Інакше для чого було їхати сюди й брати з собою лижі? Данило ж почувався дуже ніяково, бо то він умовив Калину вибратися в гори, аби трохи розважитись й відпочити в суботу й неділю — і тепер Данилові здавалося, що він чимось завинив перед сестрою — зрештою, він за все прикре, що траплялось Калині, звинувачував тільки себе. Ніби то від нього могло залежати, випав сніг у горах чи ні.
На подвір'ї біля готелю стояв їхній маленький автобус, найнятий на два дні в міському екскурсійному бюро. На запорошеній стінці автобуса,— така буває лише серед посушливого літа, коли дороги розсипаються пилом,— на його запорошеній стінці Антосько пальцем повиводив смішних пузатих чоловічків з лижами у руках. У свої дванадцять років, не знайомий з почуттям страху і без найменшого усвідомлення небезпеки, Антосько долав на лижах най-крутіші спуски й найзапаморочливіші трампліни. Калина пробувала побороти в собі страх за сина, але це їй ніколи не вдавалось, і вона через силу погоджувалась на його вправи з лижами. їй хотілось бути весь час при ньому, навіть замість нього, і вона уся зіщулювалась і здригалась, коли син, задерикувато свиснувши, відривався від вершечка гори й летів у долину.
Давке, аж ніби якесь сизувате повітря холодило й пронизувало. Готель стояв такий самий сірий і непривітний, як решта незасніженого світу довкола. Калині здавалось, що там ще холодніше, аніж надворі. Крізь щілини погано пригнаних вікон протікав мороз і розливався по кімнатах. Вода в брудному умивальнику текла тоненькою, готовою згаснути цівкою і боязко було намилювати руки — хто зна, чи пощастить змити мильну піну. Постіль виглядала також сірою й була вогка, ніби її не досушили.
Напередодні їм зосталося тільки одне для втіхи — піти погрітися до ресторану. Антоськові Калина звеліла одягнути теплий пуловер і лягати до ліжка. У когось знайшовся ще бутерброд і трохи кави у термосі, тим хлопець, невибагливий до їжі, повечеряв, а потім, тремтячи від холоду, умостився з книжкою в ліжку. Окрім малого, в кімнаті було ще двоє мужчин, вони грали в шахи і не помічали поза грою нічого довкола. Виглядало, що ті двоє приїхали до Сколе якраз задля того, аби зіграти у шахи.
Ресторан, де вони вечеряли, називався "Вівчарик". Був затишний і приємний, стилізований під гуцульську хату, з дерев'яними лавами й столами, з прегарною старовинною кінського збруєю, завішаною при самому вході над високими порогами. Сиділи при довгому столі, на таких же довгих лавах, їли гарячі й смачні гуцульські страви і слухали якусь дивну пісню, її наспівував підпилий гармоніст, старанно й щосили мнучи інструмент. Хтось із них завів старої львівської пісні, гармоніст спершу старався переспівати великий гурт, а потім махнув рукою, сперся підборіддям на гармонію і блаженно слухав, заплющивши очі і похитуючи п'яною розпелеханою головою.
Світло було не надто різке, людські обличчя набрали якоїсь примарності поміж тих жовтавих дерев'яних стін і вибивалися з ритму пісні, яка звучала в бистрому темпі. В товаристві були люди, котрих Калина раніше ніколи не бачила, вона пробувала пов'язати їхні голоси з їхніми обличчями, їй те не вдавалось ніяк. Симпатичний і високий хлопець у грубезних бутсах і грубезному, гарно виробленому светрі надумав запросити її до танцю — під ту мелодію старого львівського шлягера — вона погодилась. Зблизька побачила, яке в хлопця юне і незатьмарене обличчя, він усміхався їй підбадьорливо напівдитячою усмішкою і просив Калину, аби вона також усміхнулась.
— Я бачив, як ви всміхалися до свого сина, це було так мило!
Калина раптом запідозрила, що то Данило намовив хлопця запросити її до танцю. П'яний гармоніст упіймав нарешті ритм і тепер видобував з гармонії мелодію львівського шлягера, танцювали ще декілька пар, хлопчисько впевнено й гарно вів Калину у танці, і їй було добре, коли б не думка, що Данило намовив хлопця, та ще коли б той хлопець нічого не говорив, а він, злегка захмелений, правив їй компліменти і все вимагав усмішки, а потім врешті трохи знесилено, трохи іронічно сказав:
— Ви чудово танцюєте. Я теж добре танцюю. Чому ж нам не вдається танець? Ви розумієте, про що я говорю?
Калина розуміла, він справді танцював добре, але вони рухалися ніби кожен зосібна, ніщо не єднало їх, і хлопець надаремно пробував перейти через Калинину відчуженість. А вона відчула раптом, що от зараз до неї підступає знову те, чого вона постійно боялась, від чого намагався відірвати її Данило, і ці його спроби нічого не розв'язували, ці його спроби кожен раз натикалися на Калинину безнадію. Я хочу бути фонтаном. Я хочу бути фонтаном. Я хочу в Дом-ський собор. Ні, я хочу бути Домським собором або вулицею. Камінцем. Нотою в музиці Баха. Однією-однісінькою маленькою чорною нотою, котру програють блискавично. Бах писав божественну музику, а в житті він був грубезним, втомленим чоловіком, обтяженим злиднями і дітьми. Може, якраз завдяки цьому він писав божественну музику? Я хочу, аби мене взагалі не було. Не потім не було, а від початку не було.
Безконечний львівський шлягер закінчився, хлопець подякував їй за танець — так, як це вміє робити справжній львівський хлопець, галантно і з дрібкою самовпевненості. З дрібкою переваги над партнером і над цілим світом. І ще з якимось делікатним натяком чи обіцянкою чогось приємного.
— Данку, я вже піду. Залишайся, якщо маєш охоту,— сказала вона братові.
— Кави не питимеш?
— Не хочу кави.
— А я б таки випив. Може, почекаєш на мене?
— Я піду сама, ти залишайся. Данило встав і пішов за сестрою.
Вони ступили на місток, завішений над гірською річкою. Темрява заховала опори, до яких місток був прикріплений, і він коливався у туманному холодному мареві, коливався і розгойдувався, тремтів над прірвою. Калині здавалось, що досить зробити один необережний рух — і місток упаде. Розгойдувались вогні, розгойдувався темний, без снігу, ліс, готовий був обірватись уділ місяць, туманний і невиразний, як обличчя людини в задимленій кімнаті.
Калина безнадійно і навпомацки хотіла торкнутися чогось певного, вона у думці поверталася до міста, але й там було все хитке, наче примарне: коли вона покидала хоч на деякий час Львів, їй завжди чомусь здавалось, що от повернеться — і не застане міста на місці. Міста на місці.
Двоє мужчин в Антоськовій кімнаті все ще грали в шахи, вони навіть не відгукнулися на стук, яким Калина попередила про свій прихід. Антосько спав, поверх ковдри лежала ще й куртка. На книжці, кинутій під ліжко,— і коли він перестане кидати книжки на підлогу! — білів папірець. Антоськовим почерком там було написано: "Мамо, тебе просили зайти до 15, якщо повернешся до 12. Ан."
Хм, подумала Калина, хто б то міг просити?
Данило примостився поблизу гравців у шахи, і обличчя його прибрало відразу того неприсутнього й зосередженого виразу, як звичайно буває над шахівницею. Антосько спав, десь там лежали в автобусі готові до найвищих вершин лижі Антоська, такі непотрібні й зайві без снігу.
Калина встала й пішла шукати п'ятнадцятий номер.
