Жили так, до того, як з'явилися на світ ми з Вами і, швидше за все, так буде коли ми підемо. Так, систему намагалися міняти і не раз і все зводилося до банальної та підступної диктатури дрібних крамарів, проте давайте зізнаємося чесно: всі ті люди, паршиві невдахи, відкинуті суспільством, прагнули лише самоствердження та розуміння особистісних цілей, а аж ніяк не загального блага. — Він різко встав і підійшов до неймовірно переляканого судді, очі якого нервово забігали, а руки затремтіли. Він був загублений у всьому цьому мороку, не знаходячи собі місця, як мить! Перед ним постав він. Висока людина, з палаючими очима, ніби залитими кров'ю, ефектна, грізно стоявша перед ним, він просто дивився на жалюгідного і нікчемного чоловічка, який, з висоти величі своєї неперевершеного Вергілія, був лише порожньою і бездушною оболонкою. На обличчі Вергілія з'явилася характерна посмішка. Він збагнув бажаного і усвідомив, що час на годиннику добігав кінця, ось тільки яким судилося стати цьому кінцю не відали навіть найсивобородіші старці. Вергілій повільними й дзвінкими кроками підійшов до каміна і вперся ліктем об довколишню стіну, дивлячись у вогонь. – Більшість людей готові змірятись з тією долею, яка випадає на їхню долю. Одиниці, вступають у протидію тому порядку, який їм нав'язують і лише обраним дано зрозуміти те, що нічого в цьому світі не можна пустити у зворотний бік, якщо це бажання не переслідується обома сторонами даного порядку. Я не назвав би себе тим, хто настільки яро прагне щось змінити, дана риса характерна більше моєму старшому синові ніж мені, однак якщо так вийшло, я просто повинен слідувати вже обраному шляху, нехай і не мною.
— Тоді заради всього святого, дайте мені відповідь, що ж у цьому шляху потрібно від мене? Що Вам від мене потрібно!? — Моля вимовляв він.
— Те, заради чого Ви присягалися служити вірою та правдою. — глянув він на нього з нотою жалю, співчуття та задоволення. – Справедливості.
Їхні погляди зійшлися знову. Один зляканий, другий надмірно впевнений у собі, безжальний, обомлілий і вражаючий погляд. Вони обоє все зрозуміли. Все було вирішено, лишилося тільки закінчити.
Вогонь ніби різко почав меркнути. Світ затих і стали чути незрозумілі звуки. Дух охопило дивне почуття, яке було невідоме раніше. Почуття, від якого більше не було ні усвідомлення того, що ти ще людина, ні осягнення простих людських істин, лише голий морок і шум від майбутнього, абсолютно неминучого результату.
Мить і з темряви сусідньої кімнати з'явився чоловік різким і впевненим рухом обвив шию судді міцною мотузкою та став тягнути її на себе з шаленою силою. Суддя був приречений. Смерть обвила його, як сама мотузка, своїми обома руками. Червона кров почала сочитися з його горла, просочуючи своїми смертоносними фарбами знаряддя вбивства. Не страх, ні, не боязнь чи злість були в його очах, ні, в них було розуміння і усвідомлення ... він спіткав свою останню істину швидко згасає життя, прийнявши даністю всі свої гріхи.
Справа була скінчена. Робота була виконана швидко. Без зайвих збентежень та хвилювань. Вергілій мовчки спостерігав за ще теплою, колись людською оболонкою, яку хтось, як уже здавалося давним-давно, сприймав за поважану суспільством людини або, принаймні, просто майстерно відігравав такий вигляд. Гордий, але не пихатий чоловік сів за своє почесне місце за столом і дивлячись у далечінь, у той час як ще кілька миттєвостей тому умертвлений за його наказом суддя, прийшов до неймовірного усвідомлення ще більш неймовірного факту: він, більше не є самим собою. Тепер у своїх власних очах він більше не той, яким був раніше. Він не відчував себе вбивцею, як і не відчував насолоди від усього, що сталося. Він лише дивився вперед, ніби через призму дивлячись на стежку, на яку він щойно не просто ступив сам, а й повів за собою всю свою сім'ю.