Він приступив ближче і, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.
— Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! — обізвався нараз.
— Гадаєте, — замітила вона привітно.
— Так. О, панна Олена — пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? — спитав трохи згодом.
— Олени...
По його лиці промайнула немов блискавка, і він знову звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жінка від'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освідчився", — думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt" [43] і що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmіlе" [44] переглянути, його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, — він самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім... Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні...
Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна й заглянула в нього.
— Яка знов нині чудова ніч, — завважила стиха напів до себе, напів до нього.
— Гм?.. Що?..
— Настала знов чудова ніч, — повторила знов півголосом.
— Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?
— Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?
— Не знаю. В тій хвилі я відчуваю що іншого.
Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його лице було бліде геть аж до густого волосся, наче б уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем, її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрожала, — пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшла від нього на неї, і вона задержалась.
— Олено!
— Що ж?
— Я не знаю. Я...
— І я не знаю... — вона усміхнулась насилу.
— Оленочко!.. — повторив він.
— Бажаєте чого-небудь?..
— Так. Се бачте... ви...
Він її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задрожала на цілім тілі.
— Ідіот! — виривалося на її устах, однак вона змовчала.
— Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні...
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
— Тихо! — кликнув він у сильнім зворушенню. — Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
— Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко створеними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити.
— Олено, дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
— Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.
— Коли так, то простіть!
— Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... — вирвалося з її уст.
А він, почувши се, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав пристрасні любовні слова, сміявся...
Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я...
Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь створене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні... Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач...
Не плач, Іринко!
Я не плачу...
Плачеш...
— Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію?
— Мені серце пукає [45], я не можу... І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
— Іринко!
— Завернись, Олено!..
— Пощо? Се не мало б цілі...
— О, боже, боже, боже!
— І що ж на тім, Іринко? — прошепотіла скоро Олена. — І я, і ти, всі дістанемо пристановище...
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
— Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.
— В тім нема для мене нічого потішаючого...
— Що ж хочеш? Я сповнила своє "завдання". Чи ж ні?
— Дійсно!
— Чи ж маю я тепер плакати?
Ірина не відповідала.
— Се було б тепер злишнє. Не муч мене більше, Іринко! — додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не втихала. — Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..
— Успокійся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха!
* * *
Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але — нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала, їй здавалось, неначе б величезні, шумлячі, морські хвилі чим раз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж їх шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі... Її очі полинули понад хвилі, освічені червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море... воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом: прямо підійшов до неї і... усміхнувся...
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом...
* * *
Щось у місяць опісля, тихого ясного вечора ішов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою і виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос і тремтів у воздусі. Зблизившися до помешкання Ляуфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що розложився якраз перед фронтовою стіною помешкання, на подвір'ї стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря ходить між ними з поважним лицем та фляшкою горівки і частує газдів та ґаздинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!"
Заїзна брама стояла широко створена, і віз за возом заїздив на подвір'я. Се весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх знакомих з околиці. Фельс наставав на те, щоби весілля відбулось гучно, а вона не противилась тому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Гратулюють удруге сяючим з утіхи родичам. Займають урочисто вказані місця у святочно прибраних кімнатах. З головою, гордо піднесеною, проходжується нині радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишніх добрих часів... Давня зарозумілість, що мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій прибитій жінці. Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі... Правда, се віддавалася її донька... Її доньку вибрав найгарніший мужчина з цілої околиці за жінку... А он там, під дзеркалом, на убраному квітами столі лежали дарунки, котрі подіставала молода від різних давніх і нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце пані радникової гордістю, материнським задоволенням... Ні, її погляд спинився лише на одному місці стола, а то на середині... Там пишалась прекрасна китиця рож, а біля неї лежала велика касетка [46] з сріблом на дванадцять осіб. Се дістала Олена від Фельсового барона. Він пізнав її вже, і вона, як довідалась пані радникова, мала йому дуже сподобатись. На весілля не прибув він, звиняючись дуже привітно, однак обіцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новім ґаздівстві.
Була тут і стара Маргарета. Вона прибула що лиш нині ранком. Постарілась дуже і стала ще хмарнішою. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться він з її родичами, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного ужитку.
— За безцінь, дорога Маргарето. за нічо! — запевняла радникова. — "Вам з Генею не слід побиватись на селі, — говорив він. — У місті життя легше, можна собі скорше порадити". Іринка їде, розуміється, з Оленою; ті обі вже нерозлучні. Він з доброї родини, — говорила далі з притиском і помітним голосом, наколи Маргарета на все відповідала мовчанням. — його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичів ще дитиною, а з свояків остався йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його і виховав; тому й він посвятився сьому заводові [47]. Але що се має до речі, Маргарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!
— Дай боже! Дай боже! — прошептала стара дама. — Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона і заслужила на ліпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що відмовила тоді К — у, так сказала би-м "легкодумно"! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, жиє безжурно, і то ще як жиє!!
— Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?
— Мабуть, так.