Тицьнувшись носом у сіру тверду подушку, король спав велично й суворо – адже він і вві сні залишався королем. А маленька Нетушка залізла з ногами в крісло й старанно виводила на папері записку Данику. Вона писала: "Завтра нападуть, стережіться". Це було дуже важко – стільки літер написати. Але Нетушка звела дух і таки дописала: "Дівчинка тут". А про Тишка вона не написала, не помістився Тишко на папері. Та й якщо про дівчинку написала, зрозуміло і так, що Тишко з нею, подумала собі Нетушка.
Клітка з голубами стояла в затишному місці. Нетушка обережно дістала білосніжного птаха, прив'язала до його ніжки згорнуту в трубочку записку й відчинила вікно.
Нети, на чолі зі своїм суворим королем Нетушем Першим, міцно спали. Ніхто не бачив, як стрімка біла плямка помчала просто до срібної межі, знайомим шляхом до сина Дана Відважного – іще маленького, але вже теж відважного Даника.
А Оксана з Тишком ніяк не могли заснути. Тишко без жодного задоволення проковтнув одне тістечко, а від другого відмовився. І знай перевертався з боку на бік.
У країні данів
Відразу за срібною межею шелестіла смарагдова трава, квітли червоні гвоздики, жовті й фіолетові тюльпани. Цокотіли коники, що стрибали в траві. Трохи далі квакали жаби – значить, там було невелике озерце або болітце. Блакитний вітер опустився на найбільший тюльпан і відразу ж почав на ньому розгойдуватися – це було улюблене його діло. Паркан згорнувся рулончиком, але цього разу не від радості, а щоб не потолочити таку красу. Тільки Славко не помічав нічого довкола. Він сів у траві, обхопив голову руками й думав. У його очах була тривога, світлий чубчик був скуйовджений, хлопчик раз у раз шморгав носом. Може, до чогось він і додумався б, але тут немов із-під землі з'явився дан – усміхнений здоровань у жовтій сорочці, підперезаній золотою стрічкою. Русяві кучері спадали на плечі, й Славко відразу згадав, що такого козака він бачив у книзі давніх казок.
– Добридень на нашій землі! – вклонився здоровань і, взявшись у боки, засміявся. – Бачив, як ви тікали.
Славко сумно зітхнув і понурив голову.
– Гаразд, гаразд, не сумуйте, – примирливо сказав дан і поплескав Славка по плечу.
Потім він озирнувся, взяв тоненьку травинку, пожував її, виплюнув і зробив такий висновок:
– Цікава у вас компанія. Поспішати ви поспішали, та запізнилися. Не дуже запізнилися, бо трохи й встигли. Ходімо, мабуть. – І він тугіше затягнув свій золотий пояс.
– Куди це нам іти, дозвольте поцікавитися? – запитав вітер, якому зовсім не хотілося залишати зручний і пружний тюльпан.
– Ходімо до Дана Відважного, або, як його ще називають, до Дана Данів! – показавши рівні білі зуби, всміхнувся здоровань. – Він розбереться, а може, й у пригоді стане.
Паркан пострибав, намагаючись не дуже толочити траву, вітер летів разом із легким барвистим метеликом і намагався зав'язати з ним приємну бесіду, а Славко йшов поряд із здорованем, думаючи свою гірку думу.
Ішли вони полями, горами, густими лісами і прийшли до дерев'яного міста, де на кожному даху – півень, біля кожних воріт – Бровко або Красоля, а в кожному віконці – гожа дівчина. Що не двір – то сад, що не сад – то вишні, черешні, яблуні, абрикоси і щось там ще, самі придумайте. Хоч що придумаєте, усе в садах є. А на городах – редиска, морква, картопля, капуста й інша городина. А в середмісті аж палахкотить кришталевими вікнами високий дім із різьбленим ґанком, мідними дверима і позолоченими клямками. На ослоні коло нього два парубки в шахи грають, людей біля себе збирають.
І хлопчина меткий на ґаночку сидить.
Здоровань моргнув, хлопчина кивнув, зник за дверима й відразу ж повернувся.
– Прошу, – каже, – гості неждані, але все одно бажані, до Дана Відважного.
Славко, паркан і вітер переступили поріг.
Дан Відважний писав вірші, коли йому доповіли, що срібну межу перетнули три дивні чужинці й тепер Дан Здоровань веде їх до нього.
Дан Відважний відклав написане, потер великі засмаглі руки в рудих волосинах, розправив кучеряву світло-русяву бороду, виглянув у відчинене вікно й усміхнувся.
– Цілий день сьогодні чудове сонечко! Можна засмагати, сушити білизну, запасатися веснянками на літо! Можна пускати зайчиків і косити траву, збирати полуниці й…
Що він хотів сказати ще, назавжди залишиться невідомим, тому що цієї миті забіг меткий хлопчина й доповів, переступаючи з ноги на ногу. Адже бігти було – із ґанку до світлиці, а він розгін узяв кілометрів на два, ото ноги самі й танцювали – їм би ще побігати.
– Прийшли-завітали! – сповістив хлопчина.
– І хто ж такі? – запитав Дан Данів, завівши руки за спину. – Чи ти не роздивився?
– Як не роздивився, Відважний? – образився хлопчак. – Звичайно, роздивився. Один із них – що є, що ні, другий – то великий, то маленький, а третій – майже як дан, тільки сумний дуже.
Історія не зберегла документів про те, як навчався Дан Данів, але я вважаю, що із міркування в нього була найвища оцінка, тому що він відразу здогадався, хто такі прибульці.
– Гукай їх сюди, – звелів Відважний і сів на широкій лаві, яку сам, у вільний від державної роботи час, змайстрував.
Ось тоді й увійшли до нього троє друзів.
Дан Відважний усміхнувся блакитному вітру, замислено глянув на паркан і лагідно звернувся до Славка:
– Очі в тебе ясні, правдиві. Волосся скуйовджене, значить, думаєш-думаєш і знай потилицю чухаєш, вигляд сумний, і носом шморгаєш. Бачу, лихо тебе спіткало. Кажи.
– Нети вкрали Оксану і Тишка, – понуро повідомив Славко, – а як їх виручити, не знаю. Тільки клац! – і слід пропав.
Насупився Відважний. Багато зла завдали білому світу ці бездушні нети. Не знають вони ні любові, ні співчуття. Хочуть, щоб скрізь була сірість, щоб панував відчай, щоб ніхто не сміявся, не тішився.
– Ну що ж, – сказав, подумавши, Дан Данів. – Спробуємо завтра вранці викликати Нетуша Першого на переговори. Може, віддасть твоїх друзів за викуп.
– Викуп – це що? – запитав вітер, що вже встиг осідлати іванця-киванця на підвіконні. Хоч як нахиляй ту ляльку, вона все одно стає прямо. Покладеш її, а вона вже й підвелася, стоїть та всміхається. Ото вітер і розгойдував її, але жодного слівця з розмови не проґавив.
– Викуп – це коли вимагають щось за щось, – пояснив Дан Данів.
– Але в нас нічого немає! – розвів руками Славко.
– У вас немає, у нас є, – відказав русявий богатир.
Славко хотів запитати, що він має на увазі, але вирішив зачекати: захоче – сам розповість. Погладив бороду Відважний, зітхнув:
– Дві речі цінуються в країні нетів – олія для смолоскипів і сіра фарба. Олією володіє особисто король, коштує вона дуже дорого. Нети вкладаються спати, щойно настає темрява. Це допомагає Нетушу тримати в покорі свій народ. Удень можна все вистежити й дізнатися, а вночі усі сплять.
– А навіщо нетам сіра фарба? – запитав так, зі звичайної цікавості, вітер. У нього складався власний план звільнення Оксани і Тишка.
– Нети фарбують сірим усе у своїй державі: будинки, одяг, столи та стільці, чашки, волосся, черевики й навіть білі хмари, які пропливають над ними! Але найголовніше – із цієї фарби вони роблять таємну зброю, – пояснив Дан Данів. І додав: – Для викупу ми можемо запропонувати їм олію для смолоскипів. Є одне джерело в наших гаях.
Усміхнувся Дан Відважний та й сказав лагідно друзям:
– Ідіть відпочивати. Ніч-матінка дасть пораду. Хлопчино, проведи гостей до просторої хати, нехай до ранку сил набираються.
Хлопчина до світлиці забіг, гостей із собою запросив, до хати попровадив і спати поклав.
Вітер на пуховій подушці вмостився, паркан хотів розгорнутися, та сон його зморив, так рулончиком і заснув. Тільки Славко ще довго вовтузився, ліжко під ним рипіло й похитувалося, але врешті й він заснув.
Одна голова добре, а шість – краще
Відважному Дану снився гарний сон. Нібито він пішов порибалити, закинув вудки до чистого глибокого озера, і йому щастило. Величезна щука вже лежала на піску, а на другій вудці смикався великий вусатий сом.
І тут його розбудили. Маленький Даник вбіг до спальні й заволав не своїм голосом:
– Тату, тату, прокинься швидше, термінова звістка!
Відважний сів на ліжку, протер очі й ляснув сина нижче спини.
– Якщо тобі сниться сон, то дивися його сам, а не галасуй. Марш до ліжка! – І заплющив очі, сподіваючись, що ще встигне витягнути на берег гладкого ледачого сома.
Але Даник не відступався.
– Я правду кажу! – він простягнув листа, написаного Нетушкою. – Читай!
Почухавши бороду й недовірливо подивившись на сина, Дан Данів узяв листа в руки.
– Ага, – озвався він, – я завжди казав, що треба бути у всьому обізнаним… Спасибі тобі, мій маленький гусаче.
– Ніякий я не гусак, – трохи образився Даник, і його рожеві вуха настовбурчилися від досади.
Відважний лагідно посміхнувся до малого.
– Є така легенда, що гуси врятували Рим. Вони заґелґотіли вночі й усіх побудили. Ворогам не вдалося підкрастися до міста непомітно.
– Усе одно я не гусак, – опирався Даник.
Батько підхопив його на руки, підкинув мало не до стелі і погодився:
– Звичайно, ти не гусак. Ти орел у мене!
Він покрутив записку й так, і сяк.
– Хто ж тобі повідомив, і чи можна вірити цьому листу?
– Мені повідомив друг! – твердо сказав Даник.
Відважний примружив одне око – чи не з'явиться сом? Але сом не з'являвся. Він зник разом із озером, вудками й навіть уже спійманою щукою.
– Ну якщо так, то скликаємо військову нараду. Гей, хлопчино!
Хлопчина ніби й не спав: очі чорненькі, блискучі, як хрущі, ото тільки не гудуть. Щічки з ямочками, усмішка напоготові, штанці підтягнуті – куди бігти?
– Клич Дана Здорованя і друга дівчинки, яка до полону потрапила. Його це теж стосується.
Даник заліз у батькове ліжко, вкрився до самого носа і лежав тихесенько, щоб не прогнали.
– Вибачте, ви так голосно розмовляли, що я все чув, – запливаючи до кімнати, прошелестів блакитний вітер. – І знаєте, дещо вигадав.
Переставляючи дощечки, через поріг переліз паркан і став півколом біля крісла, де зазвичай сидів Дан Данів. Зараз він, правда, там не сидів, а стояв біля дзеркала, поправляв сорочку.
– Як я розумію, зараз з'явиться третій.
Наче відгукнувшись на ці слова, увійшов Славко. Обличчя його було бліде, змарніле, але погляд твердий, наче він раптом подорослішав.
Дан Здоровань уже дві хвилини стояв біля вікна й чекав, що скаже Відважний.