Він спершу з’явився один, казали, що з півдня, чи не з самої Одеси, одколовшись од могутньої гілки биндюжників, які досить успішно конкурували з державним транспортом аж до початку війни. Що примусило Симона лишити свій край, так і лишилось таємницею, тільки одного травневого ранку він з’явився на вулицях Троєщини, напитуючи хату, яка б продавалася. Міської прописки тоді ще тут не було. Симон досить швидко знайшов потрібну хатину, хазяї якої перебрались до міста, і, вдаривши по руках, став її власником.
Потім він надовго зник із Троещини, і люди вже стали гадати, чи не пропав де чоловік (тоді це могло статися запросто), коли одного червневого ранку на вулиці показалася гарба, повна домашнього скарбу. Поверх того майна сиділа Симонова дружина Бася з маленьким дитятком біля грудей, сам же Симон ішов поруч з конягою, таким же рудим, як і хазяїн, а за Симоном вервечкою тяглося п’ятеро його синів — усі до одного точнісінька копія тата, руді, аж горять, і коли вони отак з’явились на вулиці, світячи простоволосими головами, то й вулиця вся посвітлішала, наче їй додали сонця. Промарширували отак по всій вулиці та й завернули до крайньої садиби, сторгованої Симоном.
Бася, розповідала баба Галя (а вона жила поруч, тож не могла ніяк пропустити таку подію), Бася на ту садибу як глянула, то одразу і закричала:
— Вези назад!
Та й трудно було отак не закричати. Кругом стояли хати як хати, а ця наче пошилася в старці: обдерта, облуплена, ще й димар завалився. Кругом були садиби як садиби: і дерева фруктові, колодязі, й клуні, й повітки, на цій же росла одна-єдина груша та замість стодол і сараїв догнивала лише порожня собача будка. Садиби людські були акуратно обгороджені тинами, парканами, по цій же наче пройшлася татарська орда: ні хвіртки, ні воріт, лише кілля стирчало подекуди. Бася на все оте розорисько як глянула, то її аж затіпало:
— Вези назад, бо я тут і помру!
Симон хоча б тобі слово у відповідь. Розпріг непоспіхом коня, припнув до одного з кілків. Зняв Басю з гарби разом з дитиною, притис до грудей, щоб не вирвалась, поніс мовчки до хати. ,
— Чума на твою голову! — кричала, видираючись, Бася.— Куди ти мене на мою погибель привіз?!
Симон так само мовчки заніс її в хату, і ще довго по тому бряжчали шибки од Басиного крику й плачу. Симон вийшов із хати, наче нічого не скоїлось. Глянув на своїх синів, що стояли біля гарби, роззираючись, запитав:
— Ну, чого стоїте? Заносьте все до хати!
І діти кинулись штурмувати гарбу.
Так Симон і осів на Троєщині. Бася поплакала, поплакала, та й (що їй лишалось робити?) заходилась давати ся-кий-такий лад хаті. Побілила, помазала знадвору і всередині, вимила шибки, що не знались до цього з водою, повісила веселенькі фіранки, і хата теж немов ожила, забіліла весело стінами, засяяла чистими вікнами. Бася метушилася з ранку до вечора отією працьовитою бджілкою, що й хвилини не посидить спокійно, не забуваючи роздавати штурхани своїй галасливій юрбі: "Очі б мої на вас не дивилися!" — та лаяти флегматичного чоловіка, що привіз її сюди на погибель, і горя йому мало, а ти тут хоч розірвися... Симон на те лише всміхався, Симон теж не сидів склавши руки, і незабаром довкола садиби виріс новенький паркан, а потім звелася й конюшня, щоб було де тримати коня, і пташник для птиці, бо прогодувати всю оцю орду це вам, браття, не жарт! Симон швидко зійшовся з сусідами, які йому й помагали, бо чого б не помогти добрій людині, та ще й такій, що не один раз стане в пригоді: люди вже довідались, що Симон був різником, що професія ця передалася йому в спадок од батька, а батькові од діда, а дідові од прадіда: найдавніший пращур Симонів різав кошерних телят ще тоді, коли й Христос не народився і не текла та вода, в якій Пілат умив свої руки. Симон і ножі дядькам показав, для першого, так би мовити, знайомства, і то були ножі не звичайні, таких дядьки ще й не бачили. Дісталися вони Симо-нові чи не од того далекого пращура, бо всі були з якоїсь аж синьої сталі і такі гострі, що страшно до них і діткнутися. Ще й ручки фігурні, з пожовклої слонової кості, вкриті чудернацькими письменами — навіть Симон не міг їх прочитати, такі вони були стародавні. Дядьки покликали вчителя, що викладав німецьку мову%& школі, але й учитель нічого не втямив, тільки сказав, що ножам цим місце в музеї.
Але Симон не збирався здавати свої ножі до музею, Симон тримав їх для живої роботи і незабаром показав, на що він здатний із стародавніми оцими ножами.
На Троєщині зроду-віку свиней кололи отак: коли паця, нічого не відаючи, досягала відповідної кондиції, сходились дядьки і, виманивши її підступно надвір, гуртом хапалися за передні й задні ноги, намагаючись повалити її на землю. Крик, гвалт, відчайдушний свинячий вереск, од якого й небо розколюється, "мала купа" то б’ється об тин, то підкочується під самісінький ганок, поки колій нарешті поцілить у серце і паця зійде своїм криком. Та й то бувало не раз: вже з свинею мовби покінчено, вже її обклали соломою й запалили з чотирьох кінців, як вона раптом зірветься і живим смолоскипом чкурне на вгород, а то й на вулицю. А тоді вся веремія починається спочатку.
Тож і цього разу зійшлося чимало дядьків: одні — щоб держати за ноги, інші — щоб подивитись, як же новий різникГ справиться зі своїм ділом.
— Випускати? — спитав хазяїн з острахом: кабаняра вдався такий, що боялись і в хлів до нього заходити... Пудів на дванадцять тягнув, та ще й не годований з учорашнього ранку. Лютий звір — не кабан!
— Навіщо? — відповів Симон спокійно.— Нащо тварину полохати? Ану відійдіть!
Відіпхнув своїм плечем хазяїна та й ступив безстрашно у хлів.
Дядьки потім клялися-божились, що не обійшлося без нечистої сили: вийшов Симон надвір, а за ним слідом кабан. Іде, наче цуцик, ласкаво порохкує. Шепнув начебто Симон йому на вухо, боки почухав, кабан набік ліг, ще й ногу передню відставив, щоб зручніше було колоти. (Пишу це зі слів баби Галі, а вона бачила все те на власні очі. Тож не вірити їй не маю ніяких підстав). Кабан, казала баба Галя, навіть не писнув: помер такою легкою смертю, що дай нам, боже, отак помирати.
Потім Симон смалив кабана, і знову ж це робив не так, як на Троещині зроду-віку це робилось. Не навалював на нього цілу копицю соломи, не підпалював з усіх кінців, а то з одного боку підсмалить, то з другого, то піднесе віхоть до самої шкіри, то прогріва її здалеку,— рівного рожевого кольору стала на кабанові вся шкіра; коли він її соломою і обчистив (житньою, тільки житньою) —кабан лежав, наче його щойно з печі хазяйка дбайлива дістала, і такий од нього дух ішов, що аж на тому кутку люди стали принюхуватись.
І сало ж було! Такого сала і цар, мабуть, не пробував. Ніжна шкуринка так і хрумтить на зубах, а саме сало — масла не треба. Внесеш його потім з морозу, наріжеш шматками та на хліб, ще з печі гарячий. І отаку цибулину. їси і добрим словом Симона згадуєш.
