Тож ми можемо...
— Лише мовчки думати про такі, незгідні з непомильним Законом речі, але й у цім покої не висловлюватись про це, — рівним, ніби мертвим голосом перервав Никодима Анна й підніс важкі повіки. Його маленькі гострі очі блиснули чорними іскрами.
Каяфа також простяг до промовця руку, щоб спинити його дальші слова, і проказав:
— Так чи інакше, але це тема не на сьогодні. Треба поквапитись. Мусимо впіймати на гарячому того пророка, що ось уже два роки підбурює народ. Треба поважних фактів, щоб ставити його прилюдно перед синедріон.
— А синедріон вже най знайде його вину..
— І осудить.. — додав чи то іронічно, чи зі смутком Никодим, не підносячи голови.
— І осудить.. притакнув Каяфа. — Як осудить кожного, хто сперечатиметься з Законом.
— Де саме зараз перебуває той Ісус? — повернув голову до Еліята Анна.
— Напевне сказати не можу, бо ж він увесь час переходить з місця на місце. Але, гадаю, не далі десь , як у двох-трьох перегонах від Єрусалиму. Бо не сьогодні опівдні бачили його у місті.
— Хто бачив?
— Митник Еримаф брав з них податки. Заплатили доброю монетою, яку нібито знайшли у рибі.
— І чому оте "нібито"? — з терпкістю запитав Никодим, але ніхто йому не відповів.
— Хіба ж Еримаф — наш?
— Наш чи не наш, я того напевне сказати не можу, але ж напевне скажу, що Еримаф ніколи не збреше. Людина побожна і чесна навдивовижу, дарма що митник. За те його вважають за дивака, — знову озвався Никодим.
— Ні, за дивака його вважають тому, що він пнеться давати приклади янгольського життя на землі, — глузливо скривив уста Еліят.
— Судиш за грішність, знов судиш за праведність, — напів з жалем, напів з докором похитав головою Никодим і повернувся до вікна.
— Бо ж нема праведних перед лицем Господа, — відрубав фарисей. — І янголи перед Ним не устояли в чистоті; деякі й упали. Воля Його скидає й сяючі зорі з неба.
— Так, так, — тихо, немов до себе, відказав не обертаючись Никодим. — Ми знаємо Бога лише такого, що карає, нищить і мститься...
І знов рада не почула його немилого зауваження.
— Так я кажу , — промовив по павзі Анна, — що час поспішати, а тому треба негайно приставити певних і розумних людей, щоб доглядали кожного кроку Ісуса Назарейського та пильнували кожного його слова. Ми й так занадто довго затягали..
*
Тремтячою рукою замикав двері своєї домівки Еримаф. Незрозумілий неспокій опанував його чисту душу. Відчував, ніби порохом з вулиці припорошило її, а тим часом не міг пригадати, від чого саме почуває цілий вечір таку терпкість. Згадував увесь минулиц день. Трьом згодився почекати з даниною, бо ж таки вони справді не мали чим платити. Одній вдові позичив з власних грошей на заплату. Кільком дбайливо перевірив їхні платежі й одному повернув перебір. За старого Сафатію ходив клопотатись в суді, й суддя признав хибу.
Еримаф згадував одного по одному всіх тих, що з ними мав сьогодні діло, немов повторював крок за кроком пройдений день.
Що ж такого зробив він сьогодні, що відчуває такий гніт на душі?!..
Так тяжко йти стежкою праведною, так тяжко врятуватись від пасток спокусителя!.. Що ж бо, Господи, він сьогодні учинив лихого, аж потемніла його душа?!..
Світляною росою заблищала думка: згадав радісно про святого Божого Пророка з Назарету. Це ж Ісус говорив про верблюда, якому тяжко просунутись крізь вузеньку хвірточку, звану "вухом голки", що нею пропускали вночі спізнених прихожих до міста. Але світло, що осяяло Еримафову душу при згадці про Ісуса, враз укрилося тінню, бо ж згадав, як приймав сьогодні від учнів Його чудесно знайдену данину і розповів кільком про це диво. І навіщо він казав про те кожному? А головне, Мардохаєві, прихвосневі Еліятовому? Як же не згадав відразу, що Еліят — однодумець Каяфи, якому Вчитель, мов сіль в оці?!..
Ці думки прийшли Еримафові в голову, коли він уже наближався до храму, куди ходив щоденно з сумерком дня. Храм був порожній, тьмяно освітлений. Еримаф занурився в святкову тишу й , заповнений виром побожних думок, не знав, чи поринає він в безсмертність Вічного, чи в безсмертність власної душі — частинки того Вічного.
З молитовної екстази повернули його до буденного життя досить голосні слова, промовлені близько нього. У лункій тиші масивних склепінь великого храму звучали вони повно й соковито, розколисані вібраціями луни, що відбивалась від високих стін святині, в які вдарялись, мов розплескані хвилі прибою. Митник не міг їх не чути навіть проти власної волі. Молитовний настрій відлетів геть. Еримаф підніс спущену на груди голову й враз пізнав голос Еліятів.
Фарисей стояв посеред храму в проміннях центрального світильника, немов облитий ясним світлом, що струмилося по його пишній одежі. Він кілька разів погірдливо поглянув на покірливу постать митника, й той вигляд покори налив його серце почуттям своєї вищости. Бо ж він, Еліят, напевне не має причини так упокорюватись, тому що він не сповняє такого обов'язку, як здирання податків, що понижує людську гідність, не має такого вузького круга інтересів, які всі обертаються лише довкола грошей, рахунків, суперечок, лайок, ошуканства та крутійства...Звісно, наслухавшись за день стільки прокльонів та лайки за своє здирство, скільки сам налякав та ошукав платників, мусить отакий мізерний митник, весь укритий порохом та гріхами, впасти на плити святині, не сміючи очей підвести вгору! Тим часом його, Еліятові, дні, цілком наповнені лише Святим Законом, наукою про речі Божі, дбайливістю про збереження Божих заповітів. Це життя вже само по собі очищує його душу, наповнює вдячністю до Господа, якого він майже бачить у високостях!
— Ох, Всемогутній! Дякую тобі, що я не такий, як інші люди... Здирники, неправедні.. як от хоч би і цей митник...
Еримаф чув кожне слово. Та з глибини його душі випливали інші слова і покривали фарисейські.
"Блаженні ті, що плачуть... Блаженні спрагнені правди"...
І, схиливши голову мало не до самих плит, промовив у серці своєму:
— Господи! Ти чуєш, що говорить про мене чоловік цей. Це — чиста правда! Негідний я, здирник і неправедний... Та ж будь милостив до мене, грішного!
*******************************************************************************************************************************************************
НА МОРІ ГАЛИЛЕЙСЬКІМ
Андрій ще раз обернув линву і затяг на вузол, потім полою плаща обтер собі руки.
— Дяка Всемогутньому, що вже закінчив цей день, — промовив утомлено. — Коли б мав зазнати ще раз такого дня, мабуть, би волів не народитись.
Яків Заведеїв сумно похитав головою:
— Ніколи я не сподівався, що знайдеться така рука, що піднесеться на Пророка Господнього... Боже, Боже!..
— В'язничні слуги оповідали, що тетрарх дуже не хотів. Ніби довго переконував, умовляв, майже пів царства віддавав тій Єзавелі беззаконній. Таж сказано: — "Ліпше жити в землі пустинній, як з жінкою лихою". Ото ж бо й є.
— Петре!
Петро не чув. Спершись на стерно, він важко замислився.
— Не руш. Втомився Петро, відпровадив бо Вчителя аж у пустиню, на місця, де навчав Іван.
— Любив Івана Вчитель, любив!
— Ще б пак! Хлоп'ятами як були, бавилися вкупі на Захаріїних пасовиськах...
А знаєте, браття! Маємо замало хліба — оглядав провіянт Андрій.
— А риби й зовсім обмаль. Можна б вийти на часинку в море? — озвавсь Пилип.
— Петре!
Петро струснув головою і насилу підвівся.
— По рибу?.. Про мене. Тільки ж нічого з того не буде, — говорив далі, дивлячись на темніючі хвилі Галилейського моря. — Інакше як морем, ніхто не наважувався називати це велетенське озеро. — Вітер дужчає. Ніч буде чорна, як сум.
Але Андрія підтримав Пилип:
— Та що ж нам боятись, що нас трохи погойдає? Не первина. Ось як вийдемо на широке, то там вже покажеться. Бо ж в запасі, кажуть, нема нічого.
— І на запас нема, й добре було б мати щось на продаж, — додав Яків. — Говорив Юда, що має порожній гаманець: вийшли нам гроші вже перед кількома днями.
— Щось від учора не видно Юди? Де він блукає?
— В Витанії. Міркує з немічним Лазаром над пророцтвами, поки Лазарова сестра приготує для нас крупів, муки та оливи.
— Господарна та Марта й милосердна. То вся околиця знає. — спокійно сказав Тадей, що ввесь час мовчав. — А нам би треба довідатись, чи добре господарить у нас Юда?
З хвилину всі поралися мовчки в човні, готуючи снасть до відходу.
— Питалася служниця тієї сирофінікіянки, отієї вдови — озвався Натанаїл, — чи не маємо риби?.
— Якої це, — спитав, лагідно усміхаючись, молодий Тома. — Отієї, що має молоських псів?
— Та її ж, — притакнув Симон Зилот. — А чого ти всміхаєшся, Томо?
— Згадав, як тоді Вчитель, дивлячись на її гарних псів, відказав тай пишній ідолянці, що просила зцілити доньку: — "Не личить відбирати хліб дітям і кидати псам!"
— Але ж і вона знала, що відповісти. Дарма, що пишна, а відказала лагідніше за найпокірливіших. Пригадуєш, що й пси їдять крихти, падаючі зі столу дітей?
— Добре! — сказав Марко. — Далебі, добре! Як зловим, понесем їй риби.
— Задурно! — сказав кучерявий Тома. — Най має за ті "крихти"... Човен відпливав...
*
Вправлене Петрове око не помилилось: цієї ночі годі було щось зловити. Та замислений і занурений сам у себе Петро не журився ловами. Він голосно зідхнув і запитав:
— Чи й вам, браття, так як от мені: коли нема Вчителя, немов хтось всю силу з мене вийняв. Ні до чого стаю. А сьогодні — і поготів. Ох, Іване, Іване! Бідний!... "Кому повім печаль мою?"
Вітер все дужчав. Раз за разом налітав на човен і білими грудьми бив у високий облавок. Андрій зрезигновано потяг сіті у човен.
— Мабуть, вже перейшли третя сторожа, — сказав він з досадою. — Треба вертатися з нічим.
Раптом човен затремтів, здригнувся і ліг на бік, майже черкаючи по воді облавком. Тома, що керував вітрилом, скрикнув. Тоді Петро, кинувши сіті, з зручністю, якої тяжко було сподіватись від його віку, перескочив банки й, опинившись попліч Томи, одним рухом зібгав у жменю кінці линв.
Човен враз став. Полотно забубоніло, набравши повні груди вітру й човен легко майнув розбурханим морем, немов підметений гордим крилом вітрила. Та незабаром човен крутнувся, мов сполошений кінь, а потім зарився носом у воду.