Усі студенти моляться на вас.
Маестро, ледь усміхаючись: Я ж – не ікона, аби на мене молилися…
Тоні: Але ви – геній!
Маестро зло сміється: Геній? Ха-ха! Ви мене розсмішили? Я – "безродний космополіт, який не вміє малювати"…Чи як там пишуть… (Хоче взяти від Розі газету)
Розі, притискаючи газету до грудей: Не дам! Буде чим піч розпалити!
Бонді, підіймаючись: То ми завтра прийдемо малювати, Маестро?
Маестро втомлено: А-а, так-так…
Тоні: Не хвилюйтесь, Маестро. Ми – ваша маленька гвардія…
Обидва разом: До побачення, Маестро! До побачення, Розі!
Маестро і Розі мовчать. Вона гладить його по руці.
Хлопці виходять.
Розі задумано: Тому, мабуть, і приходив Йовжко. Хотів підтримати…
Маестро: Йовжко ніколи не читав газет. Тому, мабуть, і прийшов…
Розі: Маестро, принести вам ліки?
Маестро: Ні, мила Розі, краще підігрійте вина.
Розі здивовано: Вина?
Маестро: Так, я ще не завершив головної справи!
Розі виходить.
Маестро з розпачем: Але за що?! За що?! Вони ніяк не зрозуміють, що мій "ізм" —— це моє відчуття світу. Це мої вічні пошуки. Вони хочуть заборонити мені навіть думати!
Розі приносить карафку з гарячим вином. Розливає в горнята.
Маестро запально: Мила Розі, вони критикують мене за барвистість, за насичені кольори! Хіба я винен, що народився не безликою сірою вороною?
Розі: Вони просто заздрять вашому таланту, Маестро!
Маестро, надпиваючи вино: О, який забутий смак гарячого сонця і вільного вітру! А пам'ятаєте, мила Розі, як цвіли акації біля нашої маленької квартирки під замком?
Розі, беручи горня в долоні і вдихаючи його: І божевільно пахли на всю вулицю!
Маестро замріяно: А як ми на вихідні їздили на річку з нашими чотирма псами!
Розі: На вашому розкішному білому авто.
Маестро: Я купив його за гонорари від трьох картин, придбаних міністерством. (Зітхає). То було великопанське життя…
Розі: І ви роздавали жебракам на мості милостиню купюрами, яких вони ніколи в житті не бачили!
Маестро: Жебраки теж мають знати, що буває день зарплати…
Розі: Маестро, а, може, ми поїдемо до моєї сестри? Давайте спробуємо! А раптом – вийде!... За кордоном нам було би значно краще…
Маестро: Мила Розі, не будьте наївною! Невже ви думаєте, що "антинародного виродка" куди-небудь випустять? Моя люба, я намандрувався по чужинах дванадцять років. І тепер хочу залишитися тут, у цих горах… Навічно.
Розі: А пам'ятаєте, Маестро, як ви рятували мене від військового патруля. І подарували офіцерові мій портрет.
Маестро: Аби цей бевзь повірив, що ви – не терористка!
Обидва сміються.
Розі сідає біля Маестро і бере його за руку.
Маестро: А як ви фантастично танцювали у міланському кабаре! З вас би була розкішна танцівниця, мила Розі. Якби ви… не пов'язали свою долю зі мною. (Зітхає).
Розі гладить його по руці, посміхнувшись: Згадала баба, як дівкою була…
Маестро: А як у наш сад сходилося добірне товариство і ми сиділи далеко за північ…
Розі: А як ви малювали у кав'ярнях просто на колінах портрети і роздавав оторопілим незнайомкам!...
Маестро: А як ми співали довгими літніми вечорам…
Розі починає співати гарним грудним голосом: "В Парижі красне літо,
Сміється і буя…"
Маестро, закриваючись руками: Не треба, мила Розі… Не тре…
Розі: Ви плачете, Маестро?..
Маестро, витираючи очі: Ні, мила Розі, ні… Вам здалося.
Вона цілує його руку.
Мовчанка.
Маестро: Розі, чи можете ви одягнути свою найкращу сукню? Будь-ласка! Оту сонячну. Італійську. І голубу шаль.
