Він залюбки займався Митею — це ж був її брат, і вона перед від'їздом і в листах просила про це. Вона більше відчувала на собі відповідальність, ніж мати. Тільки-но вийшла заміж — забрала хлопчика до себе. "Він не повинен рости в тій атмосфері", — колись сказала йому, і більше — ніяких подробиць. Вже від Опанаса знав, яку там атмосферу створив вітчим. А втім, Марія завжди до матері ставилась поштиво, з любов'ю, зі співчуттям.
Йому було добре, що саме на нього переклала свої обов'язки щодо братика. Це його не обтяжувало. Коли він влаштується в Чернігові, він переведе і Митю туди, він звик до хлопця, і вони удвох чекатимуть повернення Маркевичів.
Раптом він почув шелест листя, сильніший ніж від вітру, шурхіт. Хтось стукав гілкою у відчинене вікно.
— А, це ви, Тедзику! Заходьте, я відчиню зараз двері.
— Не турбуйтесь, якщо це вас не шокує... — Тедзик оглянувся і перестрибнув у вікно.
В руках у нього була гілочка бузку, від усього його вигляду віяло енергією, бадьорістю, весною.
— Чом же ви вчора не прийшли на вечірку? — спитав Ілля Петрович.
— Там же зібрались лише педагоги, я не хотів вносити дисонанс, мені хотілося побачитись з вами наодинці. По-перше, от вам подарунок, — він вийняв з кишені якийсь згорток, — це останні номери "Колокола". По-друге, живі привіти від ваших давніх і нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзів у Києві.
— Ну, розповідайте, розповідайте, — враз пожвавішав Ілля Петрович. — Сідайте, беріть цигарку і розповідайте. Чай питимете?
— Потім. До вас ще хлопці прийдуть, тоді, Я хочу вам розповісти, поки нікого нема. Звичайно, ви знаєте, як "неспокійно в Датському королівстві", і вже перестають потроху вірити обіцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель, дай боже йому здоров'я і довгі роки в Києві, недарма каже: "Університети, студенти — це барометри суспільства". Так от, після торішньої харківської історії багатьох перевели до Києва, і головне, взимку приїхали перші заводіяки Митрофан Муравський, Яків Бекман, Сашко Тищинський, Павло Завадський. Що за хлопці! Коли б ви побачили їх! Наше життя стало зовсім іншим. Муравський привіз журнал харківських студентів "Свободное слово" — там докладний опис квітневих подій у Харкові.
— А у вас нема цього журналу?
— На жаль, ні. Та про ці події я розповім разом і хлопцям, коли прийдуть. А читали ми самі, уявляєте у кого? У професора Павлова. Ще багато цікавого, привіз нам Микола Мазуренко з Дрездена. Оте, що прочитаєте в "Колоколе" і в "Голосах из России" про наші події, Мазуренко передав Герцену. Іскандер про все поінформований. Харківський студент Богомолов був навіть у Лондоні і сам на власні очі бачив Іскандера, говорив із ним. Він, Богомолов, розповідав нам: Іскандер покладає особливі надії на Україну, на молодь, на нас, студентів. Ви розумієте це, Ілля Петровичу?
— Невже він так добре знає про наші справи? Це ж надзвичайно! — схвильовано мовив Ілля Петрович. Від його смутку вже й тіні не лишилося.
— Я радий розповісти вам про це! — палко вів далі Шуазель. — Ви ж перший познайомили мене з Герценом, і тоді я замислився, як жити, що робити, куди прикласти свої сили. А тепер, у Києві, я побачив, скільки молоді готової для справжньої діяльності і до рішучих дій. Недарма цар і уряд так бояться і ненавидять студентів, а всі порядні люди так нас люблять. Справді, це ж своєрідний барометр! — засміявся він.
— Нам треба виправдати цю любов, — мовив Дорошенко. Не замислюючись, він зарахував і себе до молоді, студентів. Адже він також був студентом Київського університету і пишався цим!
— Зараз ми зайняті організацією недільних шкіл, — гаряче розповідав Тедзик. — Ця надзвичайна людина, професор Пирогов, попечитель Київської округи, в усьому пішов назустріч, і дехто з професорів, особливо професор Павлов. Ой! Як на них тепер зуби точать і губернатор, і все вище начальство! А втім, дозволу добилися. Наш Київ повинен стати за взірець. Ви знаєте, ми викладатимемо і українською мовою, а в деяких школах, де поляки, — польською. Хіба це не перемога? Ми гадаємо, що скрізь треба заводити такі школи. Чому б і в Немирові не відкрити? Але ж ви їдете звідси...
— Про недільну школу потурбується Барщевський, —діловито мовив Ілля Петрович. — Ви ж знаєте, який він ентузіаст просвіти, бібліотек, безплатного навчання. Хороший парубок.
— Але про таємні товариства і таємні наші плани на недільні школи, про які ви здогадуєтесь, я йому не скажу. Це тільки вам, — засміявся Тедзик.
— Само собою зрозуміло, — спокійно відповів Ілля Петрович. — У кожної людини є свої кордони діяльності і переконань. Петро Гаврилович вірить, як, на жаль, і багато чесних людей, що все може перетворитися шляхом освіти. Я переконаний, як і ваші нові друзі, що цього замало. Потрібна докорінна зміна всього життя. А як це станеться, правду мовити, я ще не знаю, — признався він. — Але кожен хай робить те, на що він спроможний.
— Мабуть, це краще, що ви їдете до Чернігова, — сказав Теобальд, — ви там обов'язково зустріньтесь якнайшвидше з Петром Єфименком. Він теж з групи харків'ян, але перевівся до Московського університету. Зараз він у Чернігові. У нього зв'язки з московськими товаришами. І тільки для вас: він пише під псевдонімом "Царедавенко".
— Уявляю, що він пише, обравши такий псевдонім! — усміхнувся Дорошенко. — Так, звичайно, у Чернігові більше наших людей, ніж у Немирові. Там мій добрий товариш, лікар Степан Данилович Hoc, теж із київських студентів, завзята душа. Між іншим, хоч і малий Немирів, а ми також дещо передали Іскандеру. Через надійні руки. Якщо потрапить до нього, — він продзвонить.
...Надійні і милі руки. Він не сказав через кого не з мотивів конспірації.
Гедзик не поцікавився, через кого, хоча сам так одверто про все розповідав Іллі Петровичу, знав, що той ніколи зайвим словом не прохопиться. Він, Тедзик, тільки несподівано спитав:
— А де тепер Маркович!? Марія Олександрівна? — І раптом, почервонівши, долав: — Я її "Народні оповідання" поряд з Кобзарем і Міцкевичем бережу. Ми вирішили її книгу обов'язково ввести до читання в недільних школах.
— Вона зараз за кордоном. У Дрездені. Лікується.
— А-а-а, — протягнув Тедзик і більше нічого не спитав, і на хвилинку запанувала тиша.
— Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, — раптом признався Тедзик. Він наче сам здивувався цьому зізнанню і не побачив, як почервонів і його вчитель. — Це, звичайно, минуло. Що таке безнадійна любов у сімнадцятирічного хлопця? — вів він далі, ледь іронічно всміхаючись (немов, за ці роки він став солідною статечною людиною!). — Але, слово гонору, мене після цього поки що жодна жінка не приваблює, мимоволі порівнюєш, і ніхто, звичайно, порівняння не витримує. Але я надто розбалакався.
...Він справді надто розбалакався. "Що таке любов у тридцятип'ятирічного чоловіка? — майнуло в голові у Іллі Петровича. — Це, певне, далеко важче і, може, зовсім не минає?"
Добре, що постукали в двері. Ілля Петрович швидко засунув у шухлядку "подарунок" Шуазеля. Зайшли ще гості — Барщевський і кілька випускників.
8
У Немирові це не могло бути навіть мрією, так далеко, майже потойбічне, не лише з погляду географії. У Петербурзі — це вже стало таємним найпалкішим бажанням: от би побачити! Адже всі, хто їде за кордон, не тільки мріє — здійснює це. У Дрездені все так наблизилось, що стало обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може, тому, що повсякденно бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Іван Сергійович і вона навіть насмілилась передати свою книжечку...
Марія Каспарівна ділилась не тільки спогадами про юнацькі роки, Італію і Париж 1847 і 1848 років, а й читала деякі листи, що одержувала тепер дуже часто, повні розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот — політичних, ділових, сімейних. Ці листи справляли враження швидкої енергійної розмови. Іван Сергійович казав, що стиль Герцена і в листах, і в творах має своє неповторне особливе обличчя, і Марії справді здавалось, що вона чує живий голос і бачить живу людину, коли слухала герценівські листи.
Сьогодні Марія Каспарівна зустріла її ще привітніше, ніж завжди.
— Мила Маріє Олександрівно, я чекаю вас нетерпляче. Сідайте і слухайте.
— Лист?
— Авжеж! І він стосується вас. Марія зашарілась.
— Слухайте ж: "14 червня. Park House, Fulham". Марія Каспарівна завжди усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна людина, а може, тому, що цінувала кожне слово Олександра Івановича. Та коли хто з своїх підсміювався, вона виправдувалась:
— Я не люблю бігцем зазнавати насолоди, а так — "с чувством, с толком, с расстановкой". Як Фамусов! Маруся це знала і, між іншим, поділяла.
— "...Я вже не знаю, — читала Марія Каспарівна, — я чи Ви, хто писав останній. З того часу прийшли папери і Тургенев був..."
Марія насторожилась.
— "...а Марко Вовчок не був. Оповідання ці пречудові. Я автора чекаю нетерпляче". От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев повіз вашу книгу. Ну, далі вам, певне, зараз уже нічого нецікаво? — усміхнулась добродушно Марія Каспарівна.
— Ні, ні, читайте далі, що ви, — заперечила Маруся, хоча, правду кажучи, їй захотілося схопитися, вибігти кудись, принаймні в садок, заспівати на повний голос. Але ж це був лист від Герцена і в нім завжди все було живим і цікавим.
— От бачите, — каже Марія Каспарівна, — час збиратися і їхати, адже й Опанас Васильович так хоче!
Легко сказати — збиратися і їхати! Треба ж закінчувати лікування, яке зовсім не допомагає, треба закінчити оповідання і надіслати до Петербурга, щоб мати гроші. Взагалі підрахувати гроші. Але ж це все дрібниці, які обов'язково виникають при кожній значній справі! Треба їхати — і все. Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж, піду швидше похвалюсь йому, він любить чути про неї добрі слова!
Незабаром прийшов ще лист, де про неї також згадувалось. Його вже слухала трохи спокійніше, але в такому ж піднесеному стані, і його з такою ж насолодою читала вголос Марія Каспарівна.
"Зараз одержав Вашого листа і знаю, що має бути Кавелін, і чекаю його нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше ім'я "Колокол", якщо знаєте, де він, перешліть йому".
Професор Кавелін зараз у Дрездені, ще не траплялось нагоди Марусі говорити з ним, тільки інколи ловила швидкий, уважний, зацікавлений погляд.