І пішла добра слава про Симона, вважайте, по всій окрузі. І з Ірпеня, і з Броварів, і навіть з Обухова не раз по нього приїжджали. Симон завжди сам усе робив, ніколи помічника не просив — мав силу, нівроку!
Якось засперечались на свято дядьки: хто плуга на дах закине? Той од землі ледь одірве, той і розмахнеться, та тільки вдарить об стіну: регіт, кпини ущипливі, під’юджу-вання. Аж ось і Симон іде.
— Симоне! Симоне! А ке-но сюди!
Підійшов непоквапно (ніколи не поспішав), руду борідку пригладив. Усміхнувся до всіх:
— Ну, добридень! Ну, що тут таке?
— Оце бачиш? — показали на плуга.
— Таки бачу.
— А закинеш на дах? Закинеш — пляшка з нас. А не закинеш, то вже ти йди по пляшку.
— Нащо мені пляшка! — відповідав Симон, а сам, око прискаливши, вже примірявся до плуга.— 3 пляшкою й дурень закине. Я от без пляшки попробую.— Взявся за чепіги своїми ручищами, і в плуга наче виросли крила — так у повітря й злетів. Раз крутнув навколо себе, вдруге крутнув, а вже втретє, коротко хекнувши, перекинув плуга через хату.
Отакої сили був чоловік!
Симон не тільки колов. Всі кабанчики й бички, всі молоденькі жеребчики проходили через Симонові руки, щоб потім стати покірними й сумирними, як щойно народжені ягнята... "Як горіхи вилущує!" —захоплено говорили дядьки. Тож по всіх майже дворах довкруж так із п’ятдесят майже кілометрів, на всіх фермах колгоспних іржали, рохкали, мукали Симонові "хрещеники". І, бувало, покличуть з якогось далекого села — Симона і день удома немає, і другий, і третій, іноді й шість днів мине, а його все немає. Аж на сьомий, в суботу, обов’язково заявиться: де б не був, яка б робота не чекала на нього, в суботній день він, кров з носа, мав бути вдома.
І не тому, що був такий релігійни^р: Симон якщо і згадував бога, то більше за звичкою, і до синагоги не заглянув жодного разу,— суботній день той був для нього заповітним тим днем, коли єднався духовно з усім своїм родом, з близькими й далекими пращурами, кров яких текла в його жилах, хист яких йому ж і був переданий.
З самого ранку Симон залазив у величезне корито, видовбане з такої верби, що її п’ятеро чоловіків не могли обхопити,— в корито оте вміщалося двадцять відер окропу. Інший і хвилини не всидів би в ньому, одразу б зварився, а Симон блаженно кректав, наливаючись гарячою кров’ю.
Вилазив, червоний як рак, пашів теплом, як добре напалена піч. Зодягався у випрасуване, чисте і сідав на чільне місце до столу.
І тут Бася, яка чекала цієї хвилини, починала діставати з печі страву. В горщиках і горнятках, чавунах і чавунцях. Діти, що стояли у черзі, підхоплювали весь той посуд зі стравою та й несли до тата на стіл. Симон сидів урочистий, як бог, Симон приймав милостиво всі ті дари, не забуваючи гладити по голові своїх рудоволосих синів від найстаршого до найменшого, що, сопучи од натуги, приносив найменше горнятко; Симон цвів і блаженствував.
Снідали мовчки, в святій пошані до їжі. З-за столу під час сніданку дозволялося виходити лише матері.
Потім Бася виряджала всю орду з хати, щоб не заважали поратись, і тут уже діти не відходили од тата до самого обіду: стільки цікавих історій знав для них Симон!
По обіді, таким же робом на стіл поданому, Симон лягав спочивати. А прокинувшись уже під вечір, коли це було весною, чи влітку, чи й ранньої осені, йшов на вигін, що недалеко від його двору і був.
Тут, на колодках, привезених ще за царя Гороха, вже сиділи дядьки.