Я подумала сьогодні:
На життєву круговерть
Ми тому, напевно, згодні,
Що стоїть за нею смерть.
Ця невидима примара,
Найтемніша таїна,
Наші болі і покари
Підсолоджує вона:
"Потерпи, мовляв, козаче.
Як не є, а ти —— живий.
Гірше, коли ворон кряче,
Плаче коник вороний".
...За вікном темніше стало,
Я ступила на поріг —-
Злива небо розверзала
І стьобала, як батіг.
І помножена вітрами,
І розділена на все,
Злива силу набирала,
Напувала все живе.
Чорні хмари грозовисті
Проливались в ручаї,
І вода цвіла на листі,
Мов сльоза на вівтарі.
"Це життя!" —— лепечуть липи,
Лопухи і нагідки.
"Це життя!" —— промовчать риби,
Ховаршки, зайці, вовки.
"Це життя"" —— земля зітхала,
Сповнена снагою вщерть.
Це життя! —— І я сказала.
"Це життя!" —— сказала смерть!
Не спиться. Чому? Я вікно відчинила,
І осінь руда, наче тепле лоша,
Листком, мов жорстким язиком, зачепила
Долоні мої. Місяць ніч прикрашав.
Птахи відлітали. Їх лет був нечутний.
І тиша, немов на тонкій волосині,
Зависла над світом, що спав непробудно,
Тремтіла над часом, що в русі нестримнім.
А мисль шкарубка продиралась крізь душу:
Чи варто писати, чи можу, чи мушу?
Її відганяла затято від себе,
Та знову в'їдалась: чи варто, чи треба?
З дочкою за руку гуляти у сквері.
Слова, наче зграю, пустити на волю.
Хіба це для них —— ряботіть на папері?
Цю осінь, яка не влізає в поему
І рветься з рядків золотими вітрами,
Її, відчайдушно прекрасну до щему,
Звільнити —— хай бродить полями й лісами.
Та думка нова ніби встала на варту:
Якщо не писать —— може, й жити не варто?
Твій розум і хист, твої соки і сили —-
Це вірші, які по тобі залишились.
А втім, може, годі? Цей світ оспівали
Великі майстри у пеанах і одах,
Вже все заримовано: води, й причали,
І врода коханої, й дерева врода.
Листок відкладаю —— забудьмо про щебет.
(Іронія точна, але незлобива).
Та раптом над світом малиновий трепет...
Світає! Прокиньтесь! Погляньте ж бо! Диво!
Чи це біоритм журавля?
Чи тайна якась мене кличе?
А може, людина-зоря?
Це світло зорі на обличчі?
Мій промінь до тебе летить.
Твій промінь його зустрічає.
Ця мить над землею горить
І душу чиюсь зігріває.
О, сутність безсмертя проста!
Та не у бронзових погруддях
І не в позолоті хреста.
Це наше світіння у людях!
З книги
"Музика для двох", київ, 1986
Я не мстила ні разу,
Не рекла: "Азм воздам".
Пробачаю образи
Друзям і ворогам.
Це не пересторога
Й всепрощенства синдром.
Просто це перемога
Любові над злом.
Ми помилились, нам здалось,
Що світять ліхтарі.
Світити справді навчимось
Ми тільки у зорі.
Її уроки кожен з нас
Завча, поки жиє.
Точніше, доки в нас не згас
Вогонь, що світлом є.
Я думаю —— що таке досвід? —-
Упавши в траву горілись.
Він, мабуть, формується просто
З мільйона життєвих дрібниць.
І те, що ми серцем пізнали,
І те, що зумієм пізнать,
Чи можна, уклавши в аннали,
У спадок комусь передать?
І от з-за хмари вихопився дощ
У золоті, мов дож венеціанський.
Все попливло у мимовільнім танці
І закружляло по бруківці площ.
Немов тягар з луші моєї впав.
Невже буває радісна прокута
Пролитись, наче дощ, на душу люту,
Яку учора кревно зневажав?!
Як мудро владналось у світі!
Ми, діти, наївні й малі,
Йдемо по натягнутій ниті,
А думаєм, що по землі.
І, мабуть, найбільша удача
Людського буття-маяття —-
Це те, що не взнаєм нізащо
Ми дату останнього дня.
"Під горою в селі Бобилі".
Не лишилось ні древа, ні хати
На отій благодатній землі.
"Ви коли народились, хлоп'ята?"
І луна юний хор голосів:
"Народилися ми у двадцятім,
Полягли в сорок першім усі".
Ми зранку крутим "Ріо-Ріту",
У нас вікно у сад відкрите.
Неділя. Мама молода.
Минули і війна, й біда.
Ця перша сукня з крепдешину
У квітах голубих і синіх
Так мамі личить. Спів і сміх.
Це травень. Сорок восьмий рік.
Післявоєнні вечоринки.
