Конотопська відьма

Квітка-Основ'яненко Григорій

І

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й — прощайте у сiм словi — китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому ; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.

Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер... i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом'янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: "А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?" Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п'ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати... Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: "Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п'яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо". То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав... далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: "Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!" Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня... i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.

Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: "Коли, — каже, — видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж". От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.

От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок — так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п'яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.

— Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, — сказав йому на одвiт пан хорунженко.

— А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, — казав Забрьоха.

— Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться — дiвко! а вточи лиш слив'янки! — то ми по кухличку, по другому вип'ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, — сказав хорунженко.

— Панська воля! — одвiт дав Микита — i радесенький собi.

От як вицiдили вони самотужки глек слив'янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим їхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такої, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:

— Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.

Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке є i зачим приїхав, та вже й каже йому, i говорить: ."Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров'я тернiвочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра — дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити". "

Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: "От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати". Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збирається, а таки сього дiла не кидається i ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно є; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:

— Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству єдинопребиванiє i в дому, i в господарствi. Всякоє диханiє шанується у двойствi: єдино чоловiковi на потребу — пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимоє желанiє. Пламень м'е раждижаєть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат... — Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам'ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так — панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:

— Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?

Здихнув Уласович та й каже:

— Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк...

— Та що воно таке є? — спитав Йосипович. — Чи се вiрша, чи що?

— Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, — каже Забрьоха.

— Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

-Та я б i не говорив, так лихо припало!

— Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.

— Але! кому спати, а кому й нi! — сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: — Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!

— Йо! — сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: — Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, — та й пiшов вiд нього.

Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена...

1 2 3 4 5 6 7