаки ворога треба нещадно нищити, тож він зробив дуже корисну справу, а якесь бісеня знов і знов шептало на вухо: кому б заважали ці дзвони, якби знаття, що Холодний Яр не підніметься знов?
Втім, не ця нав'язлива думка збудила в ньому тривогу. Птіцин ще довго сушив собі голову, поки нарешті професійним нюхом відчув, що його непокоїть сама кімната: щось тут не те.
Зовні мовби нічого не змінилося, а от, хоч ти вбий, не те.
Він подивився на щільно зашторені вікна, на громіздку шафу, на широке дерев'яне ліжко, над яким висів зелений повстяний килим із двома потворними зебрами. На стіні біля дверей лунко цокав годинник з гирями й довгим маятником, до якого Птіцин ніяк не міг звикнути, — перш, ніж відбити час, старий механізм починав погрозливо шипіти, потім гарчав і, нарешті, відлічував години: бум-бум-бум… Зараз його стрілки показували за чверть другу ночі. Птіцин підвівся, підійшов до годинника, зупинив маятник. Потім знов сів до столу на гнутий віденський стілець.
Діставши з кобури парабелум, поклав його перед собою.
І раптом в його мізках щось зашкварчало, як у тому годиннику, і засвітилося — носаками чобіт він відчув те, що не давало йому спокою. Килимок! Такий же, як і на стіні, повстяний килимок, тільки вчетверо менший, лежав під столом. Чому під столом, якщо він повинен лежати біля ліжка, серед кімнати чи біля порога? І чому Птіцин раніше не звернув на нього уваги?
Він підвівся, відставив убік стола, відсунув килимок. Ого!
Під ним була ляда. Птіцин знав, що в деяких сільських оселях бувають погреби, до яких вхід зроблено прямо з хати. Але чому цей вхід тут замаскований?
Він узяв зі столу парабелум, а лівою рукою потяг за невеличке металеве кільце. Ляда виявилася важкою, проте піддалася.
Чорна яма дихнула на нього застояною прохолодою. В темряві важко було щось роздивитися, тому Птіцина розібрала ще більша цікавість. Він узяв гасову лампу й, підкрутивши вище ґнота, підніс її до темної пройми.
З пітьми поволі почали проступати обриси звичайного льоху — з діжками, кадобами, суліями, глечиками та іншим начниням, але те, що він побачив у кутку, штовхнуло його в самісіньке серце. Птіцин дрібно закліпав очима, замикуляв ними, наче на дні того льоху палало сліпуче вогнище. Насправді ж він побачив там стіл, на якому стояла цікава штуковина, схожа на перекинуту догори клавішами гармошку. Однак він одразу здогадався, що то за річ — рідкісна й несподівана навіть для попівського льоху.
Птіцин повагався, міркуючи, що з цим робити далі, — драбини, якою спускаються в погріб, тут не було. Поставивши лампу ближче до пройми, він заткнув парабелума за пояс, узявся руками за краї отвору і звісився вниз. До землі зоставалося менше аршина, він скочив додолу легко і майже нечутно. Поволі витяг з-за пояса парабелума, роззирнувся по боках, тоді ще раз повів очима по кутках. Ніби все спокійно.
Єдине, що тут привертало особливу увагу, — це двері. Очевидно, там, за дверима, були пологі східці, якими господарі спускалися до підземелля без драбини.