Гравіантена Івана Мудрого

І хто це знає, й хто про це

повіда?

Звідкіль цей Всесвіт народивсь

та виник?

"Космогонія" (збірник "Рігведа").

І.

Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.

Над Києвом пропливав сонячний день початку березня — у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурі, стривожені. Він — високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці — ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам’яніло дивля-чись уперед; вона ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що витикалися з-за кам’яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої ого-рожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сно-вигали дрібненькі постаті.

— Мурашник, — сказав не обертаючись.

А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.

— Чого ти так… про людей, Іване?

Різко обернувся, наче його струмом ударило.

— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.

— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, наче хмари…

— Краса, краса,— дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово.— Треба шукати першооснов, а не декорацій.

— А може, насамперед треба просто жити?

Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімей-ного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.

— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.

— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці про-звали тебе Мудрим.

— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.

Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.

— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.

Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:

— А хто ж нам поверне… втрачені роки?

— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…

— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чула про це… І не раз.

Мудрий насупився.

— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.

"Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займа-ється лише своїм…"

Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:

— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.

— Та облиш…

— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.

"Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь осо-бливо дивний".

— Начитався детективів? — спитала з іронією.

Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.

— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.

— Прилад?

— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. — Я сконструював Гравітаційну анте-ну.

І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.

— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший за-мислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я пер-ший маю можливість нарешті одержати відповідь!

— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.

— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.

— Тобто?

— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв’язок із центром Всесвіту.

Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?

— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?

— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.

— Ну тоді…

— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упоря-дкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розви-ваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…

— Ти зайнявся цитологією?

— Завдання стоїть ширше. Про клітину — це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. — Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. — То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?

— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.

— Чи я не знаю твого фаху ? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?

Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.

— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.

— І що ж, ця твоя антена…

— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.

Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…

День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.

— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.

— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Граві-таційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнай-краще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.

Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.

Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:

— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмови-лася й словом.

У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи те-пло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.

Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.

— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.

— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сонце. — Експерименти проводяться все-таки в лабо-раторії.

— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.

— Цікаво, що ж би сталося?

— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.

— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.

Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної На-дії.

— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?

Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?

Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев’яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не бі-льше чотирьох–п’яти метрів.