Чи не служить це доказом неперервності зв'язків, стосунків і неперервності відповідальності за вчинене тобою, твоїм сином і тим хлопчиком, який кинув каменем у дівчинку?
Можеш не хвилюватися — я знаю, і ти вже знаєш, що вона буде жити, але якби сталося інакше? А що, коли це має бути та дівчинка, яку приведе в дім твій син? І що, коли раптом міг у цьому місці якось урватися ланцюжок неперервності, ланцюжок єдності, радості, надій і віри?
Умоглядність спонукає тебе до холодної думки: дурниці, вигадки, нонсенс, ніщо з того, що говорить балакуче сумління, не є правдою, просто сумлінню усе болить, і воно перебільшує, творить з надуманого істину, а з істини вивершує всесвітню катастрофу. Але коли болить сумлінню, значить, болить і тобі, болить, болить, болить, не вигадуй, не може не боліти, тривожишся, боїшся, перестаєш займатися розумуваннями, маєш охоту бігти до лікарні й запитати, як почуває себе незнайома дівчинка, маєш намір піти до матері Юрка Березюка і приглянутися до неї та до її сина зблизька.
Навесні з тобою завжди діється щось дивне, родяться внутрішній неспокій і тривога, ти чекаєш, коли— зацвіте дерево в садку, що за стіною твого дому. Дерево височенне, врівень з триповерховими будинками, здається навіть, що в них спільний фундамент чи спільний корінь і будинок теж мусив би рости, а дерево не має права зникнути, його не повинні рубати, воно мусить зацвісти, обов'язково мусить зацвісти й цього року, так, наче в тому є якась ворожба, доказ тієї ж неперервності, про яку торочить тобі твоє невмовкаюче сумління. Ти хочеш ще раз побачити, як цвіте дерево, ще раз подивитися на ніжне диво, що називається деревом у цвіту, і тобі болять обрубані навесні цурпалки чорних дерев, так довго треба, щоб загоїлися їхні болячки, щоб вигналися новенькі гілочки й прикрили зболене й обрубане, а поки що оголене нутро гілок і стовбура біліє, мов людське тіло, і тобі боляче від того, правда ж?
То невже тобі не боляче від горя тієї матері, яка мусить не вибачати й водночас прощати своєму синові кинутий у дівчинку камінь? Навіть якщо він більше нічого такого не скоїть, то все ж вона пам'ятатиме той камінь довше, ніж сам син, рука якого підняла й кинула камінь у людину. Адже навіть у винного в чомусь не кидають каменя, та ще й у спину, а тут ось — тому ти теж карайся, мучся тим болем, бо й від тебе, від тебе теж залежить, що може зродитися у комусь бажання жбурнути камінь у спину, без причини — або з причини, породженої якоюсь мірою і твоєю поведінкою.
Твій син записує ,у щоденник чи просто у принагідний зошит якісь свої думки, якісь фрази, які спершу незрозумілі тобі, а потім раптом розкривається їхня суть через його вчинки. Його зошити з географії і з математики завжди були списані тими фразами, як у інших хлопців — замальовані фізіономіями, літаками, пароплавами.
Ти поки що не робиш ніяких висновків з тієї його звички,
але коли він каже тобі: прочитай — ти трохи несміливо й з надією на відкриття зазираєш у написане, бо хочеш знати про нього більше, аніж він готовий тобі сказати.
Але ти ніколи на світі не відважилась би переповісти прочитане комусь іншому, як не переказала б листа, написаного тільки для тебе.
А от тепер тебе тривожить, про що вони можуть розмовляти, що вони довіряють одне одному і наскільки більше довіряє син своїм товаришам, ніж тобі? І чому так, чому так воно відбувається, чому — адже й він,, і чийсь інший син знає, що саме ти, мати, — найперший його приятель, а однак не завжди, не зовсім. Причина — у різниці віку, таки в тому, що в якийсь момент ти вже не розрізняєш, де кінчається довіра, а де починається суверенність бажання, в які не треба втручатися, і торкаєшся того, що зачіпати не молена, або стаєш рутинером, надокучливим ментором, повторяєш усоте сказане вже раніше, і він тільки ввічливо слухає, бо навчений не перепиняти старших...
То про що вони зараз ведуть мову? Знаєш, а вони не зобов'язані сповідатися перед тобою, адже ти не увійдеш і не розповіси їм про Юрка Березюка, і чому ти вимагаєш від них більше, ніж можеш дати? Ви вже майже рівні, вони вже не дітлахи, хоча ще діти, а ти завжди відчуваєш — дітям не все можна й треба, і так само вони знають своє: дорослим не все й не завжди треба й можна розповідати. Вони хочуть самі собі дати раду, дай їм спокій, можеш тільки здогадуватися, про що вони говорять. Та тільки хіба вгадаєш?
10
Сумління застерігає від моралізаторства: а хіба ж воно само — не найнуднішйй у світі мораліст? І мусиш визнавати, від нього не відійдеш ні на крок, воно при тобі, хоч би ти й не слухала його голосочка.
Про що говорить до мене сумління, я вже знаю, а от про що — ті діти? Зараз урешті піду до них, бо таки вже час їм спати, і нехай не вдають дорослих.
Бракує настрою для вияву гумору. Бракує настрою.
Не можу бути присутньою при їх розмові.
Але можу пригадати собі аркушики паперу, що давав мені читати син. Цікаво, чи їхня розмова має зв'язок з його думками. Може, є святотатство в тому, що так хочеться знову самій собі переповісти його думки?
"...Вперше я побував тут, коли мій батько захищав кандидатську. Кожен камінь, кожен візерунок на стіні, простий, звичайний візерунок і майстерно розписана стеля, дерев'яна парта, мідна клямка—все таїло в собі загадку, хоч все було таке просте.
Я йшов східцями, впевнений, що по них ступала не одна мудра людина. Я був маленьким хлопчиком і не знав, що дурнів немало і що вгору сходами вони піднімаються також:.
Сидячи на стільці перед аудиторією, я відчував, як неприємно спітніли руки, як незручно сидіти — і стояти не можеш, як десь у кишені лежить брошурка з формулами. Я не надіявся списати, я довіряв лише собі, й своїй голові, і ручці з кульковим стержнем. Але сподівався також на те, що хтось може й підказати. Хто-небудь, але ж мусить допомогти. Чи — тільки я сам?
На порожній стілець, що стояв навпроти, сіла дівчинка.
— Хто ж стане допомагати? Тут закон такий: з трьох перемогти мусить один, усі вступити не можуть, всі отримати відмінно не можуть.
Дівчинка, що сиділа навпроти, поправила світле волосся. Вона була одягнена у спідницю, що сягала нижче колін, і-в бузкового кольору блузку. Вона соромилася себе, боялася зайвих рухів, а руки їй заважали. Мені не хотілось, щоб дівчинка була серед тих, з ким доведеться змагатися за місце у вузі.
— Хто піде перший? — почулося коло мене, але я не зважаю на той голос.
Здалося мені, що подих вітру може підняти її у повітря, така тендітна фігурка була в тієї дівчинки.
...Йдучи на першу пару, я жахливо боявся. Більше, ніж перед екзаменом. Боявся усього, що було довкола мене: величезних вікон і хлопців, які курили в коридорах, боявся самого себе. Здалось, що забув ручку. Чи зошит?
В аудиторії напівприкриті шторами вікна пропускали притемнені сонячні промені. Парти вишикувались амфітеатром. Темний стіл, довгастий і великий, чорна кафедра. Мені на якусь мить здалося, що я потрапив у зал, де в повітрі плавають закони, де вирішують долю людей.
В останньому ряді я побачив біле волосся і бузкового кольору блузку...
І було дивно, що викладач на першій лекції говорив і безперервно нагадував, що ми дорослі, що вуз — не школа. Ми й самі це знали. Тільки дивно якось: невже ми стали дорослими тільки в ту мить, коли нас назвали студентами? Хіба це могло так відразу вплинути на нас? Річ у тому, що дорослими ми вже були трохи раніше, ще в школі. Але ж вважається, що школа — для дітей, а вуз—для дорослих. І нам про це нагадували. І так само, як у школі пам'ятали тільки про те, що ми діти, тут раптом зовсім забули, що ми ще трохи, але такк діти. Напівдорослі діти.... Бо як же могло все так різко за два місяці змінитись?"
Хотіла б я дуже знати, чи ці його думки мають якесь відношення до їхньої розмови? А на цій дівчинці, що сидить зараз у кріслі з підгорнутими під себе ногами, я ніколи не бачила блузки бузкового кольору. Може, це інша дівчинка?
11
У кімнаті наче забракло повітря від того, що вони багато курили, і Сергій відчинив вікно. Разом із вологою сві-^жїстю увійшов до них запах вологого листя, кори дерева, дощу: дощ шемрав десь там унизу, наче хтось весь час човгав
великими ногами по землі і'і ніяк не міг зрушити з місця. Або наче хтось бурмотів шепеляво одну й ту ж фразу. І тільки єдиний дзвінкий звук долучався до того шемрання —об карниз ударялися дощові краплі й наче відскакували вгору.
— Тобі не холодно, Валю? — запитав Сергій дівчину, бо вона сиділа найближче до вікна, втиснувшись у крісло. Маленька, як дитина, підгорнула під себе ноги, їй було затишно, вона майже весь час мовчала, й тільки пильний погляд її виказував цікавість і увагу до того, про що говорили хлопці.
— Ні, — похитнула вона головою, — мені не холодно.
Хлопці були знайомі й товаришували ще зі школи, а з дівчиною Сергій познайомився в інституті, спершу вони навіть і не помічали одне одного, але якось Сергій приніс із собою книжку й замість того, щоб конспектувати, як належало пильному студентові та ще й першокурснику, взявся читати. Дівчина сиділа позаду, вона запитала: "Це твоя книжка, даси потім мені?" — він пообіцяв і дав їй книжку, і аж тоді з'ясувалося, що вони мають спільні літературні зацікавлення і їм є про що поговорити, опріч літератури. Дівча було самостійне, трохи зухвале й знало собі ціну, але з Сергієм якось по-доброму потоваришувало. Хлопець відчував, що вона ще й досі насторожено приглядається до нього, наче сподівається на якийсь такий вчинок, який би їй не сподобався, і боїться водночас, що так може статися.
Сергій часом міняв касети в магнітофоні, каву гвони давно вже й не пили, бо вона захолонула, тільки Андрій вмокав у чашці грудочку цукру й хрупав нею, як малий хлопчак. Він був великий, власне великий, а не просто високий, такий широкий у плечах і з великою пелехатою головою, що дівчинка поряд з ним здавалася зовсім пташеням, а другий хлопчина, Борис, ще тоншим і делікатнішим, аніж воно було насправді.
— Як на мене, цієї зими був тільки один якийсь тиждень із снігом, — сказав Сергій, — і знаєте, Євген до мене тоді прийшов, каже: ходімо на санках покатаємось.
— Здитиніли, — засміявся Борис. — Уявляю Євгена на санках з його професіональним виглядом і окулярами.