Аниця вже не сідала, але вела конину в руках. Отже, їзда не дуже борзо йшла, бо Галена тягне, кілько тягне, а нараз стає собі, як молода на весіллі, робить із себе кавулю, згинає шию вбік, дістає мордою аж до задньої лопатки, гризе та й клан-цає зубами. Дарма, що до міста була несповна миля, вони приїхали там десь в обід.
У місті майже нічого не зорудували в хосен Івана, а тільки довідалися, що за лева ліку не найти. Лікар узяв за оглядання 70 кр. та й записав рецепту. Аниця гадала зразу, що то ліки, що ту картку має Іван проковтнути, та й запиталася лікаря, чи то з хлібом із'їсти, чи з водою випити. Але, як їй лікар роз'яснив, що це, каже, лиш такий квиток, а на нього в аптеці ще треба ліки брати та й то ще за них заплатити, тоді Аниця привела Йвана д возові, посадила його ззаду, сама сперлася на полудрабок та й трохи не з плачем проговорила:
— Я цього надіялася; скоро піп справляє, то вже воно щось не так. Йому, бачу, мало, що в нього каса позичкова, але ще хоче з кождої хати по дві шістки на якусь ніби читарню.
Із цею читальнею, що за неї набилює Аниця, отак було: жалувався раз піп перед попадею, що таки вмру, каже, з нудів. Тож попадя нарадила йому, щоби заклав у селі читальню, то все буде розривка. Піп зараз-таки в неділю оповістив у церкві, що най кождий мужик зложить по 20 кр., то заведуть собі читальню, дуже хосенне діло і богу миле. Одначе згоді покинув ту гадку — раз тому, що вліті ходити би, а друге: відрадив йому дідич.
Вертаючи додому, Аниця не втерпіла та й повернула на друге село до знахарки. Знахарка, славна баба при полозі на цілу околицю, обізріла Йвана та й запиталася про причину слабості. Йван було хотів говорити, та Аниця не дала:
— Ви,— каже,— мовчіть, я сама. Вони в мене маломовні, так уже, бачу, змаленьку. Слабі вони й до роботи й до бесіди неговіркі.
Тепер Аниця стала розповідати геть усе від свого подружжя. Скільки раз і Йван хотів до бесіди своє слівце втрутити, то Аниця все казала йому мовчати, а сама до знахарки приповідала: вони в мене маломовні.
З тої бесіди довідалася знахарка, що Аниця віддалася за Йвана тому, що її кревні радили, бо парубок, казали, їй не лучиться, а за вдівцем, дасть біг, може, й чого доробиться. А Йван, маломовний він та й слабий до роботи, тілько робить, що знемагає раз у раз. Та Аниця й на це не жалувалася би, але в них є хатчина та й помірочок, то не тілько цього хісна, кілько корово-дів за податки. Давно вже Аницю гадки збирали на службу, так же жаль покидати усе: хоч маломовні, та щире в них серце. На щастя, дітей у них нема. Та хоч вороги й підоймають їх на сміх, що це дєдя з донькою жиє, хоч гірко їм хліб приходить, то вона все собі не міркувала би, лиш коби не слабість. А то й оноді,— тут Аниця розповіла за таргани.
Знахарка вислухала, вислухала все дочиста та й:
— Не бійтеся,— каже,— воно перейде. Це, відай, на пропасницю заноситься, але бог помилує, перейде. Нате вам це зілля, киньте пучку до окропу та й дайте на ніч напитися — на поти. А я би вам, любко, таки радила на службу, тепер, однако, далі по роботах, у нашого професора нема наймички, там би вам було святе життя.
Іван та й Аниця згодилися: повернули до професора, та й за тиждень Аниця мала прийти на службу.
VII
Минув тиждень, Іван понадвірку походжає... ба ні, то так було:
Сонце стояло над заходом. Освітило жовто Иванову хату, Йванів пліт, Иванове паця та й Йвана самого, що сидів на приспі та й сокотив паця, аби до хорім не забігло.
— Ти,— говорив Иван до пацяти,— пасися чемно, та й не будь пацям: не пхайся, де тебе не просять.
Аниця за той час віднесла попові пшеницю. Це за кобилу та й за того лева. Аниці лучилася добра служба, тому Йван віджалував пшеницю.
Та з попом нелегка справа. Він, як учув, що Аниця задумує, так таки трохи не сказився. Та й мав за що: тут; Аниця присягала, що відробить та на толоку ходитиме, а то — приносить збіжжя. Піп прямо не міг цього порозу м іти:
— Як таки? Плакала, благала, та й обдурила! Гей, люди добрі, де ж тут уже правда на світі?! Тут набез-печне хтось проти усього святого бунтує нарід, а він без того дикий!
Дарма, що літо: отець Кабанович виготовив на ту тему допис до "Діла". Незабавки вийде.
Дістала там Аниця, що дістала, але збіжжя лишила^ та й вернулася додому. Застає Йвана на приспі.
— А що казав піп?
—' А що ж би? Казав,— каже,— що мужик крутнею жиє.
— Неправда! Не крутнею мужик жиє, а знаєш чим?
— Чим? Хіба правдою!
— Де там правдою! Ні правдою, ні крутнею мужик не жиє, а знаєш чим?
— Чим?
— Лумерами, коли хоч знати.
— Як? Якими лумерами?
— Такими!
— Що це ви вигадуєте? Якими лумерами?
— А ось як: кождий мужик має свої дев'ятеро луАме-рів. Перше лумеро — мужик оре; друге лумеро — мужик волочить; третє лумеро — мужик сіє; четверте лумеро — мужик жне; п'яте лумеро — мужик в'яже та й звозить; шосте лумеро — мужик молотить; сьоме лумеро — мужик віє; осьме лумеро — мужик несе... ба ні! Гидно: тут знов інакші лумера: перше лумеро — мужик несе, де кажуть; друге лумеро — мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!