Архітектурна фантазія

Бережний Василь

Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повіль-но ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різно-колірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершальний, розділ теоретичної розробки "Нова стерео-метрія космічного простору", прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули вихо-дили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.

Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:

— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?

— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.

— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? "Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже

Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…"

"Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести спів-відношення невизначеності…"

— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…

— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зник-ли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?

— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…

— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.

"От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враження-ми, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі… Який кентавр її закре-слив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст . І от ма-єш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…"

Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зу-стріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на поверхні?

Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зо-ряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонав-ти, що осіли на Філії…

Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розпо-відали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі заги-нув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…

Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.

Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дро-билось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища — на цей густий і, здава-лося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.

Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом поба-чив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зво-див очей з її постаті, стежив за кожним її рухом — як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще бі-льше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а мо-лоді властиве захоплення.

Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обу-рено і водночас насмішкувато вигукнула:

— А це що за потороча?

Раптом, помітивши, що він тримається за антену, кинулась, як пантера, і, муркнувши "Ага…", шарпнула передавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тіль-ки кліпав очима.

— Ось тобі, щоб знав, як стежити!

Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, — ану, мовляв, підступи.

— Чого ж мовчиш? Соромно?

Ошелешений Тао відчув, що задихається в своєму захисному балахоні. Забувши про інструкцію, суворі правила поведінки зореплавця, сіпнув блискавку і миттю вивільнився з комбінезона. Запашне, терпке повітря, це очищене фільтром, забило йому подих, п’янким трунком влилося йому в легені. Дихнув раз, удруге, і аж за-сміявся від задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дівчини руки:

— Здрастуй, юна Мати!

Зачувши незрозумілу мову, дівчина подалася назад.

— Ти що, не знаєш есперанто?

Він подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:

— Ні, я — Тао з планети Філія. Ще й показав рукою в небо.

Мить — і дівчина кинулась навтіки, тільки п’яти замелькали. На Філії Тао не посмів би гнатися за юною Матір’ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв і моральних норм, а тут… все інакше.

Тао побіг за нею, сподіваючись легко наздогнати. Але де там! Дівчина бігла сягнисто, петляючи поміж деревами й кущами із спритністю дикого звіра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гілка хльоснула по лиці — проступив червоний рубець, та він біг, затуля-ючи обличчя руками, перестрибуючи через кущі. Перша зустрінута людина! А може, й остання на цій планеті… Прудка… Невже не наздожене?

— Зупинись! Послухай…

Він явно не розрахував свої сили — дух забивало, ноги обважніли… А вона все далі й далі, уже тільки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою і зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кілька кроків і, зітхнувши, сів на траву. Було чого зітхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, він втратив орієнтир і тепер не знає, де його "Птиця"… Ну, спецкостюм відшукає, не голка, прикро, що юна Мати… І чого вона злякалася? Такий емоційний сплеск… Незрозуміло… Дивно…

Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, ніби крізь зуби. Юнакове се-рце пойнялося тривогою і якоюсь затаєною радістю: вона! вона! Схопився — втоми як не було, — підтюпцем побіг у той бік, звідки чулося оте постогнування.

Так, це вона стогнала. Сиділа на траві, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її об-личчя, і Тао пройнявся до неї співчуттям. Одразу помітив — оступилася, кісточка лівої ноги підпухла, шкіра на ній посиніла.

— Це все… через тебе… — докірливо обізвалася дівчина. — Хотів наздогнати… Я ж олімпійська чемпіонка!..

Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки і нахилився, щоб перев’язати. Дівчина помітила, як він сором’язливо-ніжно доторкається до її босої ноги, і усміх промайнув їй в очах:

— Дужче, міцніше!

Він здогадався, повторив:

— Дузсе, міснісе!

Дівчина засміялася, і він разом з нею. Поглядав не тільки, як на першу людину, зустрінуту на планеті… Вона це відчула, вийняла з кишені яблуко, надкусила і подала йому. Охоче взяв і схрумав до решти.

— Єва, — промовила, усміхаючись крізь біль. — Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блуз-ку з цупкої зеленої тканини, повторила: — Єва.

— Тао. — Хлопець також тицьнув собі пальцем у груди. — Тао.

— Єва.

— Тао.

— Ні, ти — Адам. Адам і Єва!

Тао, не розуміючи, поблажливо, може, навіть трохи дурнувато, посміхався, і це її так тішило, що аж у долоні заплескала. Та біль у щиколотку нагадав про себе — обличчя пересмикнулося і в очах пробігла тінь.

— Пора йти, — сказав Тао і, щоб вона зрозуміла, махнув рукою в той бік, де, як він вважав, стоїть його "Птиця".

— Е ні, я туди не повернуся! — вигукнула Єва. — Може, це атавізм, але я хочу простору, хочу жити віч-на-віч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. — І вказала пальцем у протилежний бік.

Що мав робити новітній Адам? Допоміг їй підвестися, узяв під пахви, і вони помаленьку пішли туди, ку-ди вказувала дівоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тіні густішали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи біль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки і поніс, притискаючи до грудей, як дитину.

1 2 3 4 5 6 7