Але народу цих ваших мистецьких "ізмів" й задурно не треба! Йому —— аби простіше й дешевше! Тому ваш експресіонізм засуньте…
Маестро хапаючись за бильця крісла і пробуючи піднятися: Не забувайте, що ви в мене гостях, а не я – у вас!
Молодик: А ви хочете заглянути до нас на вогник? В Організацію? За наші сірі, кількаметрові мури? Ласкаво просимо, Маестро! У будь-який зручний для вас час! (Встає і картинно нахиляється у реверансі)
Маестро мовчить.
Молодик: Так-от, Маестро, я ще не виголосив своєї звинувачувальної промови. Ви кажете, що завжди були з народом… А от ці запонки на вашій сорочці – часом не з Парижа? А двадцять шість ваших сорочок у пральні у часи так званого вашого мюнхенського "бідування"? Це тоді, коли тут з голоду пухли мільйони і ходили босими аж до першого снігу? Це теж – "по-народному"?
Яке високе мистецтво ви хочете творити у цій забутій Богом дірі? Яка опера? Який балет? Які шедеври під прогнилими солом'яними стріхами? Тут, аби хліба на всіх настарчити! Але хіба вас цікавила проблема хліба? Ви ж буржуа, франт, панський гриб! Навіть вмираючи з голоду, буде сидіти у костюмі з метеликом і розмірковувати про вічність! Тьху!
Маестро хоче щось заперечити, але приступ сильного кашлю не дає йому нічого сказати. Сигара випадає з його руки.
Молодик: О, у вас, схоже, геть кепські справи.
Голос Розі з кухні: Маестро, зробити вам чаю з шипшини?
Молодик гукає: Принесіть два чаї, будь-ласка!
Маестро нарешті прокашлявся.
Молодик: Краще я сам принесу. (Забігає до хати).
За мить повертається з двома горнятками.
Молодик ставить їх на стіл: Прошу, Маестро! (Дістає з кишені плаща флягу. Підливає собі коньяку в горня). Вам, Маестро, навіть не пропоную, бо ви в нас і так безнадійно слабі.
Маестро заперечливо хитає головою.
Молодик піднімає горня: Ну – за побєду! (Голосно сьорбає). О, яке блаженство!
Уважно дивиться на Маестро. Той навіть не бере чаю.
Молодик ставить горня: Вам не сподобався тост?
Маестро: Та ні, чому?..
Молодик розглядаючи нігті: А мені не подобається оцей ваш претензійний стиль одягатися, ця манірність, вичурність, снобізм! Білі рукавички, хусточки в накладних кишенях, запонки, метелики, манжети, штиблети, манікюри, педикюри… (Голосно сякається двома пальцями на землю). Клята застуда! Звідки у вас цей снобізм? Чи не від обожнюваного вами Оскара Уайльда – цього англійського сноба з нетрадиційною сексуальною орієнтацією? Хоча для вас, митців, вона, здається, є традиційною…
До речі, Маестро, а чому художники малюють автопортрети? Це ж як себе треба любити, аби зображувати на полотнах?! У вас, здається, їх теж з десяток.
Маестро: Це класичний жанр мистецтва!
Молодик: Вигороджувати себе ви вмієте! (Дивиться у папери) Це ж яку треба мати манію величі, аби фіксувати про себе найменші подробиці?! (Цитує) "З безробітними сестричками з Руру ми слухали джаз і танцювали шимі" (Показує, викидаючи колінця). Кому цікаво, Маестро, що ви виробляли з цими безробітними німецькими сестричками?
Маестро гостро: Мені! Мені – цікаво! Це моє життя! Моє, розумієте!? І нікому до нього нема діла!
Молодик: Нікому, окрім нас… (Читає) О, тут цікавий момент. "Я торкнувся своїм перснем до пам'ятника Бетховену, попри табличку "Торкатися заборонено". (Піднімає голову). Те саме ви проробляли з усіма скульптурами Мікеланджело та іншими шедеврами, які траплялися на вашій життєвій дорозі і дбайливо охоронялися. А ви, як бачу, правопорушник, Маестро… (Махає пальцем). Суспільно небезпечний тип! Ви справді вірите, що частина геніальності таким чином може вам передатися? Через оцей ось перстень?..
Маестро, закриваючи руку: Це вас не стосується…
Молодик: Я був про вас кращої думки… Ви ще скажіть, що плюєте через ліве плече і не їздите тринадцятим маршрутом…
Маестро: А вас в Організації гарно готують: умієте бити по найболючіших точках!
Молодик, схиливши голову: Дякую на красному слові! Обов'язково передам нагору! А цей шимі, я вам скажу, нічого…(Скидує плащ). Нарешті зігрівся! У наших казематах така холодрига. Один чай з коньяком рятує. Так, тепер треба трохи порухатися. (Починає робити гімнастику. Співає: "Красуні, красуні, красуні кабаре…").
Маестро очманіло на нього дивиться. Той робить наклони.
Молодик: До речі, Маестро, здається, у Німеччині ви були затятим членом гольф-клубу. Завжди хотів з'ясувати для себе правила цієї дивної буржуазної гри.
Маестро: І що саме вас цікавить?
Молодик: Мета! (Схиляється до Маестро). Мене завжди, знаєте, цікавить мета. Причини, що спонукають нас робити те, що ми робимо. Це специфіка нашої Організації – шукати причини, відкупорювати душі, розв'язувати язики, виносити на світле те, що ховається на самому споді.
Маестро: Ну… мета цієї гри – прогнати м'яча по всіх доріжках і загнати його в лунку з меншим числом ударів.
Молодик стає в позу гольфіста і буцімто примірюється бити уявною ключкою: З меншим числом ударів… (Задумано). А знаєте, Маестро, я теж люблю вигравати з меншим числом ударів. Ось де істинне мистецтво – погасити суперника навіть не кількома ударами, а одним. Одним-єдиним. Раз і навічно. (Голосно сміється і раптово перестає). А чого це ви, Маестро, зажурилися? Хто це вас образив? Ви тільки нам скажіть – ми з ними швидко лад наведемо. Га? Де ваше хвалене почуття власної гідності?
Маестро: Я просто втомився…
Молодик: Ах втомилися!.. Ну доведеться ще потерпіти. (Починає присідати, витягуючи руки вперед). Присідання – дуже корисні для м'язів ніг. Вам, які більше м'язи на ногах подобаються?
Маестро запнувшись: Мені?..
Молодик не слухаючи: А от мені —— сідничні! У дамочок… Ха-ха! До речі, Маестро, ми ж із вами ще не побалакали про жінок, оцих вічних супутниць вашого таланту.
Маестро: Що ви маєте на увазі?..
Молодик: Я маю на увазі тих, яких ви навчилися так елегантно приручати – багачок і красунь, котрі чудово облаштовували ваше життя. Адже, зізнайтеся, все за вас робили жінки! Лілет організувала вам потрібні контакти в Німеччини серед товстих бюргерів, яким ви малювали портрети. Бідолашна Лілет, вона залишилася в Баварії ні з чим!
Далі була Аглая, яка кілька разів переносила весілля з вами, поки її коханий не махнув їй ручкою назавжди. Як пише її геній у щоденнику (читає з папки): "Бідна Аглая! Як важко вона зі мною розлучалася! Але я не можу її забрати з собою до Парижа. Вона би стала перешкодою для мого мистецтваМаестро: Негайно перестаньте! Замовкніть!
Молодик: І не подумаю! Народ має знати правду про своїх геніїв. (Стає позаду візочка з Маестро і починає його возити по сцені, нашіптуючи йому на вухо). Аглая чекала на вас все життя. А, може, ще й тепер чекає. Чергова жертва нещасливого кохання…
А далі була чарівна Женев'єв, чи не так? Ця мила француженка теж залишилася з надірваним на все життя серцем. Вона ж так і не вийшла заміж, Маєстро…
Маестро: Звідки ви знаєте? Хто ви такі, чорт забирай?
