Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.
Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два сві-тлячки, мигтіли ліхтарі. Раз по раз у глибині спалахувало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або потонули в поросі. Тут, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.
— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!.. — в нервовому збудженні вигукнув Мико-ла. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може, ми ще встигнемо…
Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала тіні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери, які були біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам’яних жінок, гасли з кожною секундою. Темрява, густа, непроникна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловісним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!
— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.
— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке станови-ще, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму — там уже рукою подати.
Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не пове-рнутись? Адже однаково всього міста за раз дослідити не можна! Важливо було встановити сам факт його існування…
— Ви, Миколо, здається, шахіст?
— А хіба що?
— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…
— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут..,
— Пригадуйте.
— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехрестку повернули вліво, заходили до примі-щень, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім спустилися в нижчий ярус, тоді знову йшли вули-цею…
Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних шляхів і спустилися в глибину, не менше, як на кілометр. Кисню в них лишалося може на годину–дві — запас його був на всюдиході.
"Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Ольгою все ж таки повернуться на Зем-лю… А потім нас знайдуть. І добре, що ми тут побували… Людство подивилось на все це нашими очима".
— А коли ми зайшли в круглу залу? — спитав Микола.
— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші метрів п’ятдесят звідси я добре бачив в останню мить, підемо навпомацки, а там знову пригадаємо…
Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх з усіх боків. І Микола, й Іван Макарович то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: ще працювала сітчатка. А потім темрява залила все.
Ольжина мандрівка
Надівши скафандр, Ольга спустилася з ракети. Була дуже стривожена, навіть не звернула уваги на те, що це ж вона вперше ступила на поверхню Місяця! Хвилювало одне — як оберегти експедицію від небезпеки. Ки-сневий прилад працював бездоганно, і Ольга зовсім не відчувала, що перебуває в безповітряному просторі. По-бачивши в сивому поросі сліди, які вели в протилежний бік, ніж ті, що їх проклав всюдихід, вона дійшла до самого краю невеликого плато, на якому височіла їхня ракета. Сліди спускалися вниз і далі зникали за пагорба-ми. Саме тут, на краю гірського п’ятачка, Ольга вирішила поставити грізну картку. Зсунувши ногою купку пи-люки, встромила білий аркушик. Російською і англійською мовами на ньому було виведено: "Небезпечна зона. Смертельно!"
"Нехай поламають голови, чортові гангстери! — думала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А тепер попередити батька і Миколу…"
І вона легко, енергійно повернулася до ракети і пішла далі по сліду всюдихода.
Все складалося добре. Ольга пройде аж до тих гір, а може, й далі — іти ж бо зовсім, зовсім легко! — там поставить три білі карточки і назад. їхатиме батько з Миколою, побачать. "Ану, скаже, зупини. Що воно таке?" Прочитають і тоді… Романтика пригод охопила Ольжине єство. Дівчина з захватом подивилася на чорне оксамитове небо, всіяне зорями. Вони палали разом із Сонцем, подаючи звістки з далеких-далеких світів. Маяки серед безмежної темряви, невтомні гарячі маяки — вони проймають увесь Всесвіт своїм золотим промінням, обігрівають безліч планет, сіючи на них життя… І чому ж усім людям не жити мирно і по справедливості? А то й тут ось, на Місяці, хочуть воєнні бази…
Ольга окинула поглядом мовчазні місячні гори. Немає на них ні травинки, ні деревця. Може їх опалив колись вогонь війни? В розпаленій уяві дівчини постали картини страшних вибухів — язики вогню, сліпучі спалахи атомних бомб… Потім згадала батька і Загорського. Де вони? Чи з ними не трапилося чого? Хоча б же її карточки… Враз Ользі ніби почувся чужий голос:
— Алло! Колего!
Оглянулася і завмерла: за нею трухикало дві постаті — одна висока, друга присадкувата. Сумніву не було: це вони!
— Зачекайте, колего!
Віддаль між ними скорочувалась. Розмахуючи руками, двоє не йшли, а широкими стрибками бігли до Ольги. Якусь мить дівчина розгублено переступала з ноги на ногу Що їй робити? Тікати? Куди?
— Чого вам треба? — спитала Ольга по-англійськи.
Ті стали як укопані. Вони, мабуть, менше здивувалися, коли б чорне небо Місяця раптом прорізали вогненні залпи "Катюш". Дівчина! Звідки вона? Який же тоді склад експедиції? І що в них за зброя, що встановили небезпечну зону?
— Це обман! — вигукнув високий.
— Так! — розвів руками кремезний. — В їхньому екіпажі не було дівчат!
Вони стояли, не зводячи очей з Ольги. Вона їм кинула:
— Ви помилилися!
— Ну, так чого ж ви біжите? Зачекайте! Чи ми не маємо права тут ходити? Це теж небезпечна зона? І чому б вам не познайомитися з нами?
Вони рушили до неї. Що робити? Шлях до ракети відрізаний, а йти до гір… Поклала надії на кисень: може, в них менше, то скоріше повернуться. І Ольга кинулась бігти. Мчала по сліду всюдихода, роблячи гігантські кроки молодими, міцними ногами.
І коли оглянулася, то помітила, що віддаль між ними збільшилась.
Ось уже й гори починаються. В ущелині — тінь, неначе чорний тунель. У тіні Ольга налетіла на розколо-те каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні, в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом — мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посередині її на пагорбі голубим полум’ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі.
Ольга оглянулася — помітила, що "колеги" нагинаються над камінням, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.
Хай живе світло!
Іван Макарович і Загорський пробиралися, обережно ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.
— Хоч би була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.
— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, — сказав професор. — Так, як ми-про іхтіозаврів.
Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В голові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макаровим подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою!..
А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки по-дурному лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!
— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.
— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…
І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.
Микола пустив руку Івана Макаровича.
— Що ви робите? — спитав професор.
— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.
— Навіщо?
— Кину.
— Кинете?
— А що ж… Непотрібен…
Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — усе звучало в ньому.
— Ви що… втратили надію, Миколо?
Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.
— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, прой-демо ще з кілометр, і закінчиться.
Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла про нього мова — обоє відчули, що їм уже невистачає! Якийсь час пробиралися мовчки.
— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив знову професор. — Пам’ятаєте Лесю Україн-ку: "Без надії таки сподіваюсь!" Доки горить вогник надії — не все втрачено. А пригадайте Леніна. І тюрми, і заслання, і замахи на життя — ніщо не змогло його зламати. Віра в перемогу горіла в його грудях полум’ям! Ні, ні, і ще раз ні! Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти.
— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробився промінчик надії. — Невже це можливо?
— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б отут на оці селенітські стіни.
Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора. "Все ж таки апарата не кинув", подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.
Ішли мовчки. Тільки тоді, коли навпомацки виявляли перехрестя, перекидалися кількома фразами, радя-чись, куди податись. Пригадували, звідки вони йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці за-сперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.
— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загорський, — що коли ми йшли туди, то тут повертали вправо, значить зараз нам — вліво.
— Давайте ще раз обмацаємо ріг. Ось статуя селенітки з кулею в руках… Так?
— Правильно.
— Значить, нам праворуч.