— Добрий вечір,— сказала вона людям, котрі були в п'ятнадцятому номері,— хтось просив мене зайти сюди. Однак, мабуть, це помилка, бо не бачу нікого знайомого.
Заникуючись трохи, Калина при тому оглядала кімнату, здавалось, ці люди жили тут давно і ніби звикли до свого тимчасового житла, як звикають, проживши на одному місці з добрий десяток літ. На стінах кнопками були попришпилювані фотографії, і добрий знавець склав би їм найвищу оцінку, а поміж фотографій — дитячі малюнки, ескізи якихось фантастичних будівель, і звичайне креслення, а ще також одна маленька поштівка, вся списана доокруж великими літерами. На столі стояла надпочата пляшка вина й навпіл розрізана цитрина у бляшаній тарілці. Півдесятка ліжок, і валізка, з якої визирав краєчок червоної спіднички — це була чудова декорація, і Калина ловила поміж предметами, речами, заслоненими вікнами й фотографіями на стінах настрій, погляди, обличчя й руки. Вона відразу-запримітила неймовірно чорні очі, ті очі на дівочому обличчі лише споглядали, вони не вбирали, не приймали в себе нічого й тому не могли ані крихти повернути назад — вони лише дивилися; а також були руки, тонкі, бистрі, із смаглявими пальцями, вони нервово перебігали, як білиці, з предмета на предмет і вбирали й сприймали значно більше, аніж ті величезні очі. Люди тим часом приглядались їй, збігло й вистачило кільканадцяти секунд, аби приглянутись одне одному.
— Добре, що ви прийшли, я таки сподівався, що прийдете,— сказав той, з нервовими руками — біли-цями,— прошу сідати і вибачте за нашу надокучливість. Бачите...— він глянув при тому на одного зі своїх товаришів, ніби перепоручаючи йому пояснити все далі, і той, невеликий на зріст, стрижений по-хлоп'ячому й по-старечому повільний, сказав:
— Ми познайомилися з вашим сином — страшенно симпатичний хлопчик; він сказав, що ви — діалектолог, і ми попросимо вас розв'язати наш спір.
Він говорив так спокійно і впевнено, ніби й не думав, що Калина може відмовитись.
— Ми робимо фільм, у нас виникла суперечка з приводу діалогів, тексту, одним словом. Прошу сідати, однак, може, вип'єте вина?
Калина заперечливо хитнула головою.
Вони всі присунулись ближче, чи то їй здалося. Один убраний так, ніби от зараз збирався до зйомок — у жовтій сорочці, у височезних чорних чоботях і з широким поясом, пробитим блискучими бляшками, в руках він обертав ножа в навдивовижу гарно оздоблених піхвах, довге волосся спадало йому на плечі, чорне і щось хиже, а заразом наполохано-нер-вове визирало з вузьких уст, з гострого підборіддя; він лежав упоперек ліжка, коли Калина увійшла, а зараз ніяк не міг знайти собі місця й никав по кімнаті, чіпляючись ногами за стільці. Дівчина з лячно-чорними очима намацувала малою ніжкою пантофель, той з поясом пересунув їй пантофель мимохідь, і ще інший, русявий, з вусами й бородою, котра щойно почала, мабуть, проростати й не пасувала якось до його делікатних вилиць і м'яко зазначених вуст та малого носа — той сказав до чорного у поясі:
— Та вгомонися ти, чуєш!
— Ми просимо вас переглянути цей текст,— тут не дуже багато, зовсім небагато, це не забере вам часу,— ви перегляньте й скажіть, як думаєте: чи маємо ми право й чи добре це буде — використовувати діалект аж у такій мірі, як нам пропонує автор — і чи, зрештою, локальні ці діалектизми?
— І ви здастеся на мою думку? — усміхнулась Калина.
— А знаєте — чом би й ні — все залежить від того, як будете аргументувати.
— Я тут довго не затримаюсь, не знаю, чи встигну — усього день чи два...
— Знаємо.