Мої улюблені пластинки —-
Фокстрот, що зветься "Дядя Ваня",
І танго "Вечір на лимані".
Чому я досі пам'ятаю,
Чому у серці не змовкає
Захриплий голос патефона
І так пече сльоза солона?
Це невеличке провінційне місто.
За вікнами то сніг, то листопад.
Ти придивись, пильніше придивися:
Отой юнак за шибкою —— мій брат.
Ось він стоїть у кітелі військовім,
Чи зажуривсь, чи, може, пригадав
Той бій останній, те останнє слово
З вуст друга, що в Берліні поховав.
А пластинка крутиться й хрипить,
А вони то плачуть, то танцюють.
Три вдови. Але потрібно жить.
Перемога! І вони святкують.
Зупинився раптом патефон,
І зависла, як свинцева, тиша.
Пригадали сьомий батальйон,
Той, що із оточення не вийшов.
Фанерна зірка на горбку,
Горбок серед села.
Ми стоїмо —— старий паслін
І я, мов хрущ, мала.
Бабуся айстри полива.
Вгорі гудуть джмелі.
Я відчуваю, як трава
Горить, пече мені.
"Ой тумани мої, ой тумани..."
Бачу батька в кривавих ранах.
Він летить на коні по полю,
Ніби зовсім не чує болю.
Я гукаю: "Тату, татусю!"
Добіжу, дожену, прорвуся...
Сон страшний, наче бій нескінченний,
Знову й знову вертає до мене.
Не вистачає світові любові,
Але надміру сліз, надміру крові,
Оцей прекрасний світ, оцей дитинний,
Не може вберегти од бід людина.
І знову нас розлука розлучає:
Мені тебе, тебе не вистачає.
І знаєш ти —— ця мука не мине:
Тобі не вистача мене... Мене...
Є книги ласкаві,
Є книги жорстокі,
Є книги неслави,
Є книги пророків.
Читаю "Кобзар"...
О, звідкіль це, звідкіль?!
Ні слова задар —-
Тільки біль, тільки біль...
Як відблиск космічний, у кожній людині
Є сила, що звалась колись "кундаліні".
Так легко було мені серцем вбирати
Розважливу мудрість "Махабхарати"
І знати: усе від людини в людині,
Безсмертна вона і вовіки, і нині.
Дев'ять Дантових кіл...
О, який реалізм!
Шлях жахливих тортур
Зверху вниз, зверху вниз.
Тих впізнаю в лице,
Цих душею згадаю.
Дантів рай. А що ж це?
І не вірю, й не знаю.
Метелик зветься Поліксена,
Є Галатея, і Клімена,
Ще Бризеїда є, і Фріна,
Красуня ніжна і перлинна.
Ви прилетіли, ніби з міфа
Про Ахіллеса чи Сізіфа.
І опустилися над садом
Безсмертних віршів "Іліади".
Ми Баха слухали в соборі,
Гула надворі хуртовина,
А ми, немов одна родина,
Були тривожні і суворі.
Це був такий незвичний Бах,
Напружений і аскетичний,
Він говорив: "Життя —— не вічне,
Не бійтесь перейти у прах".
Я знала опус цей про те,
Що ми всесильні і безсмертні.
Чому ж сьогодні я уперто
Не бачу древа, що цвіте.
Звучав орган, і падав сніг.
А може, то в мені звучала
Струна великої печалі,
І Бах її не переміг.
Це трапилось в осінню ніч, коли
На берег з гір сповзала прохолода,
І вітер здичавілий дув зі сходу,
І олені в гірських лісах гули.
Я загасила на столі свічу,
В ту ж мить у вікнах засвітилось небо.
І місяць, ніби з колісниці Феба,
Розлив довкола промінів парчу.
Я зрозуміла: це уроча ніч,
Бо сяючі на чорному крижалі
Нагадують про те, що для печалі
Немає місця в світі —— ось в чім річ.
Лиш радість подарує нам політ,
Всесильність думки, і безмежність духу,
І точність зору, і чутливість слуху...
Лиш радість. Друже,-— шлях від себе в світ.
І проступає сонце крізь туман,
І вгадується яблуня крислата.
Земля парує. Невиразність саду
Якраз така, яку любив Сезанн.
Туман спаде. Троянди спалахнуть.
Зачнеться день, немов грядуша ера.
І я згадаю вірш Аполлінера
Про Анні, що любила гувернера,
А потім подалась в далеку путь.
Повернемось до музики. Скажіть,
Чому сьогодні ви обрали Гайдна?
Ви мовчите. Якщо це справді тайна,
Зіграйте тайну чи прошепочіть.
Як світиться у сутінках рояль,
І пальці ніби світло розминають,
І музика зі світла воскресає,
Так воскресає з радості печаль.
Повернемось у музику. Лиш в ній.
Віднайдемо прекрасного коріння.
Все з музики, всі наші воскресіння.
О музико, в мені полум'яній!
Читаю Гоголя ночами,
Допоки світло у вікні
Не перегорне панораму
Безцінних днів, осінніх днів.
А потім Альбіноні ніжний
Звучить в ранковій самоті,
Допоки запинало сніжне
Не вкриє вулички круті.
Це, мабуть, вік смаки диктує,
І, мабуть, зайві тут слова,
Читаю Гоголя і чую:
В нім Альбіноні ожива.
Кожен з нас проруба свою просіку,
І приходить нарешті пора,
Коли знаєш: безсонням і досвідом
Досягається легкість пера.
І полуда з очей опускається,
І дорога, що вдаль пролягла,
Ніби вперше в житті починається,
Мов для тебе себе берегла.
Зів'яло тіло —— думаймо про душу,
А я візьму і цей закон порушу.
Скажу собі: у світі не зникає
Ні світло тіла, ні душа безкрая.
Відродимось, відбудемося знову
В безсмерті ниви і в безсмерті слова.
Відроюимось, відбудемося... Сплін.
В осіннім небі журавлиний клин.
О, чому нас притягує небо,
Чисте небо липневого дня?
Так, немов замість серця у тебе
Б'ється крильми мале пташеня.
Я лежу на землі, відчуваю
Вогку владу тяжінням її.
А насправді повільно злітаю,
Залишаючи тінь на траві.
Троянда кольору печалі
Сьогодні вранці зазвучала.
Троянда сніжна в срібних росах
Спізнала гостя blanka rosa.
Я озирнулася довкола,
За ніч довкола стало голо.
І В цій густій осінній тиші
Звучав троянди голос віщий.
І душу відпустило тіло,
І радість душу охопила.
Сад облетів і змок до нитки,
Та не кінчалось диво квітки.
Морозним шляхом йти на самоті,
Свободою наповнювать легені,
Спивать повітря, мов настій женьшеню,
І відчувать, що невмируща ти.
Я знаю: це омана. То злились
Бадьорість духу і зими осанна.
Моє зухвальство промине колись.
Та будь благословенна ця омана!
Шуберт нашіптує щось неземне,
В грубці вогонь догорає,
Вітер то стихне, то снігом війне,
Пахне завареним чаєм.
Знать, що нікому ти зла не вчинив
І не подумав лихого.
Знать, що у тебе нема ворогів...
Ні, не буває такого.
Вже золотіє зрілості межа.
Ощадна в друзях. В почуттях скупіша.
Вікно і стіл. О раювання тиші!
Душа ясна і пристрасті чужа.
Ні, все не так. Невтолена жага
Тобою володіє невситимо.
Вікно, і стіл, і Всесвіт за дверима,
А в нім піщинка кожна дорога.
Бери блокнот і думаю, що час
Предивну гру розпочина із нами.
Він проплива, ні —— прослиза крізь нас,
Стає примарним, мов стає туманом.
Ще вчора день був довгим і важким,
Життя було розважливе й повільне.
Сьогодні все летить, як вихор рвійний,
Змива сліди, з облич здирає грим.
І тільки сад так само розквіта,
І бузина так само лебедіє.
Лише природа поспішать не вміє,
Як вічність, мудра й вічно молода.
Так сонце падало між сосен
На просіки чи на алеї,
Що ліс (я не забула й досі)
Подібен був до Пропілеїв.
У ліс врізалася затока,
На берег набігали хвилі.
Душа була, мов сон, глибока,
А сон легкий, мов ночі білі.
Коли на теплих крилах літній вечір
Несе у світ беззахисну зорю,
Ти руки поклади мені на плечі,
Я голову приборкано схилю.
Розімкнеться смарагдове склепіння
Старезних лип, і небо зазвучить,
Як тільки може глибина осіння,
Як тільки здатна несуєтна мить.
Світліша в нашім домі,
Така коротка ніч.
Хтось добрий, невідомий
Тут запалив сто свіч.
До світла свіч додати
Нам треба світло дня,
Щоб остаточно знати,
Що світиться Земля.
Тільки б жить, тільки б голос твій чути,
Тільки б нам перебуть до зими,
Де й найдужчі весняні громи
Не замінять нам старості чуда.
Наш балкон заростає плющем.
Я в'яжу, ти читаєш газету,
Милосердя —— девіз наш і кредо...
Доживаємо? О так, доживем!
Листя двір наш і дім засипало,
Ти сміявся крізь шибку веранди,
Я останні троянди зрізала,
Дивовижні осінні троянди.
Все складалось на краще.
Зима Проведе з нами курс летаргії.
Ми забудем троянди осінні,
Допоможе нам біла пітьма.
Час минув, і земля у квіту,
Але спогад не кида нас, грішних.
Ти смієшся, щасливий і ніжний.
Я зрізаю троянди в саду.
Готичний дім.