Все це слід відкласти до іншої, більш слушної нагоди, як і враження від київської поїздки,— не відмовляється вона остаточно від можливості подібної розмови, ні, ця тема невичерпна,— думає вона, водночас підійшовши до дзеркала й пильно приглядаючись до свого обличчя: то яку ж зачіску вибере для бенефісу? Що може більше пасувати до такої оказії? Вишуканість чи скромність? Скромна вишуканість.
Теоретизування доведеться відкласти. Конкретний приклад — конкретний випадок — ссь що її зараз по-справжньому цікавить. Конкретний випадок і конкретні події. А також можливі вчинки. Власні й чужі.
У світовому масштабі — все це дрібні, локальні справи. Між іншим, щодо масштабу. Є різні співвідношення, наприклад, один до ста, або ж — один до ста тисяч. Але ж в обох випадках і сота, і стотисячна
часточка мають своє значення. Інакше зламається
співвідношення. /
Послухайте, шановний завліте, а як воно там було, з тим нашим "Оптимальним варіантом"?
Як було? — може відповісти завліт.— А про що саме вам йдеться? Хіба ж ви самі не знаєте, як було? Ви також голосували "за" і ви граєте в цій виставі. Було, як мало бути. То куди ви хилите?
Я щодо тих новин, яких ніби й нема в театрі,— скаже вона.— І які ніби й не торкаються — навіть дотично — "Оптимального варіанта". Новини суто місцевого масштабу. Один до ста тисяч, скажімо. Маленька Беатріче, маленька дівчинка Беатріче — невже вона вас за живе не зачіпає? Дивиться вам просто в душу й домагається, щоб і ви не опускали соромливих очей (так, так — це якраз з того приводу вислів Бернарда Шоу про найсмішніший в світі жарт — говорити правду, саму тільки правду). Ви не помітили — вона то цілком самотня, маленька, дуже маленька на сцені, як пташеня, що випадково залетіло сюди. А то враз випростається — і голос набирає сили, і чуєш особливість тембру — глибокого, грудного, і тоді вся увага зосереджується на голосі, наче він у актриси живе зосібна. Голос дорослої жінки, мудрої, досвідченої, а сама ж Беатріче — дівчатко, тонке, хитке, але непокірне; невже так може статись, що з цим дівчатком не зустрінуться люди? І вина в тому, що вони не зустрінуться, буде моя та ваша? Маленька, локальна проблема.
Артистка Стерницька не така вже й наївна, аби вважати, що вистава Марковського, де грає головну роль Наталя Верховець, так чи інакше вирішить важливі моральні проблеми, до яких мають дотичність люди, що сидітимуть в залі під час вистави. Ні, Стерницька аж ніяк не сподівається, що буде геть знищене зло, і чорне обілиться й очиститься, і кожен стане чинити в* житті за законом добра. Ні, ні, цього не буде,— але якщо зустріч з Беатріче змусить бодай в одній душі щось пробудитися, і бодай в одній душі щось обізветься, м'яке, добре,— то хіба цього мало? Невже ви допустите, щоб вистава, говорячи театральною мовою, не побачила світла рампи? Відмахнетесь від цієї справи? Виставу будь-що треба порятувати, інакше — навіщо ви в театрі? І бога ради, не запитуйте, в який спосіб це можна зробити. От хіба що насправді ви переконані, що вистава не варта уваги і соромно її випускати на люди, бо нічого й нікому вона не скаже й не відкриє. Ну, тоді інша річ, тоді — звичайно, нащо вам зайві клопоти — задля моїх чи Наталиних гарних очей переступати через власні переконання... Отож не питайте, в який спосіб допомогти виставі і її авторам. Якщо ви знайшли можливість захистити "Оптимальний варіант", і вивести його на сцену, і похвалити його привселюдно (так, так, я маю на увазі організовані вами рецензії),— невже не знайдеться спосіб, щоб захистити справжнє мистецтво?
Ремонт доведеться таки робити,— скрушно зітхаючи, каже сама до себе Олександра Іванівна,— тільки б вони стіни на зелено не помалювали, бо я тоді тут і хвилинки не висиджу.
4
В. о. попросив залишитись на вечірню репетицію у Марковського. Хоче співставити враження. Дві репетиційні точки в Маркуші пропали, бо треба прикинути й уточнити на сцені, як виглядатиме програма бенефісу Стерницької. Обкладинка "Українського театру" світиться барвистою плямою в кіосках. Обличчя Олександри на фотографії — майже незнайоме, навіть відчужене. Я ж кажу, вона справді непогана актриса навіть за цілком високими вимірами, однак хай би вже було по тому ювілею. Не люблю урочистостей такого плану, вони мене втомлюють і після них здебільшого небагато залишається в пам'яті. А ще до всього ніяк не можу забути, що через Олександри-не свято не зміг поїхати до Москви. Там проводився семінар завлітів, і так випадало, що мав би їхати на період підготовки й проведення бенефісу. Ясна річ, дирекція не відпустила, а в. о. й слухати не хотів, щоб я залишив свій бойовий пост. Ну, звичайно, Олександра в цьому не винна, вона ж не зумисне народилася якраз п'ятдесят років тому. Одним словом, відпустити — не відпустили, а коли прийде до подяки за добру організацію свята, то про завліта й словом не згадають.
Цілий день — а то й до півночі — сидітиму сьогодні в театрі. Потім автобуса не впіймаєш, доведеться брати таксі.
Місиш те болото між домівкою і театром, між театром і домівкою. Будівництво нових кварталів рушило стороною, обминаючи нашу околицю. Будинки низенькі, по вуха позагрузали в землю, часом посеред зими здаються кучугурами снігу, які з весною неодмінно підтануть, зчорніють, безповоротно/зникнуть з лиця землі. Навесні вони й справді здаються ще меншими, тільки й того, що глипають на світ вікнами, намагаючись бодай трохи чогось побачити/ і ті вікна доводиться щотижня мити, бо під час дощу летять, як в очі, бризки болота з-під коліс автомашин, а в спеку осідає порох.
За кільканадцять метрів од мого будинку — залізнична колія. Будиночок трясеться, вікна деренчать, ліжко готове зсунутися з місця. Не раз снилось, ніби сплю на вузькій вагонній полиці. Не маю сантимен-тів з приводу цього давнього, з дерев'яними будиночками, закутка міста, хоч саме тут минуло дитинство. Постійно доводилося думати про заболочені черевики на порозі школи. Як тепер — на порозі театру. Єдине, чого буде жаль, коли зноситимуть наші хижі,— старої груші. Родить на кінець вересня гнилички, однак так рясно й густо, що можна запастися на цілу зиму суш-нею. Дружина сушить круглуваті, ще не зовсім достиглі плоди на даху будинку. Безліч цих гниличок зостається в траві, перетовчених ногами. Тоді над головами — рої ос. Асоціації. Асо-ціації. Асо-ціацій "оси — театр" можна знайти чимало.
Телефонна будка за добрий кілометр. Під горобиною. Восени плід набирає коралового кольору, а далі — закривавлюється, цілиться в око червінню.
Добиратися до театру — мало не годину. Отож якщо навіть і прокльовуються в душі якісь сантимен-ти з приводу ідилічно-заміського буття, все витрясається в набитому вщерть автобусі. Стою на черзі, чекаю квартири, дивуюсь: як можна скаржитись, що вода буває тільки зо три години вранці й увечері. Як можна скаржитись — коли не мусиш ходити з відром щодня до кринички.
Марковський надолужує брак репетицій поночі — майже небувалий випадок у нашому театрі, все на ентузіазмі й на святій вірі в удачу. Ходить з червоними від безсоння очима, недоладно відповідає на запитання, уперто нічого не переробляє з того, що йому безапеляційно рекомендує в. о.
Дивна річ — люди ніби "навстріч" одне одному думають. Про одне й те ж, тільки в різних аспектах.
На місці Марковського,— думав я,— розумний чоловік давно б уже викликав — вибачайте, не викликав, а попросив, запросив, ублагав,— свого керівника дипломної роботи, аби він так чи сяк захистив, підтримав; Маркуша й не здогадується, видно, що так можна зробити, але ж не моя справа — повчати його. Життя навчить, а коли ні, то що ж — вольному воля, як собі хоче. Має намір показати себе світові — нехай навчиться думати й шукати підпору. Навіть пам'ятники стоять на постаментах, а що вже говорити про таких, як Маркуша, живих і невідомих.
Телефон обривають,— сказав мені виконуючий обов'язки, запросивши до себе,— з газети дзвонять, з інституту, оце щойно зі Львова обізвались, у мене вже алергія на те деренчання, уявляєте, допитуються, що то за вистава у вас повинна бути, і що то за режисер її ставить, і коли прем'єра чи бодай перегляд, я не пригадую подібного ажіотажу, видно, ці хлопчики й дівчатка, разом зі своїм Маркушею, зробили собі непогану й своєчасну рекламу. Такий собі невеличкий бум.
Отже, ми з Іваном думали про одне, тільки по-' різному. Цікаво — невже він справді не такий беззахисний, беззахисний та святий, як мені здавалось?
Сучасний спосіб привернути до себе увагу. Шокують оточення,— гнівався в. о.,— інакше — хто ж їх запримітить? І в який спосіб,— недовірливо дивиться він на мене,— у місті вже стало відомо, на який день призначено перегляд вистави? Внутрішній перегляд, для художньої ради? — так недовірливо дивиться він на мене, що я забуваю мудре правило: не виправдовуватись, поки не звинуватять.— і починаю доводити, що мене в. о. міг би в чому завгодно запідозрити, тільки не в тому, що я виношу з театру таку важливу інформацію,— тут не до жартів,— кривиться в. о.— облиште, будь ласка,— просить він мене, мовби не дивився щойно з підозрою.
Ваш Марковський, каже в. о., не слухав мене від самого початку (тобто не взяв одразу на роль Котов-ченко,— розмірковую я), не слухає й зараз, вивернув, як рукавичку, весь зміст вистави, вибудовує все на зовнішніх ефектах, це еклектика, нічого свого й нового, наївні учнівські вправи,— і такої думки дотримуються професійно грамотні люди в театрі.
Маркуша дозволяв приходити акторам, не зайнятим у виставі, на репетиції,— подумав я,— півтеатру сиділо у нього в залі, і з кого тепер спитаєш, що місто знає, коли буде перегляд, і що вже говорять, ніби буде якась незвична вистава?
Еклектика, тільки й усього, запозичив, що де міг, і подає цю суміш як експеримент,— в. о. шкодує дуже, що пустив усе на самоплив, треба було/ раніше приглянутись і прислухатись, хлопцеві повірили, аж занадто повірили, і забагато дозволили, а вїн скористався з довір'я, він експериментує з трупоіб, якої не знає, і тому все може скінчитись надто сумно для театру. Колектив втягнутий у бурхливі суперечки з приводу прохідної, навряд чи кому потрібної вистави — замість того, щоб серйозно зайнятись...