А на подвір'ї лежать непорушні тіла новгородців. З диму й гару виринають кінні мечники, а попереду — на коні кремезний вершник. На його чорні брови спадає чуб з пасмом сивого волосся. Він кричить комусь:
— Чого стовбичиш, Рюрику? Біжи мерщій-но звідси! А ви заберіть їх усіх і на палі! Уздовж Волхова усіх посадіть на палі! Щоб страхалися й імені Рюрикового! Дудице, не забудь за того ворохобника!
І ось вона знову чує цей голос. Обізвався до неї він у Києві, на почайнівському увозі. "Се ж Ольг!" Вона аж зомліла від здогаду. Бо тоді, коли вона ще стояла знетямлена на подвір'ї, до неї підбігли новгородці й запитали:
— Куди подався Ольг? Не бачила? Вона дивилась на них тупо й не розуміла, про що питають її.
— Ну, отой, з сивим пасмом волосся! Той лютий Ольг, Рюриків поспішитель!..
Вона показала тоді рукою в той бік, де крутився важкою хмарою чорний дим і де зник верхівець зі своїми людьми. Відтоді вона вже знала, хто такий Ольг.
Але чому він стоїть зі своєю раттю на Почайні? Мовили ж: Рюрик-вовк помер у Новгороді. Намість нього возсів Ольг-воевода із малолітнім княжичем... Чи йому мало Новгорода?
Наддала ходи. Затим побігла. Спішила до обійстя свого брата Гордослава. Уже була певна: у Київ прийшла біда.
Збентежена вскочила до світлиці.
— Біда! — чаїцею упала на лавку.
Сім'я Гордослава саме вечеряла. Мовчки сиділи всі за великим столом. Тільки було чутно стукіт дерев'яних ложок об дно полумиска.
Від слів Славини усі завмерли. Через хвилю Гордослав підхопився на ноги. Невисокий, але міцний муж Гордослав сей, онук Соловія. Плечі розтинали стару полотняну сорочку, яка пропахла рибою і ряскою.
Пильно вдивлявся в обличчя знетямленої Славини, напруживши слух. Вона ж ледь прошепотіла змертвілими устами:
— На Почайні стоїть Ольг новгородський із раттю... Рюриків поспішитель!
— Леле! — зойкнув хтось за столом. — Се ж він за Оскольдовою душею прийшов...
— Тихо, — обернувся Гордослав до родини. — Звірко, де князь?
З-за столу підвівся здоровань, який мало чим нагадував колишнього княжого отрока. Хіба що русявим чубом та ластовинням на носі й на щоках. Тепер це вже був княжий воїн, який прийшов навідати рідню.
— На ловах князь... Побіжу, либонь, до нього...
— Ні. Сідай на коня і лети до Іскоростеня. Клич Ніскиню із дружиною деревлянською. А я тут зберу пішців градських. Доки князь повернеться, матиме добру рать.
Славина думала про Ольга. Пощо новгородський посадник простяг руку до Києва?
Ніхто й не помітив, коли вона вислизнула з дому. Ніби й не було її тут. Тільки бентега і страх перед невідомістю нуртували під стріхою Гордославової хати. Скоро вони виплеснулись на вулицю, заповнили всю оболонську слободу... Передчуття біди заціпило людям уста.
До князя Оскольда примчав гонець з якоюсь тривожною вістю. Невідомі купчини великою дружиною стали на Почайні і вже стоять три дні. Навіщось очікують його, князя Оскольда. Мовлять, жадають з ним бесідувати. А йдуть буцімто до Царгорода, найматися до царя. А може, воювати царя. То, либонь, хочуть умовити Оскольда пристати до них. Адже саме Оскольд прибив свій щит на воротах Царгорода! Про сіє відомо в усіх землях окольних.
Так міркував і так говорив гонець, якого послала до печорських пущ княгиня Ярка. Сама ж покликала отця Местивоя. Розпитувала про землі, які він обійшов у літа своєї молодості. Була вона до всього цікавою і заповзятою. Усе на світі їй хотілось знати доконечно, про все мати свій суд.
Побачивши, що Перунів віщун не визнав її, княгиня прихилилася до ромейського бога. Як і Оскольд, ходила тепер тільки до християнського храму. На Перуна не хотіла зважати. Хотіла забути кривду й образу, що глибоко засіли в її серці. І челядь свою прилучала до нового бога. Хрестилась уже й Оскольдова дружина.
У цей тривожний час ніхто не згадав про Перуна. Тільки Славина стрепенулась серцем: Перун — покровитель Києва, через те мусить захистити його!
Пізно увечері прибилась до Перунової гори. Гадала розбудити полянського кумира і його волхва своєю молитвою. Скаже віщуну, щоб усіх підняв на стань. Хто ж інший здатен захистити сей люд, як не його покровитель, як не волхви? Адже вони мають берегти і народ свій, і його волю, і локони...
Хранитель мудрості богів і слова, звичаїв і поконів народу тому й шанується людьми, що здатен вдихнути в них силу вистояти в найлютішій борні проти чужої сили, що викрадає в них відразу чи по краплині набутки невтомної праці чи духовні скарби... Хранителі слова і обичая тим рятують свій народ. Так думала Славина. Тому й спішила до віщого дуба на Перунову гору.
Ще здаля помітила, що на ту гору пливуть, ніби прослизають, якісь незбагненні тіні. Вона спинилась. Зашуміло щось у голові. Перед очима попливли кола. Насторожилась, зачаїлась — і ніби розтанула в нічній темряві. Нечутно пробралась кущами до требища й заніміла. Навколо пригаслого вогнища стояли й сиділи люди. Тихий гомін. Неголосні вигуки. Хто там? Калатає серце... Заважає слухати...
Але вона впокорює його шал. Дослухається. Та бодай і не чула б! Якими підлими й жорстокими бувають людські слова! Як можуть зненацька вбити живу душу, її віру й довіру! Знайомий голос віщуна Славути деренчав ясно, хоч і неголосно:
— А слово наше Ольгові буде таке: хай не жде! Хай заманює до себе Оскольда. А ми звідси поміч дамо. Що скажете, боярове?
— Згода, Славуто. Ми послали гінців у печенізький стан. Завтра й орда вже десь прикотить від Трипілля.
— Се добре, коли вона й перехопить Оскольдову дружину.
— Гадаю, не встигнуть іще завтра.
— А ти, Славуто, помолись за се Перунові...
— Помолюсь, Микульчичу. Але й сам берись до діла. Візьми свою челядь і гридей двірських візьми та й пособи Оскольдову дружину затримати в пущі. Нехай Оскольд сам-один іде на розмову з Ольгом.
— Згода! Але хочу знати, як буде далі?
Запала мовчанка, яку порушив невідомий їй голос:
— Справді, що далі? Ольг зі своїми варягами забере стіл Києвичів і дасть волю своїм варягам, а не нам. Ні, браття, щось не виходить нам на добро. Хай би вже Києвичі тут сиділи!..
Славина не знала цього голосу. Не всіх тут називали но імені, і вона збагнула: тут зачаїлась люта зрада боярська. Зібралася купка мстивих ненажер-бояр і вирішує долю її сина, її роду, усіх полян. Не на вічі, а потай. Того вони й сховались від людей. До якого ж бога слати їй свої благання?
Знову мовчанка залягла біля требища. Несміливо спалахувало згасаюче вогнище, ворушились крислаті крони дерев. Глухе покашлювання в кулак, чиєсь невдоволене сопіння.
Славина уже зібралася повертатися додому, як обізвався скрипучий голос віщуна:
— Ми відчинимо ворота Києва — нам і благості від новгородського воєводи! Оскольд же оскверняє віру пращурів, хоче впустити в душі полян ромейського бога. За сіє святотатьство Перун прокляв Оскольда і весь його рід!
Ніколи таким несамовиттям не повнився віщунів голос, як в цю прокляту мить. Славина звела свій погляд на іемні обриси Перунового ідола. У спалахах вогнища іскрились його бурштинові очі. Здалося, що на голові хитнулася й тихо задзвеніла важка срібна шапка. Чи від подиву, чи від жалю. Славина заніміла. Де ж справедливість твоя, Перуне-покровителю? Чому зраджуєш народ свій?.. Чому освячуєш іменем своїм отих змовників і вбивць? І цього Змія Горинича, віщуна трухлявого, пощо тримаєш на цій землі?
— А як бути з нащадком Оскольдовим?.. — чує чийсь хриплуватий голос.
— Його забере Пек!.. — продеренчав волхв.
— Мудро... пошвидше б треба!.. — загомоніли змовники. — Та потрібно було б і від Ольга слово взяти...
— Сяде на стіл, тоді й візьмем слово. А не згодиться — звернемося до печеніжинів, соузників наших! — рипуче пробасив боярин Микульчич.
Он як... Вони хочуть вбити сина Оскольдового... і його самого... А на Княжій горі нічого про те не знають! Боги наші! Чи ви поснули в цю зрадливу мить? Чи заодно із цими змовниками — зрадили народ свій?.. Де ви? А ти, Ісусе, сину чоловічеський, чуєш її, боже всеблагий! Озовися хоч ти!..
Зсунулася з глинища, стрімголов скотилась по прямовиссях, кинулась бігти додому. Швидше б, швидше до Княжої гори! Рятувати княжа, Ярку, Оскольда... Рятувати Київ...
Славина щосили гатила у ковані ворота княжого двору. Стражники не відчиняли. Невдоволено бурчали, перевертаючись на своїх ложах у привратній вежиці.
— Ходять тут усякі божевільні! Вона ж благала, немов знавісніла:
— Вони його вб'ють!.. Пустіть же! Вони усіх переб'ють!..
Та чим більше молила-просила, тим упертішою ставала сторожа. Бо слуги залюбки проявляють запопадливість перед своїми хазяями, якщо їх і не просять, а перед простолюдинами, якщо ті й просять, вони з насолодою показують свою непідступність. Тож ворота перед нею зачинились ще міцніше, вже й не здригалися від її ударів. Вона ж стукала, доки не упала знепритомніла на прохолодну землю... Чорна ніч виповнила її душу...
Очуняла в якійсь коморі. Пліснява, сирість, задуха тиснули на груди. Крізь шпарини у дверях сочився день. Довкола стояла німа тиша. І невідомість.
Почала все пригадувати. Віщий лик Перуна... Гомін бояр-змовників... Деренчливий голос волхва... Усі вони повставали проти Оскольда. Як же це трапилось? Думки шматували єство. Пробувала дивитися на Оскольда не як на сина, а як на державця. Був, мабуть, занадто добрий до своїх недругів, прощав їхнє лукавство, не хотів помічати їхньої підлоти; примирливо ставився навіть до ворога. Був добрий і довірливий навіть тоді, коли треба було бути твердим і жорстоким. Так, рішучості не вистачало йому! Бо де, в якій землі утверджувалась державна міць тільки любов'ю і добротою? Скрізь вона поставала силою меча!..
Се вона, Славина, в усьому винна! Не гартувала серця сина свого, не поїла його лютістю й безпощадністю! Не вчила владолюбству і жорстокості. Боже єдиний і ви, боги роду її! Вона винна — її і карайте! Навіщо ж ваша мста і ваш гнів падають на дітей? На її рід?..
Кинулась до дверей своєї комірчини, але вони були міцно заперті. Стала гукати — ніхто не озивався.
Прислухалася — ніби якийсь глухий віддалений стогін долинув до неї, мов із підземелля. Потім виразно почула, як протупотіли копитами коні. Далеке іржання. Дзенькіт заліза. Гуки бою. Серце матері забилось в тривозі, у відчаї, у несамовитті...