А ми послухаємо!
— Принаймні одне можу сказати: у травматології Олександр Дмитренко поки що не значиться, отже, з ним усе гаразд, злочинний світ тремтить і жахається нашого героя...
— Не блазнюй, майбутній зубодере, у тебе вже чисто зачерствіло серце на твоїй нуль три, — розгнівався Борис.
— Професійне, хлопчики. Якби лікарі не черствіли душею і серцем, не ставали душевно глухими, вони б не зносили виду крові і скрипу розпилюваних кісток.
— Бр-р, дівчинко Валю, як ти можеш вимовляти такі слова своїми ніжними рожевими устами! Та лікарі до кінця свого життя не зносять виду крові, і бояться операцій, і мучаться, ставлячи діагноз...
— Ну, коли вони такі малограмотні, як наш Ескулап, то мусять мучитися!
— Хлопці, не вправляйтесь у дотепності за рахунок медицини й медиків. Як кажуть у народі: пригодиться води напиться, а народ як скаже, то зав'яже, і так далі...
— Ох, у твої делікатні рученьки я б нізащо не хотів, потрапити!— засміявся Борис і поклав свою вузьку, тендітну долоню на широку ручищу товариша.
— Дівоча рученька, — затиснув Борисові пальці Андрій. — Не знаєте, хлопці, як йому вдається в цеху працювати?
— По-перше, хай буде вам відомо, я від учорашнього дня аж на тиждень — у дослідній лабораторії, вивчаємо вплив... А, та що вам пояснювати, ви—-темні люди, у заводській справі не тямите нічого, виробниче навчання проходили, бідолахи, у Карги, шили з дівчатками трусики і сорочечки для лялечок, де там вам розумітися на зварюванні металу й на сучасних автобусах... А рученька...
Спритним рухом Борис висмикнув руку й напозір легко торкнувся Андрієвого ліктя, але той аж скривився від болю.
— Ну, ти, каратисте, нехай тобі добре буде, ще, дивись, чемпіоном світу станеш! Ти свого бригадира почастуй отак!1
Борис у перші дні роботи скаржився на бригадира: той поставився до хлопця з недовірою, надто вже тендітним виглядав новий електрозварювальник, але врешті контакт якось налагодився, бо хлопець уже не нарікав на шефа, хоч й не вихваляв з обережності — хто знає, як далі буде?
Потираючи лікоть, Андрій роздивлявся власні руки, що ж, не так уже і зле, нехай хлопці не сміються, зараз йому це якраз дуже потрібно — сильні руки, санітарові без того не обійтися. Звичайно, шприц ледве видно в долонях, колеги сміються: для Андрія треба замовляти шприц зовсім спеціальний, на фірмі "Гігант", чи що, і халат треба діставати там же, але смішки йому не шкодять, добре, що він має такі руки, бо коли довелося піднімати й класти на ноші дівчинку, котру поранив каменем той чудернацький, наїжений хлопчак, який не міг ані слова пояснити, хто він такий і чому так вчинив, — коли її довелося класти на ноші, то Андрій міг це зробити легко, й зручно, і делікатно, бо великі руки і широкі долоні ще не означають, що людині бракує делікатності й ніжності. Звичайно, Андрій ,не думав про все це саме так і не розмірковував, чи ніжні в нього руки, але коли він пригадав голубеньке платтячко й кров на білому комірці, то здалося йому, що бачить цю дівчинку й зараз, і знову піднімає, кладе, на ноші, і боїться, щоб не зробити. їй боляче.
Абсолютно дикий випадок.,. Не знати майже людину
і кидати їй у спину каменем. У голові не вкладається, — вголос
уже розмірковував Андрій. — І в той же час видно було, що
він не хул-іган... г ;
— Ну й не божевільний, мабуть!
— Та ні, хлопці, не божевільний, але якийсь як хом'ячок у скляній банці, метався, ковзав поглядом ПО людях, а потім наче заспокоївся і нічого не казав, тільки допитувався, чи дівчинка буде жити, — і все...
— От я й питаю: що ж буде з ними далі, як це все? Як він далі буде жити? Я б з ним поговорити хотіла, я б з нього все випитала, до брата товариші приходили — я всі їхні таємниці знала, вони мені звірялися, як хлопцеві...
— А ти потім мамі з татом усе викладала, так?
— Дурниці, Борю, — нічого не викладала, я тільки хотіла передбачити, якими вони виростуть...
