Коли він зайшов до спортзалу, то всі ніби стали меншати на зріст і вужчати у плечах. А як він узяв до рук шпагу, то вже очей не можна було відірвати.
І почалася наполеглива наука. Кортіло надіти маску і взяти до рук шпагу. Урок, одначе, виглядав інакше. Урок почався з розмови про шпагу.
— Поглянь — ось ручка. А це гарда. Твій захист, долоню від уколу оберігає… Ось тут, на кінці, — пондаре. І не думай, що шпага — іграшка. Це зброя. Як гвинтівка для солдата. Ти повинен її знати, як власну долоню, — тільки тоді вона не підведе тебе. Ти повинен уміти не тільки володіти нею в бою, а й полагодити, коли у тім буде потреба. І не підсовуй нікому зашивати рукавицю чи прати костюм. Це твій обов’язок, розумієш?
Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуванням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. "Ну, все зрозуміло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще, укол — є! Оце інша річ! А латати костюм — нехай вчать у кравецькій майстерні…" І все-таки він знову прийшов. Андрій Степанович кивнув йому — він був у масці, але Славкові здалося, що тренер усміхається до нього, і івже без нехоті узявся до мізерної на перший погляд вправи: "Стань у стойку. Так. Ні, нижче. Пружніше ноги. Ліву руку вільніше. В такій позиції пройди до кінця залу. Потім назад. Так, ще раз, ще раз, ще".
Якось чув, що тренер говорив одному із старших спортсменів:
— Покажи мені своїх учнів — і я скажу тобі, хто ти.
За якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що
він найздібніший учень Андрія Степановича…
Похапцем одягав Славко тренувальний костюм. Мабуть, уперше за весь час він хотів, щоб тренування скінчилося скоріше. Зараз на сцену виходить Лілі, і сьомий "Б" сидить на гальорці, і тільки його, Славка Беркути, нема у залі. Ех, коли б не прикидка перед змаганням, то можна було б попередити Андрія Степановича, не прийти, він би зрозумів, звичайно, але ж сьогодні вирішується питання, хто з львів’ян поїде на юнацькі змагання до Харкова.
Андрій Степанович покликав Славка:
— Розімнися трохи перед боєм. І не хвилюйся. Ти в добрій формі, можеш мені повірити. Так… Захищайся!
Спокійно-веселий, як завжди, голос тренера примусив зосередитися.
— О-ля! Гей! Гей!
Задзвеніли клинки, шпаги схрестилися, на мить завмерли, як живі, розумні істоти, немов розмірковували, де ж у суперника слабке, незахищене місце, і — оля! Славкова шпага, аж блиснувши, ковзнула вниз до ноги Андрія Степановича. Є! Укол — блимнула червона сигнальна лампочка.
— Молодець! Дуже добре! Перейди в наступ. М’якше тримай шпагу, не напружуй плече. Що з тобою, Беркута, чому ти хвилюєшся? Так, добре.
Знову схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко усміхався радісно — не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперника, — виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя.
ПІСЛЯ ВИСТАВИ
(Очима Славка Беркути)
Останній, (вирішальний бій я тоді і виграв з рахунком 4:5. Сила вся як пропала. Кожен мускул був натомлений. Мене усі вітали, а я чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову, бо було вже зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на змагання до Харкова.
— Відпочивай, післязавтра можеш прийти тільки подивитись на тренування, — сказав Андрій Степанович. — Ти в добрій формі, Беркута, тільки май на увазі — неріви треба тримати, як поводи доброго коня, бо можна зірватись. Ну, відпочивай. Потім ще поговоримо.
Андрій Степанович, мабуть, помітив, що я весь час позираю на годинник. Годинник у нас великий, стрілки видно здалеку. Андрій Степанович відпустив мене, але хлопці нічого не розуміли, вони весь час говорили, давали поради, — тільки даремно все це було, я ані слова з їхніх порад не затямив. Швиденько вмився у душовій і так хапався, натягаючи сорочку, що навіть забув її вивернути. Коли я був малий, мама жартувала: "Не вивернеш сорочку, будеш того дня битий".
Жарти жартами, а перед прикидкою я б повірив у прикмету, тепер — то вже ні, а перед прикидкою або перед змаганням стаєш забобонним, аж потім смішно з самого себе: боїшся, аби й кіт дороги не перебіг.
Сорочку я таки вивернув, позапихав усе в "бандуру", — це ми так називаємо великий брезентовий футляр, куди складаємо все спортивне знаряддя і шпагу, — і зайцем вискочив на вулицю. Трамвай довіз мене до центру, коли годинник показував. пів на одинадцяту. "Бандура" заважала страшенно, я вже знав, що не встигну, запізнюсь, і все-таки чомусь біг, ніби від того, чи добіжу, чи ні, залежало щось дуже важливе.
Далі все діялось, як у театрі пантоміми, — там слів не треба, там усе ясно і без слів, жестів вистачить, щоб зрозуміти усе до решти.
Добігши до театру, я побачив, що з тих великих бічних дверей, звідки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою і батьком. І з високим хлопцем, — я його упізнав одразу. Це був Юлько. Лілі щось говорила, — я не чув, а тільки бачив, як вона розводила руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько слухав, що говорила Лілі, — він схилявся трохи, щоб краще почути її слова.
Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу і запитати, як Лілі — вдалася роль, і похвалитися навіть, що поїду на змагання до Харкова? Але я не побіг за ними слідом, а стояв і дивився, як вони віддаляються, і раптом відчув, що страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М’язи не напиналися струнами — було так, ніби я цілісінький день пролежав на сонці; схотілося пити, і я вже не знав, що краще, — виграти бій і поїхати до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій театральній сцені.
Звичайно, Лілі тепер образиться. Весь клас прийшов, один Славко Беркута не з’явився, мовби йому нецікаво.
Бігти за ними тепер уже зовсім не було сенсу, надто далеко вони відійшли, та ще й Юлько там, буде потім щось говорити…
Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Треба було, звичайно. Але як я мав це зробити? Коли б хоч Лілі сама запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може, Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні впало вискакувати: "Вибач мені, Лілі".
І все ж краще було сказати, бо скільки не бачу відтоді Лілі, стільки й відчуваю: ось зараз або почервонію, або відвернусь. Вона собі посміхається і жартує, їй хоч би що — їй справді, мабуть, зовсім байдуже, а мені весь час так, ніби я страшенно винен, ніби я брехун… Погано усе так вийшло, весь час тепер думаю про цю історію. Уявляю собі, як Лілі виходить на сцену (у класі про це всі потім говорили), мені здається, що вона була схожа на фею, яка колись приснилася мені, давно-давно. Уся в білому, висока, і чорне волосся на плечах. У Лілі волосся світле, тільки очі чорні. Є така пісенька "Чорні очка, як терен", але мені здається, що коли Лілі виходила на сцену, то була вона вся в білому і з чорним волоссям. Я знаю, що це не так, а от привиджується., Добре, що скоро поїдемо до Харкова, там ніколи буде про дурниці думати. Хоч би вже скоріше до Харкова. Здається, ми літаком полетимо. Добре, якщо літаком.
ПОКИ ЛІТАК ЛЕТИТЬ ДО ХАРКОВА
Вітер, як завжди, видирав землю з-під ніг на льотному полі. І коли Славко побачив Лілі, йому раптом здалося, що вихор може зірвати дівчинку і підняти вгору — така крихітна вона була на бетонованому просторі, де стояли, випроставши крила, величезні літаки.
— Що ти тут робиш, Лілі? — сказав Славко.
— А, це ти, Беркута? Привіт! Ми з татом зібралися на літаку над містом піднятись. Цікаво, яке воно згори…
Вітер шматував слова, Лілі відгортала з обличчя пасма волосся, воно було світле-світле. Дівчина анітрохи не нагадувала Славкову фею зі сну. Він раптом злякався, що хтось може підслухати оті його дурні думки, і таки почервонів. І відразу почав терти щоку долонею, аби Лілі нічого не запримітила.
— А ти що робиш, Беркута?
— Летимо на змагання, до Харкова! — показав на "бандуру" хлопець.
— Беркута! Де ти там пропав? Ходи скоріш! — кликали Славка товариші.
— Ну, я побіг! До побачення, Лілі!
— Щасливої дороги! — побажала дівчинка і помахала Славкові рукою, і йому знову стало прикро, що він не розповів, як поспішав тоді до театру.
Хлопці сіли в літак, мовби щодень користувалися тільки цим видом транспорту. Гордо й категорично відмовились бд кисленьких цукерок, запропонованих стюардесою. Спортсменам не потрібні кислі цукерки. Порозкладали руки на підлокітниках і дивились униз, на хмари і на землю, як першовідкривачі. Як єдині на світі пасажири великого літака. І страшенно пишалися власною відвагою і удавали, що повітряні ями — дрібниця, навіть не вибоїнка на тротуарі.
А поки вони летять, і в них трохи наморочиться голова від уявлюваних подвигів і реальних повітряних ям, на землі відбувається безліч найрізноманітніших подій.
Стефко Вус, приміром, сидить удома. Голодний, самотній і сердитий. Настка перейшла-таки у школу-інтернат, хлопцеві сумно, усе байдуже, не хочеться навіть взуватися і йти по хліб. Тато ще вранці кудись подався — та нехай би собі йшов неворотом, Стефко навіть не жалкуватиме. Лежить Стефко і розмірковує,— може, покинути все на світі: і халупу, де кожен кут остогид, і школу, і навіть місто — та й податися кудись геть?
Бо чіпляються усі до Стефка, кроку не дають ступити: отой чижик-староста намалював на Стефка карикатуру в газеті — сидить Стефко за партою, другий рік у п’ятому класі сидить, і вуса в нього довгі, аж по пояс, виросли.
— Вусатий Стефко Вус, — реготали усі, аж заходилися.
І чижик радів із своєї дотепності.
— Ясно, — сказав йому Стефко. — Ходи, поговоримо, чижик!
І поговорили. Малий кров утирав із носа, але вчительці не скаржився. Нехай би зважився!
А ще студенти на практику до школи прийшли. Один слідком за Стефком ходить, як прив’язаний, та все щось повчає, пояснює, аж нудьга душу застилає. Нащо Стефкові ті повчання?
Покинув би все!
Попід вікнами засвистів Грицько Лопух, біс його зна, яке в нього справжнє прізвище, Лопух та й Лопух. Стефко не відгукнувся — нехай собі забирається куди хоче, не треба Стефкові ані Лопуха, ані когось іншого.
Зазирнув у шибку горобець, покрутився, пострибав горі-долу, мовби хотів розважити хлопця.