бо темнувато було... А що?
— Ну, не відчували нічого... такого?
— Відчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай Бог милує, блоха. А що?
— Та ні! У такому... у... душевному відношенні.
— А-а... у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.
— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?
— Тю! Видіння! Та що я — хворий який, чи що? Хай Бог милує!
— Та я теж ніби не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиної могили не тільки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! — І я простяг дідові фотографію.
У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Васько Деркач, Антончик Мацієвський, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою. Вони стояли, погусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хіба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дід.
З хати вийшов племінник діда Салимона.
— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах.
— Ану, Сережку, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібраться. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас у садку. Позавчора вночі.
— Привид? — племінник підійшов, узяв у діда фотографію.
Подивився і похитав головою:
— Ай-яй-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.
— Так, та-а-ак, — розгублено розвів руками дід Салимон. — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності...
— Хіба я знаю... — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як... — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Потім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку
З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви... — почала вона. Але племінник перебив її:
— Цить! Давай сюди! — І, змовницьки приставивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
І тільки тут я збагнув, що вони сміються.
Ой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами... А я... Ох ти ж...
Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:
— Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисто, на повні груди: — Га-га-га-га-га!
І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, в нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п'яного каліку. І дружина племінника (видно, добра душа) дивилася на мене з жалістю. Вони жаліли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталася така кон-фузія, як каже дід Салимон. Та люди добрі!
Та їй же Богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.
І я сміюся, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.
— Ну, то розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшись, нарешті спитав дід Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не піддавався я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав: — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що! І тебе просити треба? — скривився дід.
— А я тут ні до чого, — гмикнув Павлуша.
— Як?! — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?
— Ні!.. — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся й пішов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е... Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Не-зручня-ак! — протягнув дід Салимон.
Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть. Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, в поле, де тільки вітер, далі від людей.
Ну, тепер усе! Кінець!
Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало в спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.
Все!
Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки. Все!
Нема в мене більше друга. Все!
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
Минуло кілька днів.
Усього три слова, три невеликих словечка — "Минуло кілька днів..." Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, і сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.
Як на зло, погода знову зіпсувалася.
Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш біля вікна, вшнипишся в калюжі-хлюпалюжі надворі і лише слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.
До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став. А тут ще й мати серце крає:
— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної, — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить... Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.
Уперше, мабуть, у житті збагнув я по-справжньому, що то за безпросвітна штука — самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.
І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться...
Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку,.
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Юда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ періщить... А вода у ринві дзюренчить без упину... А калюжі-хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.
А в голову непрохано лізуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть...
Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри в кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з "Ревізором", про атомну бомбу на транзисторах і т. д. і т. п.
І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним пов'язано, завжди там він обов'язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. "Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, — нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити — і ті спогади самі вивітряться".
Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.
Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
І все ж ці кілька днів минули.
Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко. Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев'яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.
Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.
Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів. А потім зненацька з'явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені йшло військо. Йшло, дружно співаючи бадьорої пісні:
Ой на, ой на горі
там женці жнуть!
Ой на, ой на горі
там женці жнуть,
а попід горо-о-ю,
яром доли-но-о-о-ю
козаки йдуть...
Гей, долиною,
Ге-ей, широ-о-ко-о-о-ю
Козаки йдуть!
І після цих серйозних слів солдати раптом ушкварили дитячої пісеньки, що ото вчать у дитсадках:
Ой на горі жито сидить зайчик.
Він ніжками чеберяє.
Якби такі ніжки мала,
я би ними чеберяла, як той зайчик!
Гей, долиною,
Ге-ей, широ-ко-о-о-ю
Козаки йдуть!
Я з'їхав на узбіччя і став, пропускаючи їх. Вони всі були дуже молоді, ці солдати, більшість із них, мабуть, ще й не голилися, і та дитсадківська пісенька була ще свіжа у їхній пам'яті. І вони так весело й дружно співали, що мені стало заздрісно. Добре, мабуть, бути солдатом і відчувати себе в такому гурті. Іти отак полем і співати.
Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п'ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, — артилерійський полігон.
І вже з рік, або й більше в центрі села біля сільмагу на стовпі під репродуктором висіла дошка з об'явою:
УВАГА!
На полігоні постійно вдень і вночі провадяться стрільби.