І лише зайшовши на подвір'я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів... отець Ґоґа. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.
— А-а, рибалка, — привітно усміхнувся до мене отець Ґоґа. — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — "славен єси, отроче... видіння, що тобі явилося..." Але він не починав.
— Ану показуй улов, — сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати: — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші... носачі й звичайні... краснопір, язьок... О! І линок один навіть є... Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощит-ку.. чи, може, на тісто? Га?
— На черв'яка... червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?
Але отець Ґоґа тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:
— Ну, поїду. Спасибі за воду Бувайте здорові. І пішов до машини.
Коли він од "їхав, я здивовано зиркнув на діда:
— Що таке? Чого він хотів?
— Хто його зна... Води попросив... у радіатор залить. Каже, википіла в його...
Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Ґоґа заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.
І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.
І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привида, — дідько б його вхопив!
І тепер піп Ґоґа не одчепиться від мене.
Думки роїлися й гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути... Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.
Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.
Ні!
Ні-і!..
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж таки біля нього, майже під хатою, у його садку. Не міг бо він нічого ніколи не помічати.
І взагалі — треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це, врешті, справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство, — хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь малограмотний шминдрик із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.
З таким твердим рішенням я заснув.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.
"Це ж він на весіллі перепив", — здогадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовляти не стане.
— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я. Він не відповів, лише кивнув.
— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я. Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.
Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота:
— Тобі що? Меду?
— Та ні! Ні!
— А що?
— Та ви ж погано почуваєтеся...
— Нічого. Що тобі?
— Та хотів розказати дещо і попитать...
— Розказуй.
І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі й сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилиці задерев'яніла шкіра.
— І ви... теж... бачили... привид?
— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!
"Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова-Лавуазьє і справді перетворюється на привид... І не уникнути мені тенетів отця Ґоґи. Доведеться-таки бути ченцем".
Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.
— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: — Дивися.
У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці углибині щось біліло. Але не можна було розрізнити що.
І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев'яний стукіт.
"Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться".
Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше... І враз у отворі з'явився... лелека.
— Ясно? — усміхнувся дід Салимон. Лелека! Лелека!
Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. То, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! То це ж класнючо! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем. Урра! Діду! Дайте я вас поці...
Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека... без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.
"Мабуть, він сховав її під крило, — вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило... тобто під руку?" І чомусь вирішив, що може, і подумав: "То, мабуть, привид без голови саме так і робиться".
Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так...
— Діду— вражено питаю я. — Діду а де ж його голова?
— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом зі стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, діду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.
Я від жаху завмираю. А дід стоїть поруч зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови. І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора вночі.
І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо, — не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробів.
І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилася... голова отця Ґоґи.
— Здоров, рибалко! — І піп Ґоґа зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! — він показав мені рукою "носа". Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся в гробі, даючи мені місце.
І раптом я побачив, що в гробі, поруч з попом Ґоґою, уже лежить... Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.
І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже неживий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші— і не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає...
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... І прокидаюсь.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую усі вчорашні події, отця Ґоґу і своє тверде рішення з самого рання бігти до діда Салимона.
Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона.
Біг і хвилювався: а що, як він не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював: та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.
Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стільки снідали, скільки балакали — про нареченого, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гаку, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова мовити і якому його жінка весь час казала: "Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля"; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яйця несвіжі...
Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яйця і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарешті вони поснідали.
Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір'ї сам. Тепер можна.
— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон. — Заходь! Що тобі? Меду?
У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки заперечно похитав головою.
— Отже, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон. — То давай, ну!
— Та ні, я просто... просто спитати хотів... — нарешті зважився я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Діду ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?
— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ. — Га... Уночі... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо...