Парубок, як голуб. Меткий, хоча не так високого зросту, але звинний і пружистий. Не можна сказати, щоб він був красунь, але вже само те, що був добре виголений і дбайливо причесаний, робило з нього красуня. Дівки пасли по нім поглядом, де він тільки не появлявся. На вечорницях, у церкві чи весіллю.
Куток Запорожжя, де селився славний рід Гуців, до цього часу був якось неторканий Казмірцем. Невідомо, як це сталося. Можливо тому, що у Трихона, Олексійового сусіда, було два, мов лошаки, собаки, а можливо, для цього були якісь інші причини... Досить того, що на Запорожжю ані Казмірця, ані когось іншого з його преславетної ватаги, не появлялось.
Але того самого року, як повернувся Никонор, у його брата Олексія, що вів у той час за всіх господарство, почав хтось випасати конюшину на Придатку. Що за біда лиха. Кому це прийшло таке дурне в голову, щоб навесні, вже давно після Юрія, підпасати чужу конюшину. До цього часу у Дермані такого не водилося. Вечором, зібравшись біля перелазу, що веде до Трихонового садка, дядьки довго про це міркували, а тієї самої ночі, нікому нічого не кажучи, Никонор бере в руки залізні вила і чимчикує на Придаток.
Ніч була місячна, десь так кілька днів після повні. Надворі видно, як удень. Тепло, гарно, на Борщівці та у Хвищику виспівують соловейки. Никонор йде стежкою від Андрущуків до Могили з вилами на плечах і весело підспівує "Спомнім, братци, как стоялі ми на Шіпке в облаках" і нічого собі поганого не думає. Йому якось навіть не вірилось, що він може там когось застати на тій конюшині. Хто б тепер міг таке робити. Ет, хтось пожартував, попас коні, але щоб це вже було так поважно, щоб комусь прийшло в голову випасати конюшину, чи овес, чи якусь іншу пашню просто на полі... Ні. Це неможливе, і Никонор у таке не вірить. Але як поминув Середівський рів і почав наближатися до Придатку, то вже здалека побачив на своєму полі якісь три чорні плями. Никонор, як вояк, такого не злякався, а тільки вище підняв голову і міцніше стиснув держално вил. Він пішов просто на чорні плями...
– А, різун його матері, – з притиском виговорив Никонор. – Все-таки якась халяра пасе! Коні. Троє. Вже здалека видно і навіть попутані.
– Гей! Хто тут є? – вже здалека викрикнув Никонор. Деякий час тиша, а потім з межі щось чорне підіймається.
– А тобі що за діло, – говорить чорне хриплим, низьким голосом.
Никонор спокійно з вилами на плечах підходить зовсім до чорної постаті. Не говорить нічого. Йде спокійно і зацікавлено. Підходить зовсім близько, постать не зволить підвестися на ноги і Никонор нахиляється зовсім низько, щоб пізнати, хто то є.
– Ге! – хрипить постать. – Котись, котись своєю дорогою... А то... – постать показує порядного бука, що лежить на землі...
Никонор не зважає, нічого не каже, не вагається, а, міцно затиснувши держално вил обома руками, зо всієї сили мастить чорну постать вилами через голову. Чорна постать одразу перекинулась. Але Никонор не втихомирився. Він почав мастити вилами вздовж і поперек так довго, поки не переконався, що чорна постать вже не зможе підвестися. Потім він зігнав всі троє коней, пов'язав їх поводами, що знайшов тут при межі, і повів їх додому.
Виявилось: пошкоджена чорна постать була ніхто інший, як сам Казмірець. Він довго, майже до ранку лежав на межі непритомним, кров лилася з нього, як з добре годованого веприка, потім він якось очунявся і поволікся ледве живий додому. Коні, розуміється, були крадені і скоро знайшлися на них хазяї – Гнат Махобей з Горбаїв та Микита Шмань з Залужжа. Де Горбаї, а де Залужжа, а він встиг там і там побувати. Думають, що робив він то не сам, а мав з собою помічників, але як це сталось, що він сам пас ті коні і хто відважився так почастувати його, це було для цілого Дерманя неймовірною, просто дивовижною річчю. Навіть ніхто не хотів вірити, що у Дермані хтось знайшовся, що відважився піднести на Казмірця не тільки руку, але й щось твердіше. Голова його була розкроєна надвоє, а ціла спина і боки прозраджували виразно вила-тройчатка. Довгий час він не міг говорити, як це сталося, потім, видно, зміркував, що буде для нього краще, як не говоритиме взагалі. Тим більше, що і Никонор не дуже про це розповсюджувався. Він був чоловік простий і не говіркий, як і цілий його Гуцівський рід. Він любив часом, по потребі, діяти, але не любив зловживати словами, які в дійсності є ніщо інше, як тільки слова.
Тому ця подія наробила в Дермані шуму тільки на короткий час. Казмірець з місяць не показувався на люди, все гоївся, все прикладав зілля та примочки, що діставав від своєї таки баби Уляни, яка займалася ворожбою та лікуванням зіллями. Деякий час було тихо. Ніде не чути було якихсь нових випадків крадіжки. Йшла поволі велика, буйна, з безліччю цвіту, соловейків та дівочих співів весна.
Але на Запорожжю не були дуже спокійні. Не тільки всі чотири брати Гуци, їх дядько Іван та сусіди Трихон, Миколай, дід Гнат і Нестор Андрущук. Всі запорожці і навіть далі Андрущука та Середи дуже добре розуміли, що все це так не минеться, що як довго Казмірець живе і дихає, то він Никонорові не подарує і, що не тепер, то в четвер треба чекати від нього якоїсь каверзи.
Через те запорожці порішили на кутку нести нічну варту. Кожної ночі хтось з запорожців не спав, десь під повіткою чи в кущі сидів з добрим дрюком або навіть з сокирою і чатував. Йому помагали Трихонові собаки, які так призвичаїлися до своєї ролі, що, здавалося, вони розуміють все це, як і люди.
Десь так у початку червня перед сінокосами Трихонові собаки почали по ночах непокоїтись. Зривалися і з голосним гавканням бігли, мов показилися, "під гору" до криничини, або до Балабівського рову, чи на Гуцівський беріг за лішником. Тоді варта була особливо насторожена. Коли вартував хтось один, тоді вибігав до нього ще хтось. Не тільки зо страху, але й з цікавості. Сходилося іноді двох-трьох і тоді, тихенько ховаючись по кущах саду та лішників, бігли за собачим гавкотом.
Інколи здавалось, що помічали ген аж там на "другій горі" якісь чорні постаті, що тікали від собак. Часом знов видавалось, що в Балабівському лішнику тріщать кущі, ніби там хтось тяжкий ламається. Кілька разів собаки на когось нападали і навіть один раз Боско повернувся з підбитою ногою.
Не було сумніву, що починав діяти Казмірець. Він щось має за лубом. Гуторили, що хоче підпустити братам Гуцам червоного півня. Це діло поважне і треба бути на сторожі. Коли б, не дай Боже, загорілась клуня чи хата Гуців, то пожежа могла б перекинутись і на сусідські будівлі. Тепер же літо, сухо, стріхи всі солом'яні, хати дерев'яні, а клуні горожені хворостом. Все то буде горіти, як сірники...
– От, сто болів в його матір, – з притиском, з серцем переконанням говорив Никонор. – І чому мені було не прохромити його тими вилами, як жабу... Ніхто і не згадав би таке стерво... А тепер от лиха година.
І дійсно лиха година. Цілий куток не має спокою. Літо, робота, находишся, натягаєшся за день, а вночі бійся. І жінки, і діти, молоді і старі всі на сторожі, всі, лягаючи, моляться і сплять заячим сном. На дворі брешуть собаки, цілісіньку ніч, від світання до смеркання брешуть, а котрийсь з чоловіків десь там сидить, і хто його знає, щоб йому там чогось не сталося, мати Божа спаси і сохрани!
Так проходило літо. Місяць за місяцем, тиждень за тижнем, день за днем. Десь в середині літа було трохи притихло. Собаки заспокоїлись. Одної ночі на варті був Олексій. Був утомлений, бо цілий день жав, це було перед самим Петром, жнива випали ранні. Олексій не міг втриматись від сну. Ломає його, мов патика, і складає його просто під кущем жасмину на землі. І раптом у Трихоновому садку забрехали дружнім знаним гавкотом собаки. Був в той час місяць, дерева відкидають густі тіні. Олексій зірвався на ноги і крикнув: – Джу! Джу! – і потім довго стояв і вслухувався у собаче гавкання. Вони вже були десь там над копанками у Балабівському рові. Олексій, ховаючись у тінь попід бгіжем Трихонівського городу, перебіг Іванів садок і пасіку, побіг униз до свого лішника. Тут тихо. Між кущами проліз аж над беріг, через котрий йде стежка на вигін.
Засів у лісковому кущі над самою стежкою і сидить. Запер дихання і навіть не дихає. Перед ним вкритий сріблистим туманом беріг, на якому росте отава. Собаки десь там брешуть, і Олексій виразно чує тупіт ніг. Дуже йому кортить довідатись, хто то там тупає. І видається, що тупіт все наближаються і наближається, і дійсно так було. Не пройшло і десять хвилин, як з-за верб на луг підтюпцем вибігло кілька людей. Олексій ще більше причаївся. Вони біжать просто на нього. Коли добігли, Олексій одразу пізнав їх усіх, а було їх восьмеро. Попереді, прикульгуючи, клегав сам Казмірець. Всіх решту Олексій також пізнав. Був там малий Кухаренчик з "там тої гори", був там один з Хомичів, були там зо всіх кутків господарі, знані, поважні, на котрих не можна було нічого поганого сказати... Але найбільше здивувало Олексія, що був між ними також його недалекий сусід Сак Середа.
Такого Олексій направду не сподівався. Він міг подумати все, але що Сак Середа займається таким ділом, такого йому не приходило в голову. Сусід, такий примиленний, такий богобоязливий... Правда, п'яничка і господар портяний, але все-таки господар. "Так от воно як", – подумав Олексій і вернувся на гору. Ну, тепер ми бодай знаємо, хто там є. Після того собаки втихомирились, на сході почало світати, зорі одна за другою почали зникати з позеленілого неба, і Олексій одразу, не лягаючи спати, почав клепати косу. З голови не могла вилізти думка: чому між ними Сак Середа? Олексій думав спокійно, але у всьому помічалося, що він має якесь рішення.
Пройшло так ще кілька місяців. Сам Бог хіба знає, що то були за місяці. Скільки було перекошено у себе, а головне на чеських полях, скільки було порізано на дошки колод також у чехів – у Дуса, у Говорки, у Лібала. Скільки було вилито дешевого мужицького поту... І разом скільки не проспаних завдяки Казмірцеві ночей.
Родина Гуців, родина Трихонівська та й інші... День у день, як віл у ярмі. Ще того літа дерманці задумали церкву перебудувати. Була церква, велика і простора, але якось не "мала форми".