Ми з твоєю мамою миримося. (До Лідії Андріївни.) Ні, я справді дуже шкодую, що так поводився. Ви мені вірите, га? Ні, ну, скажіть...
Лідія Андріївна (глузує). Скажіть іще: "Я більше не буду".
С е р г і й. Я більше не бу... От бачите — тепер уже ви, так? (У захваті.) Мама ж у тебе, Танюшо, га? Ви жартуєте. Жартуєте, правда? Значить, мені пробачено. Пробачено, так? Я бачу це по ваших очах, по ваших добрих очах. Спасибі. (Цілує їй руку. Часто.) Спасибі. Спасибі. (Зона його поцілунків поступово розширюється, наближаючись до ліктя.) Спасибі.
Лідія Андріївна. Ну, це вже... (Забрала руку.)
Сергій (радіє, мов дитина). Вибачено! Вибачено! Ура! Слухайте! А чи не влаштувати нам звану вечерю? Га? На знак повного примирення. На відзнаку початку якісно нового етапу в наших стосунках. (Скандує з акцентом.) Дружба! Дружба! Ми запросимо гостей, близьких, приємних і милих нашому серцю людей. Лідіє Андріївно! (Знову кидається в куток і тягне звідти свою сумку.) Дайте-но цьому лад, по-хазяйськи.
Лідія Андріївна. Але ж у нас іще...
С е р г і й. Не станемо ж ми шкодувати. Заради такої події. Правда, Танюшо?
Таня стенає плечима.
Все, і не думай про навчання. Досить. Після напруженого пня мозок мас. розслабитись. Сідай.
Таня запитально дивиться на матір, але ніякої вказівки не отримує.
Зараз ми цих... (Дивиться нагору.) Ау-у! Ви не зголодніли? Як щодо приємного товариства? (Не діставши відповіді.) Ніяк. їх можна зрозуміти. В них справи більш важливі. А в нас... (До Лідії Андріївни, котра так і стоїть із сумкою в руках.) Лідіє Андріївно, давайте я вам допоможу.
Лідія Андріївна. Спасибі, я сама. Я звикла.
С е р г і й. Отож, а от у Франції, наприклад, вміють усе-таки відгородити жінку од побуту.
Лідія А н д р і ї в н а. А ви були у Франції?
Таня глянула на Сергія з цікавістю.
С е р г і й. А що ж тут дивного? 1 не тільки. Я вже мовчу про країни соціалістичної співдружності. В нас багато хто їздить. Час міжнародних контактів, інтеграція, інтерполяція, обмін досвідом і тому подібне.
Лідія Андріївна (занепокоїлась). А за рахунок держави?
Сергій. Ні, Лідіє Андріївно, на жаль, частіше доводиться їздити за свій власний.
Лідія Андріївна (занепокоїлась іще більше). Та це ж, напевно, дорого?
Таня жестом: "Навіщо воно тобі?"
Лідія Андріївна так само: "Та помовч!"
Сергій. Так, дорогувато, звісно, але чого не зробиш, аби зазнайомитись ближче, відхилити завісу... Інший світ, інший спосіб життя, їхні звичаї... Заглянути в душу народу, доторкнутися... Останню копійчину витрусиш. А культурні цінності! Ель Прадо, галерея Уффіці, музей Гугенхайма...
Лідія Андріївна. Музей Гуген?..
Сергій. Хайма. Ні-ні, нічого спільного. Хоча, звісно, хто в наш час може бути абсолютно певен? Це назва. В Нью-Йорку містечко таке в гирлі ріки Гудзон. Тут недалеко — так, через океанчик.
Лідія А н д р і ї в н а. Ви що ж, зовсім мене...
Сергій (гаряче). Що ви, Лідіє Андріївно! Ну от, знову щось... Прошу вас! Лідіє Андріївно! Давайте умовимося так: якщо я... якщо вам знову видасться, що я якось не так... словом, якщо вам у моїй поведінці чи в словах щось не сподобається, ви подумайте: "Він дурень". Так і подумайте: "Він дурень". І все. А що з дурня взяти? Йому закон не писаний. Я маю на увазі в переносному, звичайно, значенні. Нікому я не дозволив би, а вам дозволяю. Тому що ви мені дуже симпатичні. Ви. І Таня. (Довірчо кладе руку Тані на плече. Так і тримає.) І мені дуже хочеться... я вірю, що все у вас буде гаразд.
І затим Таня дуже спокійно відсторонюється, і рука Сергія,
ковзнувши по плечу дівчини, лягає на стіл.
Непогано б закусити чимось легеньким, га, Лідіє Андріївно? Маслинки хоч якісь, свіжий овечий сир?
Лідія Андріївна (встає). За це не ручуся...
Сергій. Можна декілька устриць. Не розігріваючи, звичайно.
Лідія Андріївна широко всміхнулася.
Що, немає? Скінчились! Невже поїли? Ай, Лідіє Андріївно. (Навздогін.) Одкривайте все підряд. Чудова в тебе мама, Танюшо. Трохи своєрідна, зрозуміло, але всі ми з дивацтвами. Я от теж ніби нормальна людина, а чи ж знаєш, хто про тебе що думає? А говорить! (Без паузи.) Ти не хочеш потанцювати? Рух конче потрібний. Тим паче людям розумової праці, ось як ми з гобою. (Не чекаючи згоди, вмикає касетний магнітофон.)
Хвильку подумавши, Таня погоджується. Танцюють.
Горішнє світло не заважає? (Вже ладен кинутися до вимикача.)
Таня. Аніскільки.
Сергій. Трохи ріже очі, правда?
Т а н я. Я не помітила.
Поступово танок стає дедалі інтимнішим, однак завдяки старанням дівчини в межах припустимого.
С е р г і й. А я так буквально засліплений. Ти тут увесь час чи й у місті з'являєшся?
Т а н я. В мене консультації.
С е р г і й. А коли наступна?
Таня. Післязавтра.
Сергій. Чудово. Я тебе зачекаю, а тоді одвезу сюди. Нащо мучитись в електричці? А може, ще куди заїдемо — ти ж у нас уперше?
З кімнати Бориса виходить Світлана.
Світлана (зраділа надміру). О, народні гуляння! (Сходить донизу.)
Сергій. Розважаємося, як можемо. Я вас гукав.
Світлана. Я не чула твого поклику, милий. Очевидно, він був надто слабкий.
Сергій. Слід було слухати, а не...
Світлана (зацікавилась надзвичайно). Так-так?
Сергій не відповідає — старанно танцює.
Шампанське... А світло він тобі ще не пропонував вимкнути?
Сергій. Тільки без вульгарщини. От вульгарщини я не зношу.
Світлана. Справді? Вперше чую.
А тут і музика вмовкла.
Потанцюєш зі мною, милий?
Підтримуючи Таню за лікоть, Сергій підводить її до стільця.
А тут і музика знов заграла.
Потанцюємо?
Сергій. Так, так, чорт забирай! Я ж у вас один. (Стоїть на місці.)
Світлана. Чого ж ти? Вже розхотілося?
Сергій. Що розхотілося?
Світлана (із смішком). Танцювати, само собою. (Стежачи краєчком ока за Танею, — та сидить боком до них, — обережно провела долонею по його волоссю.)
Танцюють очі в очі, то майже притискаються одне до одного, то відсторонюються, і важко визначити, чим завершився б цей танок за інших обставин. Видно, що в них свої, приховані від усіх стосунки. Ось Сергій вже подібно до подруги стежить за Танею, коли та опиняється в полі його зору...
Але клацають двері нагорі, і на галерею виходить Борис. Жоден з танцівників не поглянув угору, та відстань між ними блискавично і майже непомітно для стороннього ока збільшилась. Світлана без видимої причини розсміялась, а в Сергієвих рухах з'явилися м'які, але чітко окреслені блазенські кривляння.
Світлана (не підводячи голови). Борю, тут без нас, виявляється, гуляння. І вже майже скінчилося. Ми, виявляється, все проґавили.
Борис. Он як?
Сергій. Борю, не вір. Он мамочка готує закуску, і скоро засвітяться перші зорі... Ми тільки починаємо.
Т а н я (різко натиснула на клавішу — зупинила музику. Зумисне вкладає у своє запитання інший зміст. Зневажливо). Ви?!
Сергій (ледь збентежився). Поза сумнівами. То як, Борю?
Борис (спускається). Я вже в путі.
Сергій. Чудово, Борю, чудово. Нічого іншого я й не чекав. Адже не все ще звірено одне одному, не всі пісні проспівано, і навіть... (здіймає руку з розчепіреними пальцями, наче хірург перед операцією, й дивиться на стіл) не все ще з'їдено.
Б о р и с. От у це я вірю. Я вірю в тебе, Серьожо.
Сергій. Так, як це важливо — вірити людині. Яке прекрасне почуття — віра в людей. (Він знову став сам собою, непевність, що було промайнула, зникла, він розкутий і в настрої.) Як нам його не вистачає! Я теж вірю в тебе, Борю! Я вірю в твою докторську, у твоє щасливе майбутнє і в майбутнє всього людства. Я невиправний оптиміст...
Лідія А н д р і ї в н а (з'являється з заставленою наїдками тацею. Вона вже в іншій сукні, на котрій висяває надто велика брош, придбана, зрозуміло, не в ювелірному. Туфлі теж: інші. Досить манірно, розраховуючи на враження, що має пойняти всіх при її появі, проте цілком виправдану). Ну, швиденько я?
Сергій. О-о, мамочко! Як доречно! Ура! Ура! (Помічає її вбрання.) Я вражений. І як усе підібрано. І таця оця... (Вихоплює в неї тацю, і поки Лідія Андріївна розкладає все, що принесла, на столі, держить у руках.) Так, оптиміст. І саме тому я й пропоную тост за наше щасливе дитинство, що неодмінно настає за забезпеченою старістю...
Лідія Андріївна (розгубилась). Ой ні, навіщо ж...
Борис. Він жартує.
Світлана. І жарти його, як завжди, дегенеративні. Не слухайте його.
Сергій (не ображається). Не завжди, не завжди, але цього разу так, я неправий. Хоча б тому, що старість поки що нікому з нас не загрожує. То не будемо про неї й згадувати. Лідіє Андріївно, за наше майбутнє, за вас, — Боже мій! — жінка у вашому віці лише починає відчувати себе жінкою, за Борині успіхи — вони так близько, та що там, вони вже є, вони при ньому, а скільки їх попереду! Світланко, за твою нову якість при Борі...
Світлана. Ой, не треба, не треба. Не мучся. Від тебе тільки й ждеш якоїсь гидоти.
Сергій. Ех, не розуміють душі поета. Гаразд, не я перший. Танюшо, за твої університети, не в горьківському розумінні цих слів, а в цілком прямому. За твою битву при Каннах — як там, коли вона сталася?
Таня пересмикує плечиком: або не пригадує, або не хоче відповідати
І правильно, не забивай собі голови минулим. Думай про майбутнє і про те, що Борин тато з тобою.
Світлана (тріумфально). Ось. Так я і знала!
Борис. Е-е-е...
С е р г і й. А що? Що я сказав? Ми всі з тобою. Я навіть прийду до тебе на іспит.
Світлана. Вона просто мріє.
Сергій. Так, мріє, але соромиться сказати. (Дивиться у вічі Світлані.) Вона дуже сором'язлива і скромна дівчинка. Шкода, не збирається заміж, я з нею одружився б. Ех, Лідіє Андріївно, як ми зажили б! Я маю на увазі — ми всі!
Борис. Здається, ми відхилились.
С е р г і й. І справді. Роки, роки... Ну, за вищесказане!
Вмить наливає собі в чарку й перехиляє її. Оскільки таке завершення застільних думок уголос сталося блискавично, присутні, не зметикувавши, що все вже сказано, спантеличено втуплюються в Сергія, він же незворушно тицяє виделкою в одну з тарілок і щось уже жує.
С в і т л а н а. От свиня.
Сергій. М-м? Хто?
Борис. Та-ак...
Сергій (наче прозрів). Любі мої! Це я, так? Чимось вас засмутив? От... (Награно-зніяковіло показує на свою тарілку.) Лідіє Андріївно, чудово. Так смачно! Якщо й Таня так готує... Наче в мами побував. Наче в сестри рідної. Ну, можна й закурити, а то все їмо та їмо...