Розі: Невже ви знову почнете малювати?
Усміхаючись, одягається.
Маестро: А тепер подайте мені мою парадну краватку з Венеції.
Розі: Зараз? Але навіщо?
Маестро: І сірого капелюха, якого я купив у Будапешті. І хустинку для накладної кишені.
Розі спантеличено починає копирсатися в шафі.
Маестро оглядає себе у дзеркальце на столі. Поправляє на собі шати.
Розі подає йому краватку, капелюха і хустинку: Прошу! Ви що – зібралися на прогулянку? На дворі ж мокро!
Маестро, хвацько зав'язуючи краватку: Ні, просто я хочу гарно виглядати. І подайте мені, будь-ласка, люльку.
Розі: Але ви вже кілька років не курите!
Маестро: Не курив, мила Розі! Кілька років не курив. Тепер я кидаю цю дурну звичку: не ку-ри-ти.
Розі спантеличено подає йому люльку.
Маестро, оглядаючи себе у дзеркало: Ну от! Залишився останній штрих. Вам буде не важко, моя люба, подати мені квітку з букету?
Розі, беручи вазу: Котру?
Маестро: Найпишнішу!
Простягає Маестрові червону квітку.
Він вставляє її в петлицю піджака.
Задоволений Маестро затягується люлькою і випускає дим угору.
Маестро, посміхаючись: От вам і готовий натюрморт. Та ще й разом з автором.
Розі хитає головою.
Маестро: Отож, мила Розі, допоможіть мені піднятися!
Розі: Що?! Ви вже рік, як не вставали…
Маестро: Це були тактичні маневри, чарівна танцівнице!
З допомогою Розі зводиться на ноги.
Маестро бере руку Розі в долоні: Мила Розі, я маю честь просити вашої руки і серця. Будьте моєю дружиною! (Елегантно схиляє голову).
Розі ошелешено: Що?!
Маестро: Я повинен був це зробити набагато раніше. Але ви ж знаєте художників… Вони завжди літають у хмарах.
Розі: Але, Маестро… Це так несподівано… Ми з вами живемо вже сімнадцять років…
Маестро: Ви вважаєте, що ми мало знаємо один одного?
Розі: Ні… Навпаки.. Себто… Але ж ви вже були одружені!
Маестро: Так. Два тижні.
Розі: І…
Маестро: Що "і"?…
Розі: …І вона взяла ваше прізвище.
Маестро: Але не моє серце. Його я залишив для вас, мила Розі.
Розі мовчить.
Маестро: То ви згодні?.. Чи мені треба просити дозволу у вашого тата?
Розі. Ні… Себто… Так… Себто, я не про те… (Усміхаючись) Я згодна…
Маестро, підставляючи руку: Тоді прошу, моя люба.
Вона бере його попід руку.
Розі: Але я маю одну умову!
Маестро насторожуючись: І яку?
Розі: Ви не будете палити!.. Це вам шкодить!
Маестро, посміхаючись: Чого не зробиш заради мистецтва… любові! (Ховає люльку до кишені).
Вони повільно йдуть у глибину сцени.
Маестро: І облишмо оці старомодні звертання на "ви"! Віднині ми – одне ціле, кохана!
Розі: Так… Любий!
Цілуються.
Маестро: Ми ще станцюємо з тобою шимі, мила! От побачиш! І тобі більше не доведеться грати в карти на гроші!
Розі: І брати у крамаря в борг…
Маестро: І нам навіть не треба буде ходити в гості, аби повечеряти. Що таке життя, як не короткий позичений сон?
Розі: Так, життя – коротке..
Маестро: А мистецтво – вічне, моя люба! Вічне! Повір своєму Маестрові! Він знає, що каже!.. І хай їм грець, людям з малою вірою!..
Розі: О, коханий!..
Вони цілуються у промінні вечірнього сонця.
Маестро наспівує: В Парижі красне літо,
сміється і буя…
Розі підхоплює: З руки чиєїсь доля
упала золота…
Вони поволі йдуть попід руку, поки не перетворюються у тінь чоловіка в капелюсі і жінки з шаллю. В глибині сцени їхні обриси виконують елегантний танець удвох.
Завіса