Я кинув на нього вбивчий погляд і одвернувся.
— Ну чого ти? Чого? Мене мати не пустила. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хаті. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тоді, звертаючись до Бардадима, він знову спитав:
— Є щось? Є? Так?
— Та є, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна...
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну Можна?
Він так просив, що навіть у мене не вистачило духу відмовити йому
— Іди, — сказав Бардадим. — Тільки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговійно глянув на плівку.
— У-у! Справді! У-у! Привид!
І раптом рвонув з усіх ніг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулиці гукнув він.
Хвилин за десять у Бардадима на подвір'ї було повно люду Всі хлопці з нашого кутка збіглися сюди: і Вась-ко Деркач, і Коля Кагарлицький, і Степан Карафолька, і Вовка Маруня... Не було тільки Павлуші...
Горобцями стрибали вони навколо Грицька Бардадима і, одпихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Ох ти!
Нарешті плівка підсохла і Бардадим пішов друкувати знімки. Я попхався у хлівець слідом за ним, хоч мені там і нічого було робити. Хлопці шанобливо розступилися, даючи мені дорогу Васько Деркач сунувся було й собі за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одіпхнув Васю і зачинив двері. Гордість сповнила мене по вінця і навіть перехлюпнулася через край. Я з Бардадимом, а ви всі — "атвалі!" (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плівку у збільшувач, ввімкнув його — негативне зображення відбилося на фотопапері. Вимкнув і поклав фотопапір у ванночку з проявником.
І в неприродному цирковому світлі червоного ліхтарика я бачу, як на фотопапері починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплиці і білого при-вида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потім забилося з подвійною швидкістю.
Є! Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Патону, президентові Академії Наук, покажу, як треба буде!
Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвір і показали хлопцям — говорити хлопці вже не могли. Вони тільки мовчки перезиралися круглими півнячими очима і здивовано витягали свої мармизи.
У боксі це називається нокаут. Це коли суперник від нищівного влучного удару гепається на землю і лежить догори ратицями, як неживий...
Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи. Навіть коли ми ото з Павлушею викамстролювали різні штуки, то я усе-таки ділив славу з ним. І для мене то була не ціла слава, а півслави. Лише тепер я зрозумів, що справжня слава неподільна. Справжня слава — це коли ти сам, сам-один п'єш її повними барилами, не даючи нікому ні краплі. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того юдівського Павлуші! Ото б закрутився дзиґою, ото б застрибав, як карась на сковороді. І де він ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою на папері, мазило нещасне. Ну, нічого, він сьогодні все одно довідається рано чи пізно.
Все одно!
Я уявив собі, як це все буде, і мені стало щиро, від душі його шкода. Як він переживатиме! Але — сам винен.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Антончик намагається висунутися на перший план. Історія Карафольчиної гулі. Атака баби Мокрини. Атаку відбито
Неприємно було тільки те, що своїм подвигом я підтверджував філософську теорію страхополоха і зрадника Антончика Мацієвського.
Оно він уже крутиться і весь час радісно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без сліду Він мусить у щось перетворитися. Абсолютно! За законами фізики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не відштовхнеш.
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога більше зневаги, — ти б краще розповів людям, як ти мене вночі самого кинув, як ти здрейфив і не прийшов. Тепер-то ти герой!
Він одразу скапустився.
— Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустила... Що я — винен?
Хлопці презирливо запхекали. Антончик був мені уже не страшний. Він був уже знищений. Сонце моєї слави неподільно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Бардадимові сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене.". Так...
— Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим. — Він своє получив. Більше не клепатиме.
Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившись, почав чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!). Он воно що! Он звідки тая ґуля на Карафольчиному лобі! Бардадим, виявляється, шляхетний хлопець — не любить донощиків.
І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше.
— Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як, — сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень.
Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала в мішок траву для кролів. Васько відразу підбіг до неї і випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував.
— Свят! Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Свята Варваро Великомученице, спаси і сохрани...
— Справді! До чого тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і, взявши в Бардадима знімок, показав бабі.
Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді переможно сказала:
— Правильно! Він! Привид! Канєшно! Нарешті! — І вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирну-лись — чого це вона.
— Нарешті! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувати й знущатися зі всього святого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної... Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай Боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудле. Хай благословить тебе Матір Божа!
Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала.
Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало!
— Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до Бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики.
— Атож, атож... це ти, синку, не розумієш, — лагідно усміхнулася баба Мокрина. — Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая Чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай Чудотворець теж милий буде...
Хтось із хлопців хихикнув.
Один — нуль! На користь баби Мокрини.
Треба було негайно кінчати дискусію.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати... Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі Великомучениці!
— Привіт Миколі! — тоненько підгавкнув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!).
Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з'явився вираз гніву.
— Ох ви ж, гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб на вас гикавка напала! Щоб...
Під ці нескінченні бабині прокльони ми подалися до діда Салимона.
Але й баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Негаразд, бабусю.
Один — один. На нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав:
— Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема вдома. Сьогодні о шостій ранку на автобус подалися всі.
У Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів?
— Та нічого особливого. Просто це ж таки його територія. Може ж, він щось зна. І взагалі...
— Та-а-к! — задумливо протяг Бардадим. — Ну що ж, ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свій я ручаюсь: він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. "Два кольори мої..." "Геть звідси!" — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, доки я на коні (ви ж бо знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені вже набридло... Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешті розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і за три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати.
О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба, якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально.
Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки.
Попрощавшись з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кілька хат, я повернувся й пішов назад.
Вона не бачила мене.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навіть не підвела голови.
Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше.
Вона, однак, не чула.
Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос співав пісню:
Два кольори мої, два кольори:
Червоний — то любов,
А чорний — то журба-а!
Що — не може людина іти й співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто!
Вона лише вимахувала сапкою — аж миготіло. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає.
Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене.