Прокляті роки

Клен Юрій

Недаром многих лет
Свидетелем Господь меня поставил.
О. Пушкін


Поема

Частина І

Якась смутна і невесела осінь
Зійшла, мов помаранча золота,
Над Києвом, і олив'яні оси
Дзижчали і співали з-за моста,
Де вітер заплітав березам коси
І цілував в розтулені уста
(О спогади терпкі і непотрібні
Про ті роки жорстокі і безхлібні!).

Як прикрашали чорні грона дір
Оту струнку червону колонаду,
Той almae matris царствений ампір!
І в пустку Миколаївського саду
Збирались слухати музику зір
Між сивих хмар махорочного чаду
Стрункий убивця, злодій та естет,
І вірш модерний там читав поет.

Високий цар в застібнутім мундирі,
Чиїм ім'ям наречено бульвар
(Що декабристам виніс грізний вирік)
Зслизнув з підніжжя вниз, і бруду шар
Укрив його: вже місяців з чотири
Валявся там і лічив кроки пар.
Відбиту голову котили діти
І в царський тулуб лазили смітити.

Ночами заграва тривожних днів
Лягала злотим відблиском на бані.
Шалений велетень в лісах ревів
І рвав повітря на шматки багряні.
Вже й полюбивсь мені джмелиний спів,
Що в небесах вирощував герані,
Та маму ніжно зводив я в підвал,
Ховаючи від тих вогненних жал.

О златоглавий мій! Не раз голота
Татарська пила твою чисту кров,
Не раз знущалася з твоєї плоті,
Та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
Тепер ніким не пещених церков,
Що викохані мудрістю варяга,
І висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
Без дров, і без електрики, й без хліба,
Коли ввижались марева ясні,
Аніж тепер, коли душа в нас ніби
Тріпоче й б'ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитра риба
На мотузку, протягнутім між жабр,
Танцює те, що зветься danse macabre[1].

Тоді ж поет не звався ще "холуєм"
І за пайок не продавав свій хист,
Як той альфонс, якого ми вшануєм,
Петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
Хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
І кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край
І з посохом в руці пішов шукати
На чужині незнаній дальній край,
Куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
І хліб теж не схотів себе продати,
Але, минаючи тропу розлук,
Зостався, щоб зазнати хресних мук...

Пригадую підвал чеки в Полтаві,
Де я колись години три чекав.
Лилось крізь шиби світло золотаве,
І я затерті написи читав
На вапні стін... Ніхто у книгу слави
Тих смертників імена не вписав,
Що звідси тим, які живуть на світі,
Свої останні креслили привіти:

"Чекаю розстрілу. Петро Палій". —
"Сьогодні вмру за тебе, мій народе.
Іван Мазнюк". — "Кінець. Нема надій.
Прокляття шлю катам. Василь Макода". —
"Живіть і не зрікайтесь гордих Мрій,
О ви, кому ще світить сонце вроди.
Михайло В'юн". — "Марусі мій уклін.
Іду на смерть. Манюра Валентин".

Високий мур чекістської в'язниці
Тоді мене на місяць поріднив
З гуртком людей, що в них серця, як птиці,
Летіли до невиданих раїв,
Дарма що смертний холод Їм в зіниці
Уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
Цвіли... як у саду куркульськім сливи.

Здавалось, що спадала з душ кора
І сріблилася біла древесина,
Коли, мов грім, лунало "Не пора"
І в такт здригалися в'язничні стіни:
Веселий бог виплескував з відра
Злотавий плин, чистіший від бурштину.
Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,
Урочисто вінчав нам "Заповіт".

О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче,
Сповиє в найліричніший туман
І в найбридкішому знайде уроче?
Тож на обід нам ставили казан,
В якому плавали волові очі,
І кожне відбивало, як екран,
Веселі вікна камери, й, мов спомин,
Блищав у кожнім сонця літній промінь...

Де, де тепер завзятий Венгереш,
І де розстріляний Іван Фещенко?
В чиїх серцях ти спогадом цвітеш?
І ти, що каламутні пив оденки,
Аж поки згодом не загинув теж,
О приятелю мій, Грицько Кульженко,
Що в захваті з вагону свій кашкет
Шпурнув в поля, де пах липневий мед?

Коли забрязкав конвоїр ключами
І перед нами двері розчахнув:
"Не на допрос, а выходи с вещами!"
Це ти нам застережливо гукнув:
"Гей, хлопці, без речей виходьте, самі,
Щоб їх проклятий кат не потягнув"!
Бо думав, що нас поведуть на страту,
(Або "на коцку", звикли ми казати).

Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
За подорож у край, де "ність печалі",
Ти одяг катові лишав "на чай".
В потилицю, мов грім. А потім клали,
Поважно, всіх шикуючи до куп,
З мистецьким хистом труп на мокрий труп,

Я не забув той натовп навіжений,
Що смертників чекав біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
Гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
Воно, пульсуючи життям, жагою,
Прослало злоту стягу над водою.

Нас виглядали і зорили шлях
Старі жінки, спираючися о тин,
І нам, щоб ми пройшли по килимах,
Під ноги кидали шматки полотен.
А під селом, назустріч, у житах
Йшов на чолі сім'ї отець Суботін
І у руках, піднятих догори,
Нам серце ніс, немов святі дари.

Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
Навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
Коли, черкнувшись грані небуття,
Ти знову чуєш спів женця у полі,
Мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п'янкіше пахнуть квіти,
І самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,
І по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
Застигло все в прозорості урочій,
Мов грає відблиском господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
Коли від катової втік руки,
Романтику кривавої чеки?

Частина II

Тепер кати не ходять у китайці,
Ні Лаціса, ні Петерса нема,
Бо з моди вийшли латиші й китайці.
Тепер організована чума
Нас винищить, як білогузих зайців:
Скоривсь нам пес та тварі всяка тьма,
Але страшні ще комарі й мікроби,
Ті носії всілякої хвороби.

Ми все вперед ідем, і скрізь прогрес.
Давно не правлять нами вже монархи,
І є жерці криваві чорних мес,
Але попів позбавлено єпархій,
І в наркоматах, як звелів Зевес,
Вже креслять дерево нових єрархій,
Яке пригорне під гіллясту тінь
Пролетар'ят майбутніх поколінь.

Що успадковано від давніх-давен,
Тепер за димом-попелом пішло.
В житті, позбавленім легенд і слави,
Жарким залізом випекли дупло,
Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,
Тисячогромим вихором ревло.
У порожнечі тій — кубло дракона,
Що із людей майструє грамофони.

Він оком пильно стежить кожний крок.
Він по ночах за Лисою Горою
На сороміцький скликує танок.
Сповивши ката пурпуром героя,
Звелів він, щоб не мали ми думок,
Які не є стандартного покрою:
Замісто нас хай мислить колектив,
Що нам у черепах все уложив.

Він — стоголовий звір, ні в чім не винний.
Він скрізь понаставляв своїх ікон.
Він правду нам дає, для всіх єдину,
Нехибну й непомильну, як закон;
І ми її шануєм аж до згину.
Склепляє очі нам червоний сон,
І крутяться невпинно каруселі,
Де ми —страшні фігури в грі веселій...

Йому на кабель мало наших жил.
Ні слово, ані чин його не зрушать,
Йому не досить наших утлих тіл:
Йому до дна віддати треба душу,
Щоб він пообтинав їй рештки крил
І "древо мислено" трусив, як грушу,
Щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
Він кожну думку брав під мікроскоп.

І, охоронник юдиних традицій,
На батька він нацьковує дітей.
Засліплюють нам мозок блискавиці
Його у пітьмі зроджених ідей.
Мовчати ти не смій: співай, як птиці,
Хвалу йому труби і в бубон бий,
Бо, суючи до рук блюзнірську ліру,
Він роздере губу і рот Шекспіру...

З казок ми знаємо, що тільки гад
Завжди бував столикий і сторукий,
Бо сам не мав лиця; і смрадний чад
Від нього йшов. Він брав людей на муки,
В тіла і душі їм впускав свій яд...
Але являвся витязь срібнолукий,
І враз — межи очі, в казан чола
Влучала змія пущена стріла.

Так діти дивляться, як ви: безслівно,
Та з запитом настирливим в очах:
"А чи ж прийде він, ясний, богорівний,
Який не знав ніколи, що є жах?
Чи прийде він, щоб визволить царівну?"
Життя і смерть у казкаря в руках...
О діти, пізно вже, а вам не спиться;
Нехай вві сні ця казка вам досниться...

Я не хотів вас байкою втішать,
Якою тішимося на дозвіллі:
У саме серце думав я влучать
Рядком, напоєним огнем і біллю,
Чи враз стривожити спокійну гладь
Скаженим феєрверком божевілля...
Та часто казка правдою стає:
Що не було, існує, квітне, є.

Нехай же древнє полум'я не гасне,
В якому я, згоряючи, горю,
Бо воля здійснює той сон прекрасний,
Що людству снивсь під досвітню зорю.
Суворим зором дивиться Сучасне,
Коли йому я ладан свій курю.
Нехай же знов воно в права вступає,
Нехай ножами серце тне і крає.

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який вам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людській ниві серп?

О, скільки раз по місту "чорний ворон"
Шугав, зі сну хапаючи людей,
Коли вставала пітьма чорним бором,
Зітхаючи пащеками ночей!
І падав присуд, скорий чи нескорий,
Во славу ще не здійснених ідей,
Що їхні гасла вкрили двері храмів,
Що їхній намул світ роками плямив.

Але нехай в нерадісній добі
Вогняним квітом квітне давній спомин —
Слова, співцем проказані в журбі:
"Ні соколу, ні кречету лихому
Не ляжем на поталу, й не тобі,
О чорний вороне!" В багрянім громі
Ревла небесна твердь. Як і тоді,
Ряхтіли гриви ржаві і руді.

У ті роки великої руїни
Такий рясний, нечуваний врожай
Послав Господь нещасній Україні,
Якого доти ще не бачив край.
І знову доля в грі мінливо-змінній
Ненатлі орд, ненажерові зграй
Все кинула на пожру і поталу
Та реготом безгучним реготала.

Зерно у купах пріло під дощем.
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов витріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м'ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

Натуживши охлялі рештки сил,
Ті трупи, що недавно поховали,
Викопували потай із могил.
Одежу з них, грабуючи, здирали.
Чи ж не складали падло до барил
І не витоплювали з мертвих сало?
Тоді по хліб до міста йшов селюк
І там лягав, вмираючи, на брук.

В той рік познищувано всі собаки
І повиловлювано всіх котів.
Та це пусте...
1 2 3