Ти зобов'язаний створити сім'ю для того, хто з'явиться на світ у нашому столітті. Міцну сім'ю, Валерію!
Він палко сперечався, він доводив, що її побоювання перебільшені: стільки малят виростає в дитбудинках! — що це несправедливо, зрештою, звісно, наука вимагає жертв, але ж не до такої міри!
— Наука? Жертви? Хіба я про науку? Та я про хлопчика, лише про хлопчика, бо про науку є кому подбати й без мене.
Тепер він міг і відступитися, бо виклав усі аргументи й всі емоції; розвівши руками, Валерій зітхнув:
— Коли так хочеш... Коли від мене вимагаєш... Звичайно, якщо не вдасться переконати ту жінку народити дитину, тоді... Та я не можу й не хочу тебе втрачати, ми надто розумні й сучасні люди, щоб сваритися. Яке безглуздя! Краще давай домовимось...
Очі в Ірини потемнішали, так було завжди, коли вона страждала від болю: свого, чужого — однаково!
— Вибач, Валерію, мене давно чекають.
Вона легко побігла, ледь схиливши темноволосу голову, замелькала серед молодих берізок, схожа на тихе нічне літайча; біля першого корпусу хтось зупинив її, пішов поряд, допоміг піднятися східцями.
У її відділенні лежали найтяжчі, ті, кого називали "кульбабками" — кволенькі стебельця людських життів, з яких надто сильний порив вітру міг обірвати насінинки днів, котрі ще можна прожити. Вона боротиметься з неправильними діагнозами, безліч разів зважуватиме, кому яку процедуру призначити, й шепотітиме своїм пацієнтам лагідні слова; вона вирине з прірви страждань, тривог і слабких сподівань пізно ввечері, а може, й завтра вранці, провівши біля когось безсонну ніч, не дозволивши собі залишитись віч-на-віч із власним горем. А вона ж таки кохає його...
"Може, я й справді чогось не розумію? — міркував Валерій. — Не усвідомлюю, не передбачаю... А! Емоції, емоції — чого вони варті для серйозної людини?"
До центрального входу він не повернувся. Вибравшись на вулицю через низеньку огорожу, зупинив таксі й, влаштувавшись на задньому сидінні, відчув, що в нього вже немає сил ні сумніватися, ні страждати, ні тим паче когось умовляти. "Дарма, — подумав, заплющуючи очі. — Аби тільки довести до пуття експеримент, усе інше дріб'язок. Усе змелеться, все перетреться..."
Десь на краю свідомості майнуло видиво самовпевненого, аж сп'янілого від успіху молодика, й гостра заздрість до самого себе, ще недавно такого безтурботного, пройняла Валерія.
"Нічого! — заспокоїв себе, — Все матиму, що захочу, й Ірина теж нікуди не дінеться".
Розділ II
ЧЕРВОНА КВІТОЧКА
— Тутті!
Смаглявий хлопчик збігає східцями, і в скісному промінні ранкового сонця навколо його голови спалахує яскравий німб. Мені здається, що довге кучеряве волосся дитини має під вітром, який вривається у розчинене вікно, однак то омана: вікно справді розчинене, але його відгороджує від світу вірусонепроникна перетинка — нас не торкнеться жоден подих.
Хлопчик підбігає до мене, я присідаю, й ми вдивляємось один в одного крізь свої шоломи; я притискаю до свого обличчя Туттіни долоньки, але моє тепло його не зігріває: між нами — два шари пластику.
Між нами — мільйоноліття пройденого людством шляху, пошесті віспи, чуми, холери й прокази; між нами — іспанка, рак, сибірська виразка, СНІД і лихоманка о'ньонг-ньонг; між нами — подолані хвороби минулого й ті, що насуваються з майбутнього. Ми не можемо торкнутись один одного. Бо ж навіть стафілокока на моїх руках досить, аби ця вирвана з мороку віків істота пішла в небуття.
Мигдалевоокий хлопчик у прозорому шоломі й синьому мікробонепроникному скафандрі схожий на пришельця з далекої планети, котрому надто незатишно в земних умовах. Так воно, власне, і є... Тільки далеку свою мандрівку Тутті здійснив у часі, а не в просторі.
— Любий ти мій, сонечко, зайчику... Як почуваєшся?
— Нормально.
— Що ти робив, коли прокинувся?
— Те, що й завжди. Дивився фільми. Там був один новий...
— Про що?
— Про червоненьку квіточку. Про палац, де справджуються всі бажання. О, я хотів би жити в такому палаці! Чому я в ньому не живу?
Я беру закуту в пластиковий панцир дитину на руки і, владною лагідністю долаючи вередливі нотки в її голосі, запитую:
— Тутті, хіба тобі тут не справджуються всі бажання?
"Зачарований палац" — краще про наше з ним життя не скажеш.
Хлопчик довго дивиться на мене й мовчки хитає головою: ні; не справджуються.
— Он як? Чого ж ти хочеш?
— Червоненької квіточки.
— Почекай, доки повернеться дядько Валентин. Я неодмінно вирощу її для тебе.
— Вона вже є. Пусти мене до неї!
— Де?
— Та он вона!
За вікном — рівненько підстрижені інститутські газони, над якими щойно прошуміла весняна злива; праворуч, біля татарських кленів, трава темніша, там дзюркотить природне джерельце, яке ми з боєм відвоювали у проектувальників, котрі прагнули будь-що перетворити природу; на його березі буйно палає великий мак... Ніби знак оклику в кінці рядка, ніби гандж у кристалі одноманітно симетричного пейзажу, той самий гандж, завдяки якому звичайний камінь стає коштовністю.
Звідки цей мак узявся? Адже садівникам було наказано не допускати ніяких подразників, нічого такого, що б відволікало Тутті від пластиково-нікельованого світу, в якому він живе. Штучні квіти вздовж східців у холі, штучні кущі й дерева біля басейну з імітацією води, де граційно ворушать плавцями штучні риби. Нічого справжнього не росте в ретельно простерилізованому, живильному середовищі, у відфільтрованому від вірусів повітрі. Дивно. Стільки боролися з вірусами, аж раптом — без, них немає життя.
Тепер двадцять сім чоловік вивчає проблему взаємодії рослин і нових мікроорганізмів, виведених методом генної інженерії; чотирнадцять — перевіряють, чи справді ці нові мікроорганізми так безпечні для людського організму, як запевняють їхні творці; вісім — прагнуть приживити на пастеризованому грунті нижчі гриби, троє — цікавляться, чи добре там почуватимуть витримані в спеціальному дезинфікаторі амеби та інфузорії,., загалом непогано, та разом з ними неодмінно оселяються віруси й бактерії, для Тутті небезпечні. Але ж це тільки мізерна частка величезної проблеми, яка постала з його народженням!
"Над інфузорією ціла піраміда живих істот, — думаю я. — Над інфузорією нематоди, черви, жаби, слимаки... Метелики, колорадські жуки, ящірки, коти... ті самі, що, виловлюючи мишву, підвищують урожайність полів... старі городянки, котрі тих котів тримають... Леви й тигри. Просто люди. Дядьки й тітки, знайомі татусів і мамунь. Сусідські діти й діти з інших вулиць. Скільки ж це вчених потрібно, щоб розв'язати проблему адаптації організму до умов навколишнього середовища? І скільки років вони над нею працюватимуть? Туттіного дитинства не стачить, аби виростити в цих апартаментах одну-єдину справжню рослину... червоненьку квіточку. Всього Туттіного життя не стачить, аби дочекатися, коли можна буде вийти надвір без шолома й скафандра. Що робити?"
У мене паморочиться в голові, й, не випускаючи з рук хлопчика, я притискаюсь чолом до прозорого пластику вікна. Він теплий і неживий, у ньому немає пружності скла, яке і в спеку пахне першим снігом. Зате його не розіб'єш, коли дуже захочеш вирватися на волю.
Так, протягом останніх двох років наш інститут тричі розширював штати, й тепер це величезний науково-адміністративний організм, у якому б'ється живе серце — маленький, закутий в стерильно-пластикову броню хлопчик із незвичним для нашого суспільства ім'ям Тутмос. Мій Тутті, син і спадкоємець фараонів, хлопчик, котрий загинув від чиєїсь злочинної руки, аби самим своїм другим народженням через тисячоліття дати новий поштовх генній інженерії. Заборонений, але такий звабливий плід було зірвано.
Отже, шість років тому машина часу, єдина, яка була є й буде на нашій планеті, — молекула дезоксирибонуклеїнової кислоти — реставрована за окремими фрагментами, "приземлилася" в нашому столітті, благополучно донісши інформацію про колір шкіри, розріз очей і тембр голосу маленького єгиптянина. Породілля, котра всі прикрощі пережила під наркозом, страдницьки смоктала скибочку помаранчі й скаржилась на жахливий головний біль, але ж не до неї покликали мене, доссвідченого лікаря-реаніматора... Тільце новонародженого звивалося в корчах так, ніби борсалося під вагою тисячоліть, що впали на нього, як снігова лавина.
— Врятуйте цього малюка! — вмовляв мене старий директор тоді ще скромного інституту цитогенетики. — Зробіть що можете! Цей хлопчик — справжній скарб для науки.
Краще б він мені не казав такого: не існує, не може існувати відкриття, за. яке варто було б платити стражданнями дитини. Але хлопчик з'явився на світ і з вигляду був дуже гармонійний — теракотова статуетка, вихоплена з вогню одвічної таємниці буття: я просто не бачила причини, чому б йому не жити. І я боролася за нього, як могла: з високою температурою, що спалювала маленьке тільце, з червоним висипом, що вкрив його з ніг до голови, з прогресуючим паралічем. На третю ніч, майже марячи від перевтоми й нервової напруги, я зрозуміла, що причина смертельної хвороби немовляти — неадаптованість його організму до того, що ми звикли називати навколишнім середовищем. Нині все не таке, як було тисячоліття тому — повітря й вода, сонячне проміння й місячне сяєво, тумани й дощі, трави й роси: надто великий шлях здолало людство в своєму науково-технічному прогресі, й маленький єгиптянин зі своїм генетичним спадком не міг втрапити в сучасний виток спіралі. Дитина нагадувала квітку троянди, що стояла на тумбочці у кришталевій вазі, наповненій спеціальним розчином: майбутнього вона не мала.
Я поділилася своїми міркуваннями з директором, він відповів:
— Ми знаємо, ми все зрозуміли від самого початку. Але потерпи ще трохи, потримай його на штучних нирках і легенях, а ми тим часом усе завершимо. Ми заховаємо нашого фараона під скляний ковпак, ми створимо для нього ультрастерильне середовище, він дихатиме в нас крізь мікробонепроникні фільтри.
Так на моїх очах сталось щось парадоксальне за своєю суттю: дитину, щоб вона жила, необхідно було ізолювати від життя. Повністю, не лишивши ніяких каналів зв'язку.
— Все, відпочинь, люба, — сказав мені хтось, і я опустилася на підлогу біля Туттіного ліжечка, навіть не знявши захисної маски.