Сватання на Гончарівці

Григорій Квітка-Основ'яненко

Сторінка 2 з 11

Гай, гай! Товкуєте не знать об чiм! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би i зовсiм дурний був, так не узяв його кат, буде багатий пiсля моєї смерти; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сiллю i за рибою на Дiн, i усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров'ят з п'ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльш; батракiв дома з десяток, та при скотинi на бразi скiльки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам'ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налiчить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсiм парень друзяка. Та й яка нужда, що нiчого не зна; жiнка навчить i усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати...

П р о к i п. Або й шинкарювати; i то дiло дуже добре!

К а н д з ю б а. Та що захоче, то вже не пiде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я пiду по других; бачите, вже не рано.

О д а р к а. (с явным удовольствием слушала его). А що, Прокопе, як думаєш?

П р о к i п. Ти думай, а я вже за тобою.

(Поют).

К а н д з ю б а.

Так будьмо ж ми сватами!

О д а р к а.

Сьому ми радi сами.

(Вместе).

К а н д з ю б а.

Пришлю, пришлю людей,

Свати мої любезнi!

Отецька свого пришлю.

П р о к i п.

Пришлiть, пришлiть людей,

Ой сватушко любезний!

Горiлки накуплю.

О д а р к а.

Пришлiть, пришлiть людей,

Ой сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

(Обнявшись, приплясывают).

О д а р к а. Е! тривайте лишень: ще треба дiвки спитати, як-то вона ще скаже?

К а н д з ю б а. Хiба вона часом i не туди?

О д а р к а. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiте з салом, а з яловичиною; то м'яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь i вигадує; така вже собi нiжна! То щоб i з женихами не стала вередувати.

К а н д з ю б а. Та вона ж не панянка! Нехай вже тi вередують, поки довередуються до свого. Та нiчого грiха таїти, тепер i усюди така мода: нашi мужички — так усе б то за мiщан; а мiщанка вже i об купцевi не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то i гляди: дiвують, сердешнi, до того, що можна буде їми на Донцi греблю загатити. — А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробiть тiльки бешкету.

О д а р к а. Та не бiйтесь, не бiйтесь, присилайте-таки старостiв; вже ж вона не без розуму, вмiє розсудити.

К а н д з ю б а. Спасибi ж за ласку. Ждiть вiд нас людей по закону, увечерi; а я Стецька пришлю, нехай з дiвкою... Я щось її не знаю; а як її зовуть?

О д а р к а. Та Уляна ж i досi.

П р о к i п. Та ще й Прокiпiвна.

К а н д з ю б а. Так нехай мiй Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчiть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.

(Повторяют последний куплет).

(Вместе).

К а н д з ю б а.

Пришлю, пришлю людей,

Свати мої любезнi!

Стецька свого пришлю.

П р о к i п.

Пришлiть, пришлiть людей,

Мiй сватушко любезний!

Горiлки накуплю.

О д а р к а.

Пришлiть, пришлiть людей,

Мiй сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

(Обнявшись, приплясывают, потом Кандзюба уходит).

П р о к i п. От же скверно, що свата без чарки горiлки вiдпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збiгати на вольну та на сватання придбати.

О д а р к а. А вже ти менi з тою вольною остив та споганiв! I як би то ти пронiс вiд об'їздчикiв?

П р о к i п. Але! будьте i первина! Через лiсок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от їм i дуля пiд нiс! Так посилай же.

О д а р к а. Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Iди лишень додому, я пiдожду Уляни, та й прийду, i сядемо обiдати.

П р о к i п. (неохотно). Та вже i пiду. Таки-то i урвався на вольну! (Уходит).

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

О д а р к а и У л я н а.

У л я н а. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi.

О д а р к а. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема.

У л я н а. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п'ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (Разворачивает платок). I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках.

О д а р к а (рассматривает платок). Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий?

У л я н а. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п'ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерiя (указывая на шею), та й каже: "От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!"— А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється.

О д а р к а. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував.

У л я н а. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi.

О д а р к а. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить!

У л я н а. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний.

О д а р к а. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! — Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

У л я н а. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов'язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи.

О д а р к а. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Пркинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

У л я н а. (жеманно). Якi там старости? Вiд кого б то?

О д а р к а. Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса.

У л я н а. От за того старого? Лисого?

У л я н а. Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш.

У л я н а. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

О д а р к а. Дурний! — Так багатий.

У л я н а. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.

О д а р к а. Глузду нема, так багатий.

У л я н а. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються.

О д а р к а. Нехай смiються, а вiн собi багатий.

У л я н а. А як прийшов раз до нас на Оснiв'янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали.

О д а р к а. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б'є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п'яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась.

У л я н а. Та вже, мимо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду.

О д а р к а. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п'яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати?

У л я н а. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня.

О д а р к а. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди?

У л я н а (застенчиво). Мамо!.. Я б вам... щось сказала...

О д а р к а. Ану, кажи.

У л я н а. Адже ви знаєте Олексiя?

О д а р к а. Якого се?

У л я н а (смелее). Коваля. Ось чи впам'ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив?

О д а р к а (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн?

У л я н а (стыдливо). Атож!

О д а р к а. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав?

У л я н а. Еге!

О д а р к а. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi?

У л я н а. От так пак! А за що?

О д а р к а. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього?

У л я н а. Атож!

О д а р к а. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п'є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!

У л я н а. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде.

О д а р к а. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

У л я н а. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його!

О д а р к а. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

У л я н а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!

О д а р к а. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя.

1 2 3 4 5 6 7