Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсім не відчував. — Та забирайтеся! — І знову хвись, хвись.
Олімпійський спокій цих істот, мабуть, переважував Євине терпіння. Вона бігала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навіть згадала кам’яний вік, про який вони, мовляв, не знають, а тоді мамонти боя-лися людини, гинули в ловчих ямах під градом каміння і списів. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.
— Я один імпульс… — Тао знову підняв свого генератора.
— Ні, і не думай! Адам і Єва мирно жили з усією звіриною.
— Тоді я хочу в кабіну, кнопка — двигун…
— Запустиш двигуна? Це ідея. Зараз я відсуну хобота…
Хобот, згаданий Євою, належав самиці, і вона поклала його якраз на кружало люка. Тао підсадив дівчину на крило, вона спритно вилізла на фюзеляж і, похитуючись, пішла до люка.
— Може б, ви були ласкаві прибрати звідси свого елегантного носа? — Єва нахилилась і, взявшись обо-ма руками за хобот, спробувала зіпхнути його набік.
Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матері, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в траві. Кинувся до неї, допоміг підвестися.
— Тут м’яко, я не забилася, — казала Єва, обтрушуючись. — Видно, мамонтисі не подобається, коли її беруть за носа. Аякже, велике цабе!
Сімейка стояла на місці, наче нічого й не трапилось, але мамонтиха тепер звісила свого хобота, і до люка можна було доступитися. Знову Тао допоміг Єві стати на крило, скочив сам і, взявши її за руку, пішов попере-ду. З обох боків вивищувались темні туші, і юнакові здавалось, що він потрапив у якісь суточки. Ось і люк. Дзенькнув замок, і металевий овал відсунувся, всередині спалахнуло світло. Тао підтримував Єву попідруки, поки вона спускалась униз, а за нею скочив і сам. Як тільки вони вмостилися в крісла, що стояли перед панеллю з приладами, люк із дзенькотом закрився, відділивши їх від місячної ночі. Тут сяяв осколок золотого сонячного дня. Але тишу краяло тривожне попискування радіосигналу.
— Кличуть, — сказав Тао, швидко маніпулюючи кнопками каналу зв’язку. — Я — "Птиця", я — "Пти-ця"! — заговорив гарячково, поспішливо, — екран ще тільки набрякав світлом.
Єву раптом охопило якесь дивне почуття. Тао, чи пак Адам, став їй такий близький — одна душа в двох тілах, за словами мудреця, — що вона не сприймала його як прибульця. Свій, рідний, та й годі. А ось ті, що з’являться на екрані, це — інопланетяни. Як вони поставляться до неї? Та що, власне, їй до цього? Це їхня…
І в цей мент відчула на собі пильний, вивчаючий погляд. З екрана дивилась жінка з суворими рисами гарного, трохи видовженого обличчя, дивилася, зсунувши брови над переніссям, стиснувши вуста. У виразі її обличчя не було ні ворожості, ні лагідності, лише зацікавлення. А чоловік з поріділим волоссям чомусь крутив головою, поглядаючи то на Старшу Матір, то на них з Тао.
— Вітаємо тебе, Тао, і… — тут Старша Мати зробила майже непомітну паузу, — твою супутницю. До-повідай.
Тао переповів привітання Єві, дівчина стримано кивнула, але ніякої радості на її обличчі він не помітив. І справді, під поглядом Старшої Матері Єві стало чомусь тоскно, а тут ще й плече почало нити, — таки добряче бебехнула дурна мамонтиха. Потрібні були чималі внутрішні зусилля, щоб погамувати, перебороти негативні емоції. "Тримайся! — наказала собі Єва. — Щоб у них не склалось враження, що ти якась…" Далі думка роз-пливалася, але головне було цілком ясно — вона розмовлятиме з космічними гостями привітно, але з гідністю, як і личить представниці людства.
Що говорив їй Адам — тільки здогадувалась, поглядаючи на його осяйне обличчя. "Любить, — зігрівала думка, — авжеж любить!"
Старша Мати запропонувала прибути на орбіту, і Стерничий кивнув головою, але Єва несподівано відхилила цю пропозицію, резонно зауваживши, що Тао фактично нічого не бачив, то чи не краще буде, коли вона спочатку покаже йому планету, ознайомить із ситуацією на Землі… Стерничий закивав головою на знак згоди, але, побачивши, що Старша Мати не розімкнула вуст, закляк, мабуть, зосередившись на своїй формулі. Хоча мовчанка була зовсім короткою, Єва зрозуміла: керівниця експедиції не любить заперечень.
— Слушно, — сухо обізвалася Старша Мати. — Ознайомлення з планетою — це наша місія. Тільки Тао мусить частіше виходити на зв’язок. Щасливо.
Єва аж усміхнулася — так зраділа, коли Старша Мати, а з нею і Стерничий втонули в овалі екрана. Пере-зирнулися з Тао, його обличчя теж осяяла усмішка. Спасибі долі, вони вдвох, самі! Навіть, мамонти їх не ба-чать. В пориві ніжності притулила Долоні до Адамових щік, прихилила його до себе і, ледь Доторкаючись, провела устами по його устах. Юнак, зацлющивши очі, поцілував її в щоку, поклав руку на плече.
— Ой, мені болить! — скрикнула Єва. — Мабуть, те сальто…
Обличчя Тао спохмурніло, заклопотано сказав:
— Зараз полікуємо.
Повернувшись до неї грудьми, він почав ворожити над її плечем, долоні кружляли, наче птахи, і, відчу-ваючи полегкість, Єва думала: "Це проста щастя, що ми не розминулися!"
— Ти казала — ознайомиш… — заговорив Тао, коли скінчив сеанс лікування.
— Так, мій Адаме, я покажу тобі… Ти ще ж не бачив Антарктиди?
— Тільки з орбіти. Сніг і сніг.
— Так от, вирулюй обережно, не зачепи мамонтів, і стартуй на крижаний континент!
Тао здивовано скинув бровами, коли; Єва запропонувала летіти до Південного полюса. Що там цікавого в снігах? Проте нічого не сказав, тільки зиркав на неї закоханими очима. Який гострий розум у цієї земної дів-чини, скільки енергії! Як це добре, що вона здогадалась показати йому цей ще не досліджений континент!
Раптом по кабіні ударили сонячні промені — "Птиця" з ночі потрапила в ясний день. Швидко зелені по-ля, густі ліси, пагорби і долини втонули у голубому мареві, натомість океан розгорнув сувій синього серпанку, оздобленого блискітками. Та з наближенням до полярних широт день пригасав, а далі й зовсім померк у сніго-вій заметілі. Сіра пелена запнула обрій, довелося піти на зниження. Єва припала до "ока" і деякий час невідрив-но дивилася вниз.
— О, бачу! Бачу! — скрикнула, змахнувши рукою. — Там — ангари.
Тао відразу помітив золотисті цяточки і скерував "Птицю" до них. Виходить, тут, у снігах… Неймовірно!
— Що це, місто? — спитав, стежачи за світловими сигналами внизу, що з цяток розрослися в безконечну гірлянду.
— Зараз усе побачиш, бери тільки лівіше… Так… Зелене світло — значить вільно.
Шурхнули у сніговицю, і навстріч їм попливла гігантська рурка, на верхній дузі якої світився зелений рефлектор. Як тільки "Птиця" пройшла теплу повітряну запону, рефлектор засвітився червоним, попереджаю-чи, що бокс зайнято.
— Оце так… — дивувався Тао, ідучи з Євою просторим світлим тунелем. — А ми вже тривожились за долю земного людства… Що це за тунелі?
— Ми вступаємо до грандіозного міста — Кріотауна.
— Кріотауна? — чомусь перепитав філієць.
— Так, це — Кріотаун, крижане місто, архітектурний феномен. Тут живе біля дев’яти мільярдів чоловік.
— А жінки? — здивувався Тао.
— І жінки тут, звичайно, — усміхнулась Єва. — Це так говорять про все населення. Усіх — майже дев’ять мільярдів…
Цифра, мабуть, не справила на зореплавця особливого враження, він ще не дуже знався на земних чис-лах, але те, що бачив, дивувало його і захоплювало. З першого ж кроку в очі впадала технічна могутність і сила. Стіни тунелю поблискували, наче обсипані сніжинками, але який може бути сніг, коли тут дуже тепло, так само, як і там, на зеленому континенті. Спитав Єву, що то за матеріал, і вона розтлумачила: облицювальне металічне скло.
Тунель привів їх до широкого проспекту, і Тао зупинився, немов заворожений. Уздовж проспекту кіль-кома рядами вишикувались густолисті дерева, а над ними синіло небо! Духмяний літній вітерець обвівав об-личчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязі. Одні поспішають, певне, у справах, інші — прогулюються. Не встиг юнак розпитати Єву про дерева і небо, як біля них із шурхо-том зупинився довгий напівпорожній вагон. Власне, цей транспорт скорше нагадував човна, бо ні стін, ані даху не мав, лише невисокі борти і прозорий козирок попереду. Вони сіли в зручні м’які крісла, і човен рушив. Шви-дкість наростала, юнакові з Філії здалося, що вони відриваються від поверхні проспекту, і тільки тепер він помітив, що водія немає, оглянувся — може, позаду? — але й там не було. І ніякої кабіни чи пристрою для керу-вання не помітив.
— Як він рухається? — спитав, прихилившись до Єви.
— Транспортна система Кріотауна — просто чудо, — сказала Єва. — Я точно й не знаю. Магнітні силові пасма…
Тим часом човен справді піднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простір. Нараз у цьому небі вигулькнув інший проспект з численними фонтанами посередині, а вгорі з’явилося інше небо — по ньому пливли хмари.
— Поспішаймо, щоб нас дощ не застав. — Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.
— І тут буває дощ? — здивувався Тао. — Навіщо?
— Кругообіг води. Це одна система: фонтани — небо. Але найважливіша функція, мабуть, психологічна.
— Тобто?
— Створюється ілюзія нормальних, природних умов життя.
Побіля фонтанів, попід їхніми шумливими струменями, що витворювали все нові й нові фігури, снували закохані пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гілля, що виблискувало у сонячному світлі.
— Агов, Єво! — почулося здалеку, і до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Побачивши, що Єва не сама, знітився, притлумив свою радість. — Повернулася?
— І не подумаю! — дівчина стріпнула волоссям.
— Але ж ти тут?
— Це ось інопланетянин хоче побачити… Рудоволосий зиркнув на Тао, ніяково осклабився:
— Ти, як завжди, з химерами…
Змахнувши на прощання рукою, він зник у багатобарвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зупиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.
— А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.
— Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — заглянувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць.