"Склепик" був сповнений гомоном, поспиравшись на полиці, смітили риб'ячою лускою, цмулили пиво, сміялися, ходили взяти ще по одній, здійснювали той до біса складний ритуал, який приховують за собою прості, здавалося б, слова "випити пива".
Едгар постояв скільки годилося в черзі, взяв кухоль пива й рушив уздовж столів, шукаючи поглядом Похмільну Особу, І, звісно, скоро її виявив. Особа привітно махнула майже порожнім уже кухлем і посунулася, звільняючи простір, і тим самим претендуючи на те, що забере якийсь час. Едгар прийняв запрошення.
Втім, Особа була вже не похмільною, а просто неголеною. Відбиток страждання розтанув під впливом пива, як тане під промінням сонця відбиток з воску.
Як тануть відбитки з воску, Едгар, чесно кажучи, не бачив ніколи, та припускав, що саме так вони й тануть.
– Непогане пивце, – зауважила Похмільна Особа (так уже й називатимемо її). – Щойно завезли, я бачив.
Едгар надпив ковток і кивнув на знак згоди.
– А чиї ви тоді вірші декламували? – поцікавився він, щоб підтримати розмову. Хоча він, певна річ, знав, чиї то були вірші.
Похмільна Особа поставила кухоль, стенула плечима й байдужісінько вирекла:
– Свої, звісно. А чиї ж іще? Чужі вірші нехай актори декламують.
– Хоч би й погані, та свої, – резюмував Едгар, неуважливо позираючи навкруги.
В "Склепику" стояв гомін голосів, дзенькіт кухлів, над прилавком височів бармен, примудряючись водночас керувати знаряддями виробництва і дивитися телевізор, під стелею зависнув тютюновий дим, застилаючи табличку "Не курити", крадькома, озираючись на всі боки, наливали червоне (у ті часи таке було ще можливе), і стара жінка з тацею, щось невдоволено бурмочучи, змітала зі столів і полиць луску" клапті газет і корки.
До речі, Інопланетний Розум, що довгенько спостерігав за нами і чимало про нас зрозумівши, спасував перед за* гадкою "Вербичок" та "Світанків" і, лайнувшись, відбув собі у свої зоряні сфери, бо виявилося, що дечого в нас йому не вгризти.
П. О. ще раз припала до кухля і хитрувато зиркнула на Едгара.
– Як ти ставишся до масок, земляче?
– А! – Едгар кивнув, що розуміє, про що йдеться. – Можна. Залюбки послухаю. Збоку ж це цікавіше.
Він навіть заплющив очі, приготувавшись слухати.
– Рано-вранці, підвівшись, перед дзеркалом ставши, тручи скроні свої, він завжди в задуму тяжку поринає, роздивляючись маски, що висять просто поряд: він їх мовчки вивчає, – ну й проникливий погляд: може, ця ось підійде? Легковажна? Як же вибрати, – адже, може, таки поважна? Чи без роздумів обирати байдужість? Ну, сьогодні чай у поета, вдягну цю, буде добра прикмета, – філософську: на чолі всі надії пусті і недужі. Та ще й профіль так гарно різьбили. "Завтра ту я побачу, з балету. Спокуса. Ні, ліпше дрібку кохання й трішки муки в житті пустому. А для тої, що вчора була, личить більше утома". Невелике зусилля – і маску потрібну вдягнув.
...Пізно ввечері маску скидає і, знесилівши, в задумі стає перед дзеркалом: прикипить до люстра на стіні, ніби щось шукає в далині. Може, мовчки замість маски прагне щось знайти? Бо ж де маска була – там ніщо. Порожнеча...
Ці слова Едгар, напевне, згадував, бо коли він розплющив очі, то виявив, що П. О. вже пхається без черги по пиво.
– Добре пиво, земляче, – знов сповістила П. О., повертаючись на своє місце. – А вчора я перебрав якоїсь гидоти. Ну, справжнісінька тобі хроносинкластична інфандибула в голові утворилася!
Хроносинкластична інфандибула – це з роману письменника Курта Воннегута-молодшого "Титанові Сирени". Гарно звучить. Соковито. Майже як континуум.
– Справжнісінька хроносинкластична інфандибула! – ще раз смачно мовила П. О. – Випадання з простору і часу.
І, подумавши трохи, гірко додала:
– З неодмінним впаданням по якомусь часі.
Едгар спокійно пив пиво. Розмірено, з паузою після кожного ковтка.
– Продаю сюжетець, – раптом довірчо, розстебнувши пальто і збивши шапку на потилицю, повідомила Похмільна Особа. – За троячку. Задурно. Можна з прологом і епілогом. Можна без. Можна у віршах. Рими гарантую.
Едгар зацікавлено поглянув на сусіда, пошукав у кишені, дістав і поклав на стіл зелененьку троячку. П. О. бридливо взяла її двома пальцями й засунула до кишені.
– Незціленних скорбот нема, і тому не сумуй, поете. Стулити вмій рота і знай одно: що глибша скорбота, то ближче дно.
– Щодо мовчання, то це ви даремно, – зауважив Едгар.
– Ні, ні, я не про те, – заспокоїла його П. О. – Зараз викладу сюжетець.
– А бригадирові я сказав усе, що думаю про нього! – вигукнув хтось збоку й торохнув кухлем по столу.
Чоловік, який говорив те, що думає, шукаючи підтримки і співчуття, повернувся до них, і обличчя його розпливлося в усмішці.
– Привіт! – вигукнув він, адресуючись до Похмільної Особи. – Теж не від того? А ми оце дружним під'їздом. – Він зробив широкий жест, повівши рукою до своїх компаньйонів, що смачно сьорбали пиво, й закушували стравою з безлічі плавлених сирків. – Поки що пиво, а там побачимо. Приєднуєтесь?
П. О. запитально глянула на Едгара.
– Утримайтесь, – мовив Едгар. – І так добре.
– Везе людині! – заздрісно вигукнув чоловік, який говорив те, що думає.
– Ми ще побачимося, – вибачаючись, мовила П. О. – Борг за мною.
Едгар мовчки кивнув, поставив кухоль і став протовплюватися до виходу зі "Склепика". Він знав, що П. О. не підведе. Вірив їй, як самому собі.
Він вийшов зі "Склепика" і виявив, що сонце заховалося за лісом, але світла смуга дороги все ще ясніла в сутінках,
Дорога втомлено розштовхувала поле й неквапливо вбігала під сосни, щоб десь далеко-далеко, вигнувшись сотнями заворотів і перелізши через десяток дерев'яних місточків через лісові ручаї, допровадитися нарешті до бетонного чуда – шосе. Зчудована, вона завмирала там, дослухаючись до сирен автомобілів, що мчали хтозна-звідки й куди, і її тепла, всипана глицею і шишками, піщана шкіра перетворювалася раптом на холодний бетон, байдужий до доторку коліс.
Та все це було дуже далеко, за лісом, а сюди не долинав гуркіт двигунів. Він губився серед сосон, ущухав у заростях папороті, потопав у болотцях – і в полі під темніючим небом було тихо. Довгі тулуби автомобілів зі свистом стелилися понад бетоном там, за сотнею зворотів і десятком місточків, а тут, на піску, ще не просохлому після недовгого літнього дощу, чітко відбилися сліди кінських копит.
Він присів, обережно помацав слід. Пісок слухняно піддався пальцям, пісок був шерехатий і вологий, піддатливий І прохолодний. З такого піску можна було легко спорудити на дорозі вежу, – а тільки біда! – при сонячному світлі вежа ця попливла б сипучими струменями до свого підніжжя.
Едгар... Даруйте, може, й не Едгар. Просто – він. Він бережливо накрив долонею подаровану йому дорогою гравюру, випростався й поволі пішов далі. Пропливла мимо стодола, в якій водилися кажани, стебла пшениці знов стиснули дорогу щільними пружними валами. Пшениця застигла у надвечірній непорушності, та спокій її був оманливий: вона просто чекала, коли зовсім поночіє, щоб обернутися морем і вихлюпнути до зірок моторошний силует "Летючого голландця". І кожна сосна прикидалася, ніби вона тишко, шаруділа, ніби очерет, а сама нетерпляче поривалася до неба, мріючи ракетою шугнути вгору, тільки-но згасне бліда смужка на обрії. І навіть стодола була не від того, щоб прикинутися таємничим островом, що заховався десь у безтурботних морських глибинах.
Він ішов затишною дорогою, перекинутою через Всесвіт, і трохи напружено усміхався, і чекав. Він відчував, що ось зараз, зараз!..
Слабість... Доводиться знесилено опуститися на дорогу. Він стиснув голову руками. Крізь поштовхи крові у скронях просочилося глузливе перешіптування сосон.
Невдача. Знову невдача... Але ж можна, він певен, що можна, треба тільки захотіти ще трохи сильніше, треба тільки ступнути ще один крок...
Уперше... Понад тихою набережною просочувалося крізь зелене шумовиння листя світло ліхтарів; сімнадцятирічний хлопець лежав на схилі, поринувши в тьмяне золото кульбаб, слухав плескіт хвиль, дивився в небо.
Ви бачили колись зоряне небо в місті? Світло зірок? Холодна блакить ліхтарів, що вигнулися над закинутим обличчям. Спалахи неону, що осявають вулицю квапливою барвистістю слів. "Зберігайте... користуйтеся... Літайте... Дзвоніть... Хвиля... Турист... Зберігайте... Користуйтеся..." Миготливі червоні вогні літаків, що зникають у ночі. Інколи, хтозна-звідки і чому, тривожні розчерки зелених ракет, що безгучно падають у заграву небокраю. Ліхтарі, сяйво вікон і блимання неону, вогні і ракети... а зірки?
Так – у глибокому колодязі подвір'я. Високо над гіллям тополь у віддаленому кутку міського парку. На схилі біля річки, що перетнула розмірену ходу ліхтарів по асфальту.
Неприступні... І хіба стануть вони ближчі навіть у добу зорельотів? Зовсім інші масштаби. Що означали колись сто вісім хвилин? Некваплива прогулянка понад річкою або через ліс від селища до селища. Тепер – виток навколо планети, що перетворилася з площини на шкільний глобус. А далі, до Марса, Юпітера, найближчих зірок? Ці хвилини загубляться, розчиняться в нескінченному стрибанні стрілок по кругу циферблата. Тисяча разів по сто вісім, і ще тисяча, і ще...
Зовсім інші масштаби. І людське життя таке недовге для космічних просторів.
І хоч би до велетенських розмірів виросли башти космічних кораблів, хоч би що далі то більше міцності ховалося в їхніх надміцних корпусах, а все ж навіть до найближчої зірки – три роки і назад – три роки, а на Землі п'ятнадцять років... А це ж усього лишень сусідка, перша приміська станція на шляху до Великого Космосу. Отже, попереду червоне око світлофору? Три роки заради зустрічі з такою ж порожнечею... Величезні, незбагненні відстані – і недовге людське життя, і не рятують жодні надшвидкості, і на доріжці космічного стадіону світловий промінь завжди випереджатиме найшвидший корабель.
Самотні й безсилі перед обличчям космосу... Але чи з тими мірками підступаємо ми до зовсім інших відстаней? Земля величезна, коли йти нею, трохи менша під копитами коня, ще менша під колесами автомобіля і зовсім маленька, коли мчиш над нею в літаку або космічному кораблі. Отже, треба якомога швидше рухатись у просторі і далеке стане близьким? Але космос – не Земля.