— Кібернетика на службі в педагогіки.
— Жартуєте, хлопці. Ну, жартуйте, а я, мабуть, піду в лікарню, хочу довідатись, як та мала, у неї кров погано згортається, у цьому вся біда.—Андрій назвав по-латині хворрбу, але хлопці не зреагували на такий доказ високого професійного рівня Андрія. Вони давали поради:
— Краще по телефону, чого в лікарню опівночі, ти вдень уже був і питав, скільки можна, їй уже краще, ти не журись.— Але Андрій поморщився, від цього його велике обличчя раптом стало зовсім дитячим.
— Який телефон, думай що говориш, він як задзеленчить-— в усіх палатах почують... Я таки піду...
Йому все ввижалося те голубе платтячко й тоненькі брівки, наче дівчинка з чогось здивувалася і звела їх догори.
12
Звичайно, ти не чула ані слова з того, про що вони говорили. Вони говорити могли зовсім про інше, але ж і це — варіант ймовірний. Можеш бути певна, що їх також не раз терзатиме сумління за зчинене й Незчинене, хоч як би ти хотіла, аби вони були чимось кращі від тебе (зрештою, якби батьки не були переконані, що їхні діти мусять бути— кращими від них, то чи варто було б людству існувати такий досить уже тривалий час?). Нема сенсу запевняти, що вони—хороші, чудові, добрі, милі, з ними усяке було й буде, але в цей вечір вони могли говорити саме ось так і про це. Бачиш, таки є неперервність людських стосунків, вчинків і відповідальності за них, є цей зв'язок і мусить бути. Випадок? Може, випадок, але він теж на користь сумління, котре докучає тобі.
Ще секунду посидь, подумай, вони вже йдуть, твій сйн вирішив провести своїх друзів, і по дорозі (хоча зовсім не по дорозі) вони всі разом зайдуть до лікарні, щоб довідатися, як почуває себе Юля. І їм скажуть, що вони здуріли, докучають людям, заважають і не дають працювати.
—'Він — нуль три, — вкаже на Андрія Борис.
— А хоч би й нуль десять...
— Це я привіз її сюди) на машині "швидкої допомоги"...
— То так би й казав відразу, — розгнівається остаточно черговий. — Зараз... Почекайте... А взагалі, мусив би знати, що довідки про здоров'я посеред ночі не видають, коли ти — нуль три!
— А хіба вночі люди інші, ніж удень? — Правила інші, — відповість черговий.
А правила, правду кажучи, завжди одні й ті самі.
Посидь хвилинку, зараз вони зазирнуть до тебе, щоб попрощатися. Ти могла б їм дещо сказати про той випадок і про того хлопця... але ж ти зайшла у велику кімнату тільки по книжку. А шкода. Бувають моменти, коли діти не мають нічого проти присутності батьків. Тільки як угадати, коли воно — так?
Посидь, подумай і не відкладай свого візиту до матері Юрка Березюка — зайди завтра відразу після роботи, вам обом треба поговорити ще до зустрічі в тій іншій ситуації, коли її син буде відповідати за свою нову провину.
13
Коли я була мала, то читала казку про підступного брата Березня й'про довірливого Квітня, який все ж прибув у гості до Березня у човні, перемігши всі біди й перепони на
своїй дорозі. Відтоді мені завжди здається,-що тепла, зелена весна прибуває разом із Квітнем на міцному великому човні, а Квітень мусить бути дуже гарний, трохи наївний і добрий, а ріка широка, й вода обов'язково спокійна, чиста, аж до самого дна прозора, і я весь час бачу цю картину, а дівчата йдуть йому назустріч, у руках у них гілочки з білим і рожевим цвітом, і вони співають пісню:
Благослови, мати, Весну зустрічати, Весну зустрічати, Зиму проводжати! Зима у возочку — Літечко в човночку.
Мені дуже хотілося написати про це, а також про матір, яка виходить усіх благословляти, і для неї кожен юнак — син і кожна дівчина—дочка, це вже не просто мати однієї дитини, а символ материнства, доброти й ласкавого благословення.
Є такий поет і скульптор — Віктор Гончаров. Я прочитала у його "Ладах" такі рядочки:
"Если я пошел искать материал-заготовку для уже продуманной скульптуры, то обязательно найду... Но не то, что искал, а то, о чем думал".
Видно, так і зі мною трапилося. Але нехай уже залишається — "Квітень у човні". Хоч назва.