о літа господар-татарин відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі і привів їх у свою тісну й темну ліплянку.
Посередині татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на міндері [18], стогнала недужа жінка. Вона не підвелася, тільки скрушно глянула на невільницю, потім її скляні очі надовго вп'ялися в татарина і враз погасли, збайдужіли.
Якши гяурка, — сказала. — Твоя буде.
Зніяковілий господар розвів руками, показав на верстат із нап'ятою на кросна основою, і зрозуміла Марія, що вбогий її власник і купив він собі рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
Навчилася ткати швидко. Крізь натягнуті нитки дивилась, як росте її донечка, тягнеться руками до кольорової волічки, вплітає їх поміж основу, стає помічницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, і сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарі та й щоб легше було дитині на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора і пісню наспівувала, та все оту:
Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає...
І дивно було чути, що доня підспівує за матір'ю часто чужими словами.
Татарин продавав килими, що їх наткала Марія, і годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь.
За рік господиня померла від сухот. Знала Марія, що запропонує їй тепер хазяїн. Чого тільки не передумала, які сумніви не мучили її днями і уві снах, та відганяла від себе слабкості, спокуси й вагання — десь глибоко в серці ще жевріла надія повернутися на Україну.
А татарин таки сказав небавом:
— Будь моєю дружиною, Маріям.
Заплакала. Просила пожаліти її — не може віри своєї зрадити, чоловіка свого, знакомитого полковника Самійла, забути не може...
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан і мусульмани різали баранів на байрам, привів на святковий обід жінку у білому фередже [19] — злооку туркеню. Здогадалась Марія, що це нова її господиня, і заніміла від страху: продасть її тепер господар. І тоді каяття, ганебне й боягузливе, окрутило душу: чом не стала жінкою татаринові, тепер же їх розлучать із дочкою!
Нова хазяйка відразу дала зрозуміти, який порядок буде в хаті. Витягла з казана баранячу кістку і пошпурила нею в кут — жеріть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марії:
— Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Маріям.
Ще вчора господиня штурхала її в спину і погрожувала продати дочку, бо що з неї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом, аби тільки не розлучали їх... А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин увійшов до хати, жалісливо глянув на Маріїну дочку — не мав своїх дітей — і сказав ледве чутно:
— Ідіть собі. Ви вільні...
Це слово "вільні" було несподіваним для Марії, приголомшило воно її зовсім. Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала свої мізерні пожитки, схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від страху, що повернеться з міста туркеня і дожене її, бігла, ховаючись за кам'яними стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб вийти з тісного міста на волю. Здавалось їй, що мине одна лише хвилина і зачиняться ворота. Ось вийшов із-під зеленого платана вартовий, крикнула йому:
— Я відпущена!
Високий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса, ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе тримає. Зелений колір яничарського кафтана злився з плющевим листям, вартовий спокійно закурив люльку. Від такої байдужості — адже тільки одне слово "яничар" наводило жах на невільників — змоторошилося серце в Марії: невже це не останній мур, що огорожує Кафу? Вийшла на хребет Тене-оба [20], що довгим насипом відділив рештки гір від рівнин, — ні, далі — простір і жодної людини в степу. Передихнула, промовила вголос:
— Я вільна. І Мальва моя теж. О господи...
І тут запримітила, що її більше не дивує чудне ім'я доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалось, не витримає тяжкої дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут, то там подибувались вигнані, певне вітрами, на чужину мальви — ті самі, що пишалися разом із соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай, низькі, збідовані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою.
Помітила тепер, що не дивує її більше довгополий бешмет, ні турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, і навіть те, що Мальва запитує в неї про се і про те по-татарськи.
Місто було позаду. Зубчасті стіни оперезали його навколо, масивні башти підвелись і давили, стискали громаддя будинків, мечеті, вірменські церкви і караїмські кенаси. Місто ревіло й гуло, стогнало. Внизу кишіла смердюча яма невільничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари і греки: на галери, що стояли в порту, відправляли партії відібраних, приганяли нові; торохтіли мажари по кам'яних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували азан [21] муедзини, закликаючи правовірних до обіднього намазу [22].
І ще одне зауважила Марія: це для неї давно звичне, наче й не було ніколи іншого життя. А та хвилева радість волі раптом почала пригасати, й у свідомість повільно заповзало тупе почуття безвихідності... Сірий хребет Тепе-оба і дуга високого міського муру тісно обступили її, ніби обсотали вужівками цупкого кримського плюща і нікуди звідси не дінешся, і будеш у цьому світі вічно...
А що було?
Йшли хозари, половці, печеніги, хто не йшов? Падали трави і люди, у вимішаній копитами землі конав розтоптаний дюшан. Журилась Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським і Муравським шляхами пролетіла з гиком татарва — хто тепер її зупинить? Закатували Підкову ляхи, вмер Сагайдачний від турецьких ран, вбили Остряницю таки свої на висланні в Чугуєвому городищі, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братів, і прослиз по Україні ганебний час байдужості. Сховалися за облогами низькі хати, стікались до Криму ясирні валки, пояничарились юнаки і народили потурнаків степові дівчата.
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає... —
замугикала Марія. Співуча Мальва підтягнула за матір'ю, та враз обірвала пісню, запитала:
— Що це за пісня, мамо?
Гірко вразила Марію чиста татарська вимова дочки, їй хотілося сказати, що вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їм розмовляти по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба ніби впав раптом Марії на спину і придавив до колючої землі, придавив туго, щоб не рухалась і бачила перед собою тільки невільничий ринок і галери, а ще північні кафські ворота, біля яких стоять два вартові: яничар і мертвий платан, обвитий плющем.
Це те, що є... Але що ж було?
Був козак Самійло. Ховала губи від поцілунку, хоч знала, що поцілує, втікала від Самійла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, і народила йому двох соколят-синів...
Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчісують вам кучері, яка мати вас у постелі укриває? Де ви тепер, козацькі діти? Чи ходите ще по білому світу, чи очі ваші виклювали яструби в ногайському степу, а голівоньку дощі миють, густі терни розчісують, буйні вітри висушують?
Несхожі були, наче й не близнята. Один — у Самійла: чорнокудрий та темноокий, другий білявенький був, мов соняшник, і очі мав голубі, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя — пропав білявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралась і — не застала. Повз село проходили тоді цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в поході...
Потім пішов сотник Самійло з гетьманом Трясилом на Крим, і тоді другий — уже чотирнадцять років мав — пропав у степу. Цього татари в ясир забрали.
Велику ціну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболіли, а там донечка найшлася, Соломією назвали.
Та нею вже не зміг радіти Самійло — козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшаві, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зібрали переможці козацьку старшину над Масловим Ставом біля Канева і наказали кинути під ноги свою славу — бунчуки і прапори. "Всі давні права і старшинства та інші привілеї козацькі через бунти втрачені нині, — падали клинками на оголені козацькі голови слова польного гетьмана Потоцького, — і на вічні часи віднімаються, бо Річ Посполита бажає мати козацтво в хлопів повернене".
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Самійло з Маслового Ставу сплюгавлений, знівечений, без бунчука.
— Сором нам далі жити на цій землі, — сказав, запріг воли і подався за Остряницею в чужу сторону — Слободу.
Рипіли вози, висла над Україною прощальна пісня, падала в холодні тумани, тягнулись валкою сімсот сімей козацьких ізгоїв у Білгород присягати на вірність сусідові, щоб дав притулок у своїх хоромах.
Замкнувся в собі, отупів Самійло. Сидів день у день в пасіці, і не знала Марія, що думає колишній полковник а чи й думає? Він так і не рушився, тільки зсунувся з колоди на землю і сидів з розчерепленою татарським ятаганом головою, і не ридала тоді Марія, не могла. Горіла тільки що покладена хата, а її з Соломією повели на сириці до Перекопу.
Чи то щастя — по дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їх тому не розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.
...Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди дітись? Там, у господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну гяурку? Страшне слово — гяур, яке позбавляє праці, довір'я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях!
Та ні, є ж