Молодик: А для чого вам, старий ловеласе, знадобилася 16-річна Розі? Оце невинне юне створіння, дитя, яке ви запросили буцімто попозувати для натури! Вона ж на 25 років молодша за вас, Маестро! Гляньте на неї! У що вона перетворилася за цих сімнадцять років? Ви ж украли у неї долю! Ця колишня танцівниця з божественною фігурою та благородним серцем пожертвувала для вас усім, ставши вашою елементарною побутовою зручністю. Ви ж тільки і знаєте, що "Розі, подай те! Розі, віднеси то!". Економите на прислузі, еге ж, пане естет?
Маестро: Замовкніть, чуєте!
Молодик: Вона ж навіть за вас картини грунтує! Бо ви – невизнаний геній! Ма-ест-ро! Так вас називає цей натовп провінційних аматорів, які за життя не бачили жодного шедевру.
Маестро закривається руками.
Молодик: А ви їй навіть не запропонували руку і серце…
Маестро не відкриваючи обличчя: Ви нічого про нас не знаєте…
Молодик: А Сільвія? Як я міг забути бідолашну Сільвію, яку ви виставили на посміховище? Взяли з нею шлюб, коли вам було 55 років, і кинули її вже через два тижні. (Підходить впритул). Ви – монстр, Маестро! Ви ще жодну жінку не зробили щасливою!
Маестро: Та хто ви, до дідька, такі?
Молодик: Я? Я – ваш вирок… (Бере папку з паперами) Все, що ви пишете – БРЕХНЯ! Підкидує її вгору і папірці розлітаються.
Маестро: Ви —— не людина! (Пробує схопити його руками). Ви – диявол!
Молодик, спокійно відходячи в бік: Вам краще знати, Маестро. Бо ми з вами однієї породи.
Маестро, хапаючись за серце: Розі! Ліки!
Молодик: Атож! Якщо щось, так відразу: Розі!
Маестро: Згинь, нечистий! Розі!!!! Розі, благаю! Розі!
Молодик: Маю честь! До зустрічі! Самі знаєте де… (Кланяється, клацаючи підборами і усміхаючись, неквапливо виходить).
Забігає Розі.
Розі схвильовано: Що сталося, Маестро? Вам щось наснилося?
Маестро, ледве вимовляючи: Ліки! Принесіть мені ліки!
За мить вона повертається і дає йому з ложечки ліки, ставши на коліна.
Розі: Заспокойтесь, любий Маестро!
Маестро схвильовано: Мила Розі, я більше не хочу його бачити!
Розі роззираючись: Кого?
Маестро: Цього типа… Хама… З Організації.
Розі: Але, Маестро, у нас нікого не було. Я ж замкнула хвіртку на ключ.
Маестро: Як не було?
Розі помічає розкидані папірці. Піднімає один з них, дивиться: А для чого ви розкидали свої щоденники?
Маестро: Я їх не чіпав.
Розі, задумавшись: Стривайте, я ж їх сховала на самому вершечку шафи. Ви навіть і не змогли би до них дотягнутися. Нічого не розумію.
Маестро: Чортівня якась!
Розі: Я кілька разів виглядала у двір протягом цієї години, і ви спали блаженним сном. Я ще так втішилася. Навіть чаю вам не пропонувала! (Помічає горнятка). Що це означає? Як ви змогли… Я ж була на кухні… Свят-свят-свят (Хреститься).
Маестро: Я страшенно розбитий. Поможіть мені лягти до ліжка.
Розі: Так, Маестро! (Бере візочок і завозить його до хати).
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Центральна Франція, початок 30-х. Околиці села Гаржілес. Бістро "Термінус". За шинквасом —— старша жіночка, одягнена по-простому. У кутку за столиком біля вікна – елегантний пан років тридцяти. У руках у нього – кишенькова книжка. З усього видно, що він – чужинець.
Хазяйка, ставлячи на стіл бокал: Ваше пиво, мсьє.
Чужинець: Мерсі!
Відчиняються двері і лунає мелодійний дзвоник. Заходить вродлива, вишукано одягнена панянка. Підходить до шинквасу.
Панянка: Бон жур, Нансі!
Хазяйка: Бон жур, Женев'єв! Вам, як завжди, гранатового соку?
Женев'єв: Так, сьогодні доволі парко… (Помічає чужинця і застигає).
Чужинець відриває очі від книжки, аби глянути на новоприбулу.