Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика

Бережний Василь

ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ

Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідомого району — Головань і Рукань — приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозуміло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.

Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли попід ко-ліями, на яких стояли пасажирські поїзди, і вийшли на привокзальний майдан. А на тому майдані таке творить-ся! Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, вистукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їж-джають тролейбуси. І все підхоплюють людей і везуть у місто. А людей не меншає. Плавом пливуть вони з поїздів.

Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.

— Ох і машин! — захоплено вигукнув Головань.

— Угу, — буркнув Рукань.

Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.

Спочатку зупинилася "Волга", щоб не наїхати на роззяв, потім "Жигули", а за ними й "Москвичи" та "Запорожци".

— То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? — спитав Головань.

— Краще поблукаємо, — запропонував Рукань.

У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.

Фари його, як великі очі, сердито спалахнули проти сонця.

Ш-ш-ш-ш — зашипіло щось у тролейбусі. "Чого стоїш-ш?" — неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.

Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.

Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі оглянулися й аж присіли — позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в халепу можна вскочити! Затримають як порушників порядку та ще й додому відправ-лять. А дома сорому не обберешся.

Недалечко пропливав потік людей, і хлопці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привокзальної станції метро. Тепер їм уже не страшні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.

Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.

— Ех ти, роззява! — обернувся Головань до товариша. — Став посеред майдану і гав ловить!

— А ти?

Голованеві нічого було заперечити, і він заговорив про інше:

— А знаєш що, давай чкурнемо на Виставку передового досвіду!

— Давай.

— Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.

— Одна? — засміявся Рукань. — Там багато чого цікавого…

На станції "Хрещатик" вони встали, ескалатор виніс хлопців на поверхню. Розпитались, як утрапити до Виставки, сіли в тролейбус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи високих будинків, а Рукань пробував читати вивіски. Незчулися, коли й до Виставки докотили. Тут уже гав не ловили.

Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:

— Скажіть, будь ласка, в якому павільйоні кібернетична черепаха?

Жінка показала, і друзі подалися.

…На низенькому столику з невисоким бортиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно вся-кі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика. Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку — де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перегородила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів — двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свистіла. І тепер черепаха тільки-но зачує свисток — одразу зупиниться, постоїть на-шорошено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі. У неї виробився умовний рефлекс.

Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бор-тика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.

— Заряджається, — пояснила дівчина-лаборантка. — Туди підведено струм, і вона сама стає на заряд-ку…

Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.

— Чи це не Тортіла часом? — пожартував Рукань.

Його товариш наче прокинувся зі сну:

— Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?

— Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого ключика й дала його де-рев’яному хлопчикові. Добра була черепаха.

— Тортіла… Тортіла… — бубонів Головань. — Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…

Більше він не сказав ні слова. Тільки замислився чогось.

— Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? — спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.

Головань не відповів нічого: він щось обмірковував і просто не почув запитання.

РОБОТ ЗАГОВОРИВ

З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітнішим електро— і радіоначинням. Маленькі акумулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, на-півпровідники, транзистори… Та хіба все перелічиш?

Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.

Голованева хата перетворилась на майстерню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань — Анд-рійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли — не могли втриматись, щоб не поцупити якусь деталь. Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.

— Найперше нам треба зробити дерев’яний тулуб, — сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлоп-чика. — А тоді вже монтуватимемо все інше. Наш робот буде як живий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…

— Ну аякже! — підтримав Рукань.

Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голо-ваня на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять майструвати. Сконструювали вже вітряну електростанцію, склали телевізора… Тепер і в Голованя, і в Руканя елек-трифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, електронний робот це не телевізор, його куди важче зробити. Але спробувати можна.

— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.

— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь при-ховав на тряму. Труну збирається робити…

— Отаке! — здивувався Головань. —Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.

— Та я теж так гадаю.

І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.

Дерев’яне "тіло" змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вог-ню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А дета-лі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.

Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли нала-годити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акуму-ляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння. Це про всяк ви-падок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.

Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлоп-ців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.

Тиждень минув.

Другий.

Третій.

А він не оживав.

— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.

Андрійко застрибав на одній нозі:

— Зовсім з глузду з’їхали!

Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:

— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!

Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задриґав ногами. Руканеві на-віть по лобі дісталось. А потім знову закляк.

— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче полі-но. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…

— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло робити, а він…

Хлопці мало не посварилися.

Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх одноклас-ників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи. А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: "Доброго ранку!" Ото було б здорово!

Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукува-тись — чому він не "оживає". Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули жи-влення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.

Тоді Михайло Васильович подав таку думку:

— А давайте перевіримо програму.

І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.

Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.

І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть мірку-вати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкі-льних підручників та читанок для різних класів.

Окрім того, всі погодились, що робот повинен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.

Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелічиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.

Нарешті все готово!

Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрійко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчико-ві пора в ліжко… Але краще було б не кривдити малого…

Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’яний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить.

1 2 3 4 5 6 7