Ми тому… Ми всі знаємо, який він.
— Полони, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, — попросила жінка.
…На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого "Б".
— Що вона тобі сказала?
— Ти їй усе пояснила, Лілі?
— Буде суд чи ні?
— Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд.
— Вона захищатиме Славка чи навпаки?
— Не знаю. Звідки я знаю, що вона робитиме, вона сказала, ніби Славко справив на неї приємне враження.
— Чого той Беркута мовчить!
— Потрібно йому було з тими хлопцями зв’язуватись!
Сьомий "Б" непокоївся. Сьомий "Б" хотів допомогти Славкові Беркуті.
ТАКОЖ О ДРУГІЙ ГОДИНІ ДНЯ
— Слухай, почекай! Слухай, Ваврик, тобі… у тебе… Це ти несеш папірець до мене додому?
— Ну, я… Я не сама, у мене доручення. І взагалі, пусти мене, Беркута!
— Ото ще. Зовсім я тебе не тримаю. Слухай, Ваврик, віддай мені цей папірець. Я сам передам його.
Славко знову, — котрий уже раз протягом останніх кількох днів, — картав себе за слабкодухість: отак принижуватися перед кимось! Але хлопцеві здавалося, що коли мама прочитає цей папірець, то раптом світ піде шкереберть, обов’язково скінчиться все добре в його, Славковому, житті і почнеться безпросвітна темрява. Коли б можна було так зробити, аби мама нічого не знала.
Славко не дивився на дівчинку, він поглядав, на сусідній будинок, власне, на одне вікно в сусідньому будинку: там хтось відхилив фіранку, бачив усю вулицю, Славка і дівчинку, якій доручили віднести Славковій матері повістку на товариський шкільний суд. А дівчинка дивилася на хлопця — на міцне, хоч по-дитячому кругле підборіддя, на широкі брови, одна трохи ближче до перенісся, ледь здригається, а над нею — розтала сніжинка;,на його густі вії, що темними підківками впали на обличчя, коли хлопець опустив очі. Але дівчинці зовсім дарма, які в Славка вії і брови, їй треба, аби хлопець не вимагав неможливого, бо вона мусить виконати доручення. І дівчинка ступила крок убік, щоб рушити далі, а Славко переміг у собі бажання заступити їй дорогу, і видерти портфель, і відібрати осоружну записку, де говориться, що мама повинна прийти на суд. Над верхньою губою в нього виступили крапельки поту, він зітер їх рукавицею, стояв і дивився, як іде дівчинка Ваврик, як переходить вулицїб, як погойдується у неї в руці портфель, а в портфелі лежить записка.
"Вам повістка на суд", — скаже дівчинка і простягне мамі папірець.
О третій годині:
— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.
— Як, як? — перепитала Марина Антонівна. — Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?
— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка Беркуту.
— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?
— А там довідаєтесь, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, все, я піду, — ще сказала вона і додала: — До побачення!
— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.
Увечері, десь близько дев’ятої години:
Славко Беркута прийшов додому.
Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:
— На тебе тут чекали, сину, — Славко зрозумів, що мама знає все.
— Хто, мамо?
— Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.
— А… а… Вона не сказала, про що?
— Ні. Вона взагалі нічого не говорила.
— А тато вдома?
Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так себе поводить? Може, боїться? Може, не вірить?
Шукав мдминих очей. Вона іне відвела погляду, сказала:
— Вдома. Зараз повечеряємо.
Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кім^— наті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?
А ще пізніше тато підійшов до Славка.
Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:
— Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?
І від лагідного батькового руху, від ласкавого "мій хлопчику" Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: "Один раз повірили — досить. Досить".
— Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!
Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:
— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!
Тато не погрожував: "Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!" Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе і врятувати Славка, і пояснити усім, що його син не міг бути винен.
Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:
— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти… тоді… тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!
СУД
Великий зал став тісний і душний від того, що туди намагалася вміститись уся школа. Здавалося, вікна тут не відчиняли років зо два, і шепіт ніби плавав у густому повітрі.
За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними і навіть тріз. ними. Вони супили брови. Стискали вуста, їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.
Варвара Трохимівна прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.
А потім викликали Славка Беркуту.
Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї.
А сьомий "Б"? Сьомий "Б" сидів у залі, як одна людина.
— Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого "Б".
Головуючий дев’ятикласник, круглолиций і рум’яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу:
— Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені!
— Він як мій папуга в клітці! Мабуть, не вміє більше нічого говорити, — прошепотіла Лілі, і сьомий "Б" тихо захихотів у кулак.
— Славку… Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам?
— Чому ти так розмовляєш, ніби ніколи мене не бачив?
— Прошу відповідати по суті!
Дуже дико звучали в
пухких рожевих устах головуючого ці слова, безбарвні й колючі, як висохлі будяки.
— Що ж, нехай по суті.
Нема мені що багато говорити — я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано.
Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то… то…
Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м’ячики від ракеток. Судді вимагали фактів.
— Ти хочеш сказати, що лист — це якась містифікація?
— Ти запевняєш, ніби ти чесний і говориш правду. Де ти тоді був того вечора? Що робив? І хто може підтвердити, що не ти пив у підворітті?
Схиливши голову, Славко уперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, Він нічого не говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. А сьомий "Б" вірить? Може, вони думали — Славко Беркута скаже: "Це випадково, це просто безглуздий випадок", і пояснить, як усе трапилось. Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?
Тиша лежала така глуха і безнадійна, що хлопець раптом подумав: чи не сниться йому все це? Він провів рукою по щоці — рука, виявляється, тремтіла. Стиснув руку в кулак. І шелеснув голосний шепіт Лілі:
— Беркута, ну, чого ж ти мовчиш? Скажи щось, чуєш?
Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними для хлопчака словами:
— Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути. Ми запросили її сюди, щоб вона розповіла про свого сина, про те, як виховувала його і як він дійшов…
Рвучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:
— Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його… І вас також!
Головуючий розгубився. В цю мить йому належало постукати по склянці олівцем і закликати порушника до порядку. Але ж порушником був учитель! Що його діяти? Безпомічно озирнувшись, головуючий мовив:
— Попрошу…
Що означало те "попрошу"— важко було сказати. Директор, перехилившись через сусіда, щось мовив Антону Дмитровичу. Однак Антон Дмитрович вирішив скористатися нерішучим суддівським "попрошу".
Він стояв на сцені, звідки звичайно лунали тільки радісні промови, пісні і вірші. Він підійшов до "підсудного" і поклав йому руку на плече.
— Діти, — сказав Антон Дмитрович, — ви знаєте Славка Беркуту?
Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:
— Знаємо!
— Який він?
— Хороший! — ствердив сьомий "Б".
— Можна йому — вірити?
— Можна!
Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: "Пропустіть, пропустіть!"— і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою.
— Вибачте, — блідим, непевним голосом втрутилася втомлена жінка. — Я хочу… я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість — ви… власне, ми, бо й моя вина в тім — ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту.