Вони оповідали, що війська палять села, убивають чоловіків, вирізують жінкам груди, дітей надівають на довжелезні багнети; в бою на багнети нашим не витримати, натиску. Таке говорили. Та ще йшли чутки про те, що Росія має полки чорних людей чужої віри, яких самі росіяни бояться, і ось ці полки йдуть в першій лінії на Галичину.
Люди брали найнеобхідніше в дорозі і готувались до втечі, коли б на фронті трапилась невдача. *
Наслухавшись таких страхіть, Микола вирішив поспішити додому. Адже й туди могли долетіти такі чутки. Сам він не дуже вірив їм і був певний, що й батьки його в такі нісенітниці не повірять, та все ж у ці неспокійні дні хотілось бути разом з родиною.
У місті застав такий же панічний настрій, як і в селі. На обличчях громадян видно було розгубленість. Крамниці пустували, власники їх сиділи на порогах і навіть не закликали прохожих досередини.
Дійшовши до церкви, біля якої ще вчора відбувалась муштра малолітніх українських легіонерів, майбутніх "оборонців" Австрії, а в ній самій — відправа для штабу теребовельської залоги, Микола побачив, що зі східного боку міста, з району кладовища, показались на дорозі якісь люди. Спершу подумав, що то похоронна процесія, але зразу ж переконався, що помилився: люди йшли і їхали, а попереду бігли череди овець, брели корови, густо піднімаючи дорожню пилюку. Зацікавлений незвичайною картиною, Микола став на розі вулиці, чекаючи, коли ця строката юрма порівняється з ним. Чим ближче вона підходила, тим більше переконувався парубок, що це біженці, перші біженці з прифронтової смуги. Мов гірська вода, що після зливи вийшла з берегів і, ревучи, котить перед собою каміння, деревину, все, на що наткнеться на своєму шляху, так текла людська ріка, женучи перед собою худобу, що ревла, бекала, іржала і пливла, пливла без упину.
Утікали с£ляни з прикордонних сіл. Більшість — вигнана з насиджених місць самим австрійським військом, меншість — зі страху перед ворогом, залякана тими, що втікали через їх села. Куди прямувала ця людська маса? З чим утікала? Навіть багатші і ті везли замість добра самий дріб'язок, що похапцем вдалося взяти на віз, а бідні йшли лише з тим, що мали на собі, а щонайбільше з тим, чим нав'ючили корів. Ці добрі тварини, спотворені мішками, клунками, гримлячи бляшаним посудом, доповнювали жалюгідне видовище.
"Чим люди годуватимуть всю цю живність? — думав Микола.— Чим харчуватимуться самі сьогодні, завтра, через тиждень, місяць, а може, рік? Чи ці люди думали про це, коли зривалися з рідних місць? Вони ж не перелітні птахи?.."
Повз Миколу пройшов високий, худий, кривий на ногу чоловік, ведучи за руку малу дівчинку років десяти. Миколі кортіло саме його спитати, куди йде? Він підійшов до біженця і, пройшовши з ним кілька кроків, почав розпитувати, чому втікає.
— Вішають, стріляють,— сказав високий чоловік і більше не хотів говорити.
Микола не повірив. Він почував, що біженець передав чужі слова, що він охоплений загальною панікою, подібною до психозу.
Хто бачив очі того одинокого полоненого, чув його мову, не міг повірити. Деякий сумнів викликало тільки те, що Росія складається не з одних слов'ян, на її території живе більше сотні націй; це він знав з географії. Серед них могли бути й такі, про них саме могли йти такі поголоски.
Роздумуючи над цим, Микола помітив раптом, що не то з його очима, не то із сонцем щось робиться: в очах йому стало ненормально жовто. Глянув на сонце. Воно зробилось якимсь червоно-жовтим, як коптяча гасова лампа. Він мимоволі глянув у двір панів Пухнацьких, що мешкали біля церкви, і побачив, що не тільки господар, але й уся його родина, жінка і діти, висипали на подвір'я і крізь закопчені скельця розглядають сонце. Чорна сковорода невблаганно насувалась на диск. Уже можна було дивитись на нього незахищеним оком. Якийсь громадянин, що з'явився раптом біля Миколи, як виявилось, дячок місцевої церкви, дав йому шматок закопченого скла.
— Не приготували собі скельця, молодий чоловіче, забули, що сьогодні затемнення сонця, якого більше в житті не побачите,— сказав дячок з легким докором у голосі.— Я сам не знав, та панотець сказали. Ось вони всі дивляться на сонечко,— продовжував дячок.— Це нам господь бог посилає напімнення про свій гнів за гріхи наші.
— І про це вам панотець казав? — спитав Микола.
— Казали, казали. Та й самим видно. Ось і війна. Через що вона? Через гріхи людські.
Микола вже не слухав. Подякувавши за скельце, він пильно став стежити за рухом тіні місяця. Від сонця залишався лише невеличкий серпик, як буває молодик. А через хвилину і він зник. Стало зразу якось нудно, важко. Ще страшніше, ніж до затемнення, ревіла худоба біженців, і в хлівах найближчих господарств, у дворах, завили собаки; кури, яких захопило затемнення поза домом, повитягали шиї і, розбрівшись в різні боки, натикались зосліпу на зустрічні предмети.
На небі з'явились зорі. Люди хрестились, біля церкви стояли на колінах якісь жінки, ламали руки і волали до бога, щоб відвернув від них кару. А на сході все ближче і ближче гупали гармати, наганяючи паніку, сіючи жах...
Але ось почало прояснюватись; зникли на небі зорі, втихомирилась худоба, кури по-давньому бродили попід плотами, шукаючи поживи. Тільки сонце все ще було не таке, як завжди, а якесь жовте, мов дозрілий гарбуз. Не встигло воно ще повністю скинути з себе диск космічної тіні, як від цвинтаря, що лежав у східній стороні міста, показалася якась кіннота і посіяла новий переполох серед народу. Кинулись хто куди: місцеві — до своїх домівок, біженці почали підганяти коняк, зганяти з дороги упертих корів, ховати собою дітей. Згодом виявилось, що це була частина австрійського війська, точніше мадьярський полк гусарів. Полк відступав під натиском російської армії, уже потріпаний артилерією. Відступаючи, офіцери наказали повісити кількох селян і інтелігентів, заскочених на дорогах між селами, за те тільки, що на питання: "Хто ви?" — відповідали: "Русини". Слово "українець" в Австрії того часу було заборонене, а мадьяри не чули різниці між словами "русин" і "руський" і тих сердешних австрійських громадян, що послали своїх синів боронити Австрію, вішали на придорожніх деревах.
Перед полком їхало кілька вершників з шаблями наголо, розчищаючи дорогу від біженців. Один з них зупинився на перехресті двох центральних доріг, проти церкви. З правого боку на ходу кінноти був невеличкий рівчак, який легко переступала дитина. Біля цього рівчака зупинився вершник і почав подавати ескадронам, що проходили повз нього, якусь команду. Це була одна і та сама фраза, яку він повторював сотню разів: "Ни-вагок, рЬга gederval". Вона означала, як потім довідався Микола, попередження, що з правого боку рів. І йому знов стало смішно і досадно за армію, в яку вірив народ; учора за піхоту, що вибрала собі за бойовий марш церковну пісню, а сьогодні за кінноту, що злякалась рівчака, цілком не помітного в буденному житті. Що ж буде на фронті? Невже і на полі бою будуть попереджати кінноту, де рівчак, де балка? Та й уже видно, що це за армія, яка починала війну з панічного відступу. Видно було, що ні командування, ні військо не мали ясного уявлення, що таке війна.
Микола пішов похнюпившись. На серці було сумно і важко. Він жалкував, що покинув своїх у такий тривожний час. Може, й вони, як і ці бідолашні біженці, бредуть порошними дорогами невідомо куди? Може, їх уже ніколи не знайде і не побачить? Такі думки уже не раз сьогодні мучили його, хоч він і боровся з ними, відганяв від себе, переконуючи, що то думки безглузді і нісенітні. Не могли його батьки — розумні люди — пускатись у невідоме без примусу, хіба... хіба що їх примусили? І тоді знов чорна туга лягала на серце. Вирішив негайно бігти додому.
"І чого було вчора йти до того Михайла? — думав юнак.— Сьогодні був би вже вдома і не переживав би, не бачив би тих страхіть, які довелося побачити..."
Вийшовши за місто, пішов польовою стежкою, що бігла вздовж шляху. Битим шляхом не хотів йти, бо він був запруджений вщерть біженцями. Серединою шляху скакали кінні і так само, як у місті, розчищали дорогу для відступу військ. Стежка, якою йшов Микола, щодалі відходила вбік від дороги, і за нею відходив і він. У полі було так гарно, так мирно. Кругом, куди не кинь оком, хвилювали нескошені хліба, золотими сльозами плакала пшениця, похилило додолу важку голову жито, сипався на суху землю перестиглий ячмінь, просив коси овес. Микола любив землю, розумівся на господарстві, і серце краялось, що через війну пропадало стільки добра. Ішов задумавшись. Йому кланялись у ноги червоні маки, кивали голівками волошки, що скидалися на краплинки синього неба, які впали згори і затримались серед густого жита, але він і не помічав їх. У збіжжях били ситі перепели, в піднебессі скигліли яструби, але він і не чув їх.
Стежка почала звиватись щораз частіше. Микола знав, що вона скоро зверне праворуч, на польову, мало в'їжджену, вкриту споришем і подорожником доріжку, і нею, потім суголовками він добереться до широкої польової дороги, яка допровадить його до рідного села. Не раз він їздив цими дорогами, вертаючи зі школи додому на вакації. І цього року добрий батько зустрів його і брата в Теребовлі на вокзалі, а потім вони вертались якраз цими дорогами, милуючись полями, за якими тужили в місті цілий рік, слухаючи співу жайворонків, сюрчання коників, дихаючи свіжим повітрям, переповненим ароматом польових квітів і трав. Він згадує, як радісно було того неповторного ранку... І це було зовсім недавно, заледве кілька тижнів тому. Він закінчив гімназію, і при першій зустрічі з ним на вокзалі батько привітав його з одержанням атестата зрілості і говорив з ним, як з дорослим. Скільки-то планів роїлось тоді в голові, як приємно могли бути проведені вакації, перші вакації після закінчення гімназії, уже не в примусовому гімназійному мундирі, а в цивільній одежі, дорослий між дорослими, і ось несподівано війна, і зразу змінився світ, інакшими стали люди, небо закурили дими пожеж, і навіть сонце затьмарилось від гніву...
Дійшовши до перехрестя, Микола побачив вершника, що збіжжям, мов глибокою водою, плив йому навперейми.
"Чого б це він?" — думав хлопець, а серце почало колотитися тривожно, віщуючи лихо.
Став мов укопаний і чекав.