Дивиться на неї. Вона підходить до нього і бере його за руку.
Альберт: Ви помиляєтеся, мила Женев'єв. Насправді я живий чоловік – з плоті і крові. (Цілує її. Вона відповідає йому довгим поцілунком).
Женев'єв, пригортаючись до нього: Моє серце так калатає, що здається, зараз цей берег завалиться.
Альберт: О, Женев'єв!
Женев'єв: Я це передчувала ще в автобусі… Коли вперше вас побачила…
Вигуки за кулісами: Женев'єв! Альберте! Де ви, трясця вашій матері!
Альберт: О, нас уже шукають! А я ще не закінчив пейзажу…
Женев'єв: Давайте від них сховаємося.
Альберт: Давайте! Тоді я зможу домалювати картину…
Женев'єв убік, тягнучи його за руку: А хто вам дозволить?..
Альберт хапає мольберта і вони з Женев'єв зникають за кулісами.
На сцені з'являються двоє художників у прогулянкових костюмах. Обидва з мольбертами. Старший, років шістдесяти, Остерлінд з вусами та іспанською борідкою в чудернацькому великому капелюсі. Молодший Дені, двадцяти років, вбраний за останнім криком моди. Дені на диво схожий на молодика з першої дії.
Остерлінд, зупинившись, важко дихає. Знімає капелюх і починає ним обмахуватися: Ну і де вони в Бога запропастилися? (Гукає) Альберте! Женев'єв!
Дені: Наступного разу підемо малювати самі.
Остерлінд: Хіба вони не бачать, що через хвильку почнеться злива?
Дені: Вони зараз і всесвітній потоп не помітили б. Цей чужинець, я вам скажу, хлопець —— не промах! Відразу зачув, де пахне смаженим.
Остерлінд: Що ви маєте на увазі, Дені?
Дені: Я маю на увазі татуся Женев'єв, старшого радника із забудови славного міста Парижа.
Остерлінд: А до чого тут татусь Женев'єв?
Дені: А татусь тут справді ні до чого. А ось його величезні статки, шестиповерховий палац у Парижі, озеро з фламінго і пеліканами, два заміські будинки дуже би придалися бідному художнику з країни, про яку ніхто навіть не здогадується.
Остерлінд: Вам гріх скаржитися на татуся, Дені. Він у вас, якщо не помиляюся, колишній міністр фінансів.
Дені: Тому я й не бігаю за багатими нареченими.
Остерлінд. Погодьтесь, Дені, що з такою красунею, як Женев'єв, залюбки одружився би кожен без жодного франку приданого. (Пригладивши вуса). Навіть я.
Дені: Але гроші, мсьє Остерлінд! Гроші ще нікому не завадили. Повірте, я дуже добре знаю психологію голодранців!
Остерлінд: Та що ви кажете! А по вас і не скажеш! Виглядаєте значне краще! (Сміється. Витягує з кишені флягу і робить кілька ковтків.) О, вже краще. Ще кілька ковтків —— і жодна буря нам буде не страшна. Погодьтесь, Дені, що ви сердитеся на Альберта через те, що чарівна Женевєв ходить на пейзажі з ним, а не з вами.
Дені: Та ви що! Щоб я сердився? З якої б це речі?
Остерлінд: А, може, вам не дає спокою його талант? Цей хлопчина – до дідька талановитий. Ви бачили, як він хвацько малює? За один присіст —— цілий портрет! Я ще такого у своєму житті не бачив!
Дені сердито: То чому тоді він не сидить удома, а бовтається по чужинах?
Остерлінд: Париж, мій юний друже, належить не тільки Франції, а всьому людству. Я теж, між іншим, тридцять років тому покинув рідну Швецію, аби ніколи вже не пристати до її берега.
Дені: То ви хіба не француз?
Остерлінд: Про це тепер уже ніхто не пам'ятає. (Зітхаючи). Навіть я.
Дені обіймає його: Гаразд, мсьє Остерлінд. Давайте їх ще трохи погукаємо.
Остерлінд, дістаючи флягу: А, може, краще поспіваємо?
Дені: Співати будемо вдома.
Остерлінд, припадаючи до фляги: Устами младенця глаголить істина! Амінь!
Дені: Женев'єв!
Остерлінд: Альберте!
Дені у бік: Ех, знав би татусь Женев'єв, що його донька тягається по кущах із чужинцем, миттю би посадив її під замок!
Виходять за куліси.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Старий кам'яний костел на пустищі в околиці Гаржілесу. З'являється заклопотаний Альберт.
Альберт: Чи прийде вона сьогодні? Он який вітер здіймається! (Дивиться на годинник). Ще кілька хвилин. (Ходить вперед-назад, не знаходячи собі місця). Вчора сон так довго не торкався моїх очей. Ще б пак! У голові снують тисячі думок. (Тре скроні). Ця дівчина з ніжним, як роса, обличчям і з гарячими, як вогонь, очима спопеляє мою душу. О, мила Женев'єв, що ми робимо!
Забігає Женев'єв. Вона з парасолькою. Побачивши Альберта, кидається до нього.
Женев'єв: Любий! (Цілує і пригортається до нього). Я не спізнилася?
Альберт: Що ти, кохана!
Женев'єв: Ледве дочекалася, доки батьки поїдуть на прогулянку. Вже не сила без тебе і дня перебути.
Альберт: Краще зайдімо всередину, подалі від зайвих очей.
Заходять до старого костелу.
Женев'єв: Боже, як тут гарно!
Альберт: Так, цей храм збудований ще у дванадцятому столітті. Тут унікальні фрески. Дивись! (Показує на стіни).
Женев'єв: Звідки ти це все знаєш? Який ти в мене розумний! (Цілує його).
Альберт, розглядаючи розписи: Гарним є те, що живе вічно.
Женев'єв: А ти знаєш, що саме в Гаржілесі спалахнуло таємне кохання Жорж Санд і Шопена? І в цій церкві вони, мабуть, теж цілувалися.
Альберт, усміхаючись: Як ми?
Женев'єв: Як ми! (Цілує його, заплющивши очі).
Альберт: Але кохання не принесло їм щастя. Розрив з Жорж Санд прискорив смерть Шопена. Відразу після цього він помер. А йому було всього 39 років. Так що кохання може і загубити талант.
Женев'єв: Але якби їхнього кохання не було, то хто би знав, що Гаржілес – найгарніше село Франції?
Альберт: Хто-хто, а митці вміють оспівувати свої почуття!
Женев'єв, пригортаючись до нього: Любий, мені чомусь тривожно… Ти знаєш, що сьогодні – День мертвих? У мене таке враження, що за нами хтось спостерігає...
Альберт, здригаючись: Тобі здалося, моя пташко! Знаєш, я виріс біля замку. І часто прогулювався його старими мурами. Іноді це було доволі небезпечно. Коли йдеш на великій висоті, головне —— не дивитися вниз. І не думати про небезпеку. Аби прогнати лихі думки, треба щось насвистувати або наспівувати. Хочеш я тобі заспіваю?
Женев'єв зраділо: О, ще ніколи не чула, як ти співаєш!
Альберт тихим голосом наспівує: В Парижі красне літо
Сміється і буя!
З руки чиєїсь доля
упала золота…
Женев'єв, цілуючи Альберта: Дурненький! Як це —— упала? Неправда! Доля тільки йде у твої милі руки. (Цілує його руку). І чому це ти взявся співати за Париж, який за триста кілометрів звідси?
Альберт сумно: Це не я співаю. Це моє серце.
Женев'єв: Скажи своєму сердечку, що я навчу його набагато кращих пісень. Веселих. Щасливих. Усміхнених.
Альберт, сумно посміхаючись: Ще б пак! Хіба я можу рівнятися в майстерності з майбутньою оперною співачкою?
Женев'єв: Ну про це ще зарано говорити… Рідний, давай вийдемо на свіже повітря. Здається, вітер вже минув.
Виходять.
Женев'єв: Любий, я маю сказати тобі одну річ…
Альберт бере її за руку в тривожному передчутті.
Женев'єв: За тиждень я з батьками повертаюся до Парижа…
Альберт пригортає її: О, Женев'єв!
Витягує з внутрішньої кишені шовкову шаль.
Альберт: Мила, я хочу подарувати тобі цю шаль! Я привіз її з дому.
Женев'єв, розглядаючи: Боже, яка гарна! (Пов'язує її довкола шиї). Тепер я з нею не розлучатимусь. Вона обійматиме мене замість тебе. Дякую, любий! (Цілує його)
Чути гудок авто.
Чоловічий голос: Женев'єв!
Жіночий голос: Так, це справді вона! Женев'єв, агов! Що ти тут робиш?!
Женев'єв з Альбертом відступають один від одного.
Женев'єв: Ой лишенько! Це ж мої батьки!
Альберт: Може, сховаємося?
Женев'єв: Пізно, вони нас помітили!
Знову чути гудок авто. На цей раз – набагато настирливіший.
Женев'єв: Я думаю, що це – доля.
Альберт: Що ти маєш на увазі?
Женев'єв бере його під руку, дивлячись у вічі: Скажи моїм батькам, що ти – мій наречений, і я хочу з тобою одружитися.
Альберт: Ти жартуєш?
Женев'єв: Ні! Я – смертельно серйозна.
Знову чути гудки авто.
Альберт: Ми не можемо це вирішити ось так… Тут.. Тепер…
Женев'єв: Ти кохаєш мене?
Альберт впевнено:
Так!
Женев'єв: Тоді чому ти цього не хочеш зробити?
Альберт: Тому що чоловік повинен утримувати дружину, а не навпаки.
Женев'єв: Нам не потрібно буде думати про утримання. Ти ж знаєш… Зрештою, гроші не мають жодного значення. З твоїм талантом ти станеш першим художником Парижа.
Альберт: Женев'єв, це все так несподівано! Я знаю, що ти – багата…
Женев'єв: Я багата, бо кохаю тебе!
Гудки авто стають все нервовішими.
Чоловічий голос: Женев'єв!
Жіночий голос: Женев'єв! Це переходить усі рамки!
Чоловічий голос: Дорогенька, давай вийдемо. Бо на авто ми туди не піднімемося.
Женев'єв гукає: Ма, ми вже йдемо!
Бере Альберта за руку.
Женев'єв: Любий, зроби це! Я тебе благаю!
Повільно йдуть до авто. Назустріч їм ідуть під руку батьки Женев'єв.
Батько стурбовано: Доню! Ми вже стомилися тебе гукати!
Мати: З тобою все гаразд?
Женев'єв: Ми роздивлялися старовинні фрески. Та й вітер був, відносив усі слова у бік. (Пильно дивиться на Альберта).
Альберт: Бон жур, мсьє Гожар! Бон жур, мадам Гожар! (Випускає руку Женев'єв).
Батько: Бон жур! Іншим разом, молодий чоловіче, не змушуйте батьків так хвилюватися!
Мати, пильно дивлячись на Женев'єв: Іншого разу не буде! Ми завтра виїжджаємо до Парижа!
Женев'єв: Мамо! Але ж ми планували виїхати за тиждень…
Мати сухо: Плани змінилися.
Батько, дивлячись на небо: Покваптеся, бо погода знову міняється!
Коротка, незручна для всіх мовчанка. Женев'єв благально дивиться на Альберта.
Альберт: До побачення, мсьє Гожар! До побачення, мадам Гожар!
Батьки разом, навіть не дивлячись на Альберта: До побачення, до побачення!
Альберт охриплим голосом: Прощавайте, Женев'єв! (Повільно цілує їй руку)
Женев'єв, тамуючи сльози: О, ні!
Мати бере її під руку: Пішли, доню, пішли! (Веде її за батьком за куліси). Завтра виїдемо на світанні і через кілька годин будемо в Парижі…
Альберт у розпачі дивиться їм услід. Женев'єв час від часу озирається, кидаючи на Альберта стражденні погляди. Нарешті вони виходять.
Альберт сідає на камінь, обхопивши голову руками.
Альберт у розпачі: Боже, що я наробив!.. Біда людям з малою вірою!
Вибігає.
ДІЯ ТРЕТЯ
Скромна обставлена кімната Маестро. За вікном чути дощ. Маестро сидить у кріслі-візочку із зошитом у руках. Думає.
Маестро: Невже не має жодного способу присвятити своє життя мистецтву? Га, Джимі? Як ти думаєш, друзяко? (Закашлюється).
Риплять двері. Заходить Розі. Стряхує краплини з парасолі.
Розі: Ну й злива!
Маестро задумано: Кожен прожитий день наближає нас до вічної зими.
Розі: Дивіться, які гарні! (Показує букет квітів).