Людмила, навіть, два роки очолювала осередок у середній школі, в якій вона викладала мову.
У відповідь Бойко нагадує Уляні, що вона теж — комуністка, хоча і колишня. "Тому чия б корова ... "
Уляна не чекала такого удару. Вона вже давно забула про цей факт.
"Так я ж була змушена! —— не здається вона. — Бо інакше б я не захистилася!"
"От і мовчи!"
Але вона не мовчить."Не тобі судити мене!"
"Не мені?" "Не тобі!"
"А кому? Може, тобі?" "Так! Мені!"
"Ой! Можна подумати!"
Самбур розбороняє партійців. "Не лайтеся, — каже він лагідно, — в чужій руці завжди товщий". Він може дозволити собі цей жарт, бо ніколи не мав партквитка.
Але це не рятує його. Дістається Самбуру за те, що він часто ставив театралізовані дійства до комсомольських нарад, конференцій та з'їздів. І тим прославляв їхню банду. А це — набагато гірше, ніж перебувати формально у лавах, а, насправді, складати опозицію. Самбур не тільки їм підігравав, але й гріб за це бабки. Як бульдозер.
"Я?—вибалушує Самбур очі.—Та в мене пристойного костюма ніколи ні було!"
Когут, який вже давно збився з плиту і не може втямити, про що вони сперечаються, зрозумів, нарешті, проблему Самбура і дає йому пораду.
"О, не мусиш ходити до дорогих склепів. Бо в інших місцях також оголошують сейли (це—такі розпродажі), де можна вигідно будь-що купити. А ще є склеп, котрий ділає по четвергах. Люди зносять туди старий одяг і мешти. А крім того, є такі церкви, де в пивницях, по суботах можна ще таньше усе взяти. Бо то зветься доброчиньство".
"В пивних? Де таке є? — здивовані всі. — Чи у церкві? В якій? Часом не в українській?"
"Ні. Тут є всіх деномінацій, — пояснює Когут. — А українська знаходиться за яких три години від нас. Вона — досить нова, її розписав індус. Але він, крім того, є наполовину китаєць".
Від такого різкого повороту всі губляться й перезираються. Бойкові дівчата й ті принишкають.
А щаслива китаянка несе їм чай та традиційні рогалики (ні морозива, ні тортів вони не замовляли). На питання офіціантки, чи хочуть вони ще чогось, Бойко просить принести рахунок. Він воліє розплатитися наперед і дістає готівку.
"Тут можна, —— підказує Когут, — і чеком".
"Та я краще вже готівкою, — відповідає Бойко. — Воно все ж надійніше."
"А можна—карткою, — наполягає Когут. — Кредитною або тією, що ти нею гроші знімаєш".
"Я знаю, я знаю, дякую. Але готівкою, наче, простіше".
"Бо карткою треба за послуги ще додатковий доляр".
Поки батько розраховується, Роксоляна з Оксаною тягнуть Ігоря під стіл. Там вони підсовують йому заникану саме для цього виделку, бо хочуть, щоб він нею потарабанив об посуд.
"Але ти міг платити й чеком," — не може заспокоїтися Когут і бере чайник. До нього із-поза спини підступається Ігорець. Він зазирає доктору в очі та усміхається.
"Гай!" — каже Когут,
Ігорець регоче й торкається його руки виделкою. Переповнений жахами Когут одсмикує руку, підстрибує й перегортає на себе окріп. Він хапається за пах, карлючиться, валиться на стілець. "Що таке? — не розуміє ніхто. — В;чому справа?"
"Я мав того досить!" — шепоче обварений Когут. Він довго підводиться і на очах переляканого ресторану волочиться в бік дверей.
9
Лариса гамселить сина і сварить свого чоловіка, який його не догледів. Ігорець не протестує, а тільки заплющує очі і дриґає ручками. Бойкові дівчата заховалися під стіл і гиготять.
Бойко, ледь не перекинувши стілець, біжить за Когутом. Лариса робить те саме. Але першим доктора наздоганяє Самбур.
"Я зрозумів,—перехоплює він його вже на виході,—про підприємництво. Я цілком згоден. І хотів тобі у зв'язку з цим конкретно запропонувати щось".
І захеканий Самбур у двох словах подає Когуту свій бізнес-план, як за рік збагатитися. Для цього Когут повинен звести його з кимось із ректорату. Бо в Самбура є усні повноваження від кількох бізнесменів відносно проекту макаронної фабрики. "Нам не потрібні ні маркетінґи, ані менеджменти. Ви нам дайте лише гроші, долари, а про деталі ми й самі подбаємо. В нас усе є — і приміщення, й борошно, і тара, і упаковка. Немає лише капіталу. Якщо ж ви нам допоможете, то ми закупимо факси, комп'ютери, короче, весь інтер'єр— і одразу ж повернемо вам гроші. Клянуся! Ти тільки зв'яжи мене з ректором. Або з проректором по господарчій роботі. Тому що це — не жарти. Ми і себе і вас зробимо мільйонерами! За рік! На макаронах!"
"О, дай мені спокій!" — виривається Когут.
До них підбігають Лариса, Уляна та Бойко.
Кожен на свій манір кличе його — "пане Юрію!", "Юрчику!" і, навіть, "батьку!" "Що, сильно обпікся?—тормосить його Бойко. — Я знаю спосіб. Пішли до вбиральні..." "Я не хочу! — заявляє всім Когут. — Мені то набридло!" "Він не хотів! — виправдовує сина Лариса. — Він не розуміє, що так не можна!" "Ви всі того не розумієте! — вже по той бік дверей виносить їм вирок доктор Когут. — І то є у вашій культурі. Як особливості коду. Тому що у вас за словами стоїть не те, що у нас!" "Тобто? — здивовані гості. — Чим саме ми тебе образили?" "Не об тім ходить!"
"Хто ходить? Де?—з усіх боків обступають його. — Поясни!"
Когут зорить у американське низьке небо, бачить, як літаки розтинають сузір'я, але, замість навести приклади загадковості коду, пригадує своє тяжке дитинство. І всім стає ясно, чому він так схарапудився від Ігорцевої виделки. Бо його родина жила сутужно. Батьки-іміїранти працювали і в будні, і у вихідні. Одягалися скромно, харчами не перебирали, з'їдали усе, що було в тарілці. Якось малий Юрчик (а він не любив ні хрящів, ані жиру) спробував викинути під стіл шматочок сала. Батько помітив те і мало не прохромив йому руку виделкою. Інакше він не дістав би до нього. Зате усі діти одержали згодом університетську освіту.
"А ми тут до чого?" — не бачать прямого зв'язку гості.
"Бо ви гадаєте, що все в Америці робиться задурно. І що усі мусять опікуватися вами. Ні вдячності не дочекаєшся від вас, ані допомоги!"
"Як так? Та ми.. Та я... — б'є себе у груди кожен з присутніх. — Завжди раді допомогти. Із останніх сил. З повною вдячністю. А те, що ми розраховуємо на твою ласку, так ти ж сам, начебто, обіцяв. Якби ти не казав, тоді — звичайно. Ми не претендуємо. Бо ні — так ні! Але чим ми тобі, тобто конкретно хто й коли не догодив?"
Усі вимагають пояснень. Із називанням імен і зриванням масок. І, навалившися, чавлять з притиснутого до скляних дверей Когута всі його кривди й образи.
І дізнаються, що, наприклад, Людмила знала, що її дівчата зламали хазяйський батут, але звалила все на сусідських дітей. Але тут так не робиться! Бо жінка Когута бачила все з вікна, коли вправлялася на тренажерах.
Бойко, якому він влаштував виступ в університеті, виголосив там свій стандартний патріотичний текст, розрахований на діаспору. Через що скрізь пішла чутка, нібито він, Когут, розвів у себе на кафедрі галушковий ангасемітизм. І то вже є не підлість, а злочин! Бо Когут, щоб посісти кафедру, змушений був переманеврувати весь свій славістичний кагал. Публікуйся або пропадай! — так велить закон академічних джунглів. А хто ж його з таким тавром тепер друкуватиме?!
Уляна теж завинила Бо, знаючи мову, вона не схотіла допомогти йому перекладати новітню прозу. (Когут, щоправда, її не просив, але вона й так мусила 6 здогадатися). Крім того, виступаючи в Нью-Йорку, Уляна не зазначила його серед списку добродійників. (Когут, звичайно, не чув її промови, але йому того ж вечора телефонічне про все сповістили.) І він образився.
"Бо в нас заведено дякувати. То є американська система".
Провина Самбура (а перед ним Когут розкрився більше, ніж будь-перед ким) — в тому, що він не поцінував розмаїття духовного світу Когута (доктор і малює, й складає музику, і пише контроверсійні поезії в прозі).
Лариса Кравець також не безгрішна. Колись вона, стоячи у супермаркеті, робила вигляд, що не бачить Когута.
"Я того не розумію, — обурюється він тепер, — що то все означає у вашій культурі? То, певно, є знак, але знак чого?"
"Коли я робила вигляд? — аж присідає Лариса.—В якому це супермаркеті сталося?" Інші також один поперед одного голосно виправдовуються.
"Але я вже того мав достатньо! — спиняє їх Когут. — Прошу звільнити мене! На добраніч!" І він, весь при своїх образах, розставляючи ноги, цибає на стоянку.
Іменинник з гостями стежать за ним до тих пір, поки він не сідає в свою "мазду". Відтак усі повертаються до столу.
"От тобі, бабушка, і Юр'їв день! Все! Накрилася наша Америка! — страхають вони себе. — Тепер він нам влаштує. І курси, і візи, й запрошення".
10
Над столом висить густа журба. Кожен, як-не-як, а на щось тихенько розраховував.
"Чому ми такі нещасні? — хочуть знати усі. — Може, це—якесь національне прокляття?"
Бойко їх охолоджує. "Що ви, їй-Богу, містики тут наганяєте! Немов кацапи. аПрокляття"!" Умом не понять"!.. Усе має свою об'єктивну причину. Століття іноземного поневолення, кріпацтво, бездержавність, відсутність своєї еліти — вам що, цього замало? Вони, ці чинники, й виробили у нас певний погляд на світ, модус поведінки та способи захисту. Все це вкладається в колоніальний синдром. Половина світу від нього страждає".
Така новина додає усім певності та задерикуватості. Приходить усвідомлення того, що це не ми від нього, а він од нас залежить. Бо ми йому більше потрібні, як він нам. Інакше б він нас не виписував. Тому це ще — не кінець світу. Переживемо й без СеШеА. От буде своя тверда валюта — все одразу зміниться. На те в нас і незалежність.
"Перцівка", яку витягає Самбур, ще більше посилює відчуття звільнення. По-братськи розливають горілку в чашки і підносять тост за Бойків сороковими.
"Е, ні! — кричить ювіляр. — Ми вже за це пили! Давайте за жінок!"
Жінки не проти, але Люда хотіла б випити окремо за всіх нас. Щоб нам завжди і скрізь добре було. Нам і нашим дітям.
Всі згодні. А, позаяк горілки більше не передбачається, то ці три тости згортають в один. Мужі п'ють до дна і навстоячки, по-гусарськи, так, щоб рука від нігтей до ліктя йшла паралельно підлозі.
Замість закусювати, обговорюють Когута (Бойко запропонував був щось дозамовити, але без боротьби швидко дав себе розраяти). Уляна вважає, що Когут — геній банальності.
"А от я не розумію його," — каже Людмила. — "Він часом, щось як задвине ...