Наморочиться в ній чи то від цієї дикої навали польового духу, від його споконвічної снаги, чи від лоскітливо-дитячого остраху, що всі ці трави і бур'яни, на яких ти лежиш і які ти прим'яв, проростуть крізь тебе, пронизавши хребет, пробивши серце, проткнувши груди. Отак заплющ очі, дай волю уяві — й відчуєш, як уже став часткою землі, як усе те зело вже росте крізь тебе, п'ючи твої соки, твою кров.
А може, крутиться голова через те, що тут, у полі, так завзято сюрчать коники, ширяє вгорі шуліка, і в його плавному льоті відчувається причаєна хижість, та ще й наче небо не стоїть на місці, а обертається навколо землі? Ні, мабуть, через те крутиться голова, що тут, у полі, відчувається, як тихесенько плине час.
Він немов хвилями огортає тебе, і ті хвилі накочуються тобі в очі, у вуха, вони плинуть по грудях, по простягнутих ногах, і коли поворушиш рукою, то можеш той час відчути на дотик, помацати його,— він протікає між пальцями шовковистим, наче аж ледь дзюркотливим струмочком, він цідиться поміж них, як може цідитися вітер. Він ні теплий, ні холодний, а так — пливе й зникає, пливе й нема.
Час — як тугенький вітрець поміж пальцями, як незвичайний храм природи. Як матеріалізована надія, як втілений смуток. Ні, то не табун голубів пролетів над тобою і сів на стерні, неквапно походжає, скльовуючи зерно. То не голуби незграбно осідають на хвости, задираючи маленькі голівки на лискучих шиях. То не їхнє гортанне туркотіння, схоже на чужинну мову, долинає до твого слуху,— а все це час, це все час прилетів, скльовує розсипане зерно, незграбно осідає на хвости, сяє лискучими шиями. Ось він ступить раз чи два по землі й, важко змахнувши крильми, полетить низько, лише над тобою зринувши догори, наче злякається, і ти побачиш гострі й пильні його очі.
Знову з'явився шуліка, на тлі білоперої хмари він то застигає, то пливе по ній — що вистежує з такої височини, що бачить? Запримітив зайця, куріпку, ховрашка? А мені вдасться встежити, коли він каменем кинеться донизу, чи не вдасться? Він там, угорі, думаєш собі, теж не просто шуліка, а наче фатум, наче невідворотність часу, і в страшному посвисті його крил, коли каменем шугне додолу, та невідворотність проявиться зразу, негайно, обернувшись на передсмертний зойк польрвого звіряти, що битиметься в його пазурах.
І голуби, і шуліка — теж час, у різних своїх подобах, час, що тут, на польовому привіллі, літає на їхніх крилах; голуб — час, що пасеться на стерні, і шуліка — час, якому смакує запах живої, теплої крові.
Засинаєш, заслухавшися жебоніння часу, його чарівливострашнуватого плюскоту, а коли розклеплюєш повіки, то раптово бачиш перед собою низьке призахідне сонце. Воно немов поширшало й приблідло, тепер на нього можна дивитися — на його білому обличчі непорушно застигла чорно-зеленкувата смуга хмарини. Там її наче хтось вималював вершками далекого зубчатого лісу, а з-за тих зубців розтікаються вгору й по боках сонячні іскри. Таке відчуття, наче сонце і хмара завмерли на віки вічні, що той миттєвий малюнок так і залишиться назавжди, бо час зупинився. Той чорно-білий малюнок, створений сонцем та хмарою, сяє, проміниться, він наче дихає первородним натхненням, і хай би воно так завжди тривало... Але час не зупинився, бо й сонце не зупинилось — ось воно ковзнуло донизу, той зубчатий ліс уже перестав бути лісом, порушився, обернувся на купу чорної мерви, з-під якої ще трохи іскрилось,— і все...
Небо схолодало, і вже добре відчувалось, як крізь тебе проростає полин, як материнка пронизує тобі груди, а гілка полину вже дістала до серця, і коли ворушиться коло нього, то серце болить і коле, коле і болить.
ТОПОЛІ КРАЙ ШЛЯХУ
Ниви спорожніли, стужавіли стернею, потонули в чорній ріллі; небо з високим чолом теж здається порожнім і бездумним, лише ген на його краю розсипано жовтого порохна — чи то не відблиски з землі тих чорнобривців, що цвітуть тепер по селах?.. Летіло у вирій птаство, забирало свої голоси, свій щебет, свої пісні, а залишало нам дома лише очікування на своє повернення. Та ще залишало особливу, сповнену неясного значення пустку — в полях, у лісах, у цьому приблідлому небі.
Три тополі над шляхом прислухаються до елегійних ноток вітерця, приглядаються до роздягнутого та розхристаного поля, нахиляються в легкій зажурі до села, наче дивуються, що хати — ці білокрилі птахи, які народилися з теплих гніздечок людських рук,— і досі не злетіли вгору, не майнули у вирій. Тополі ще зелені, проте зелень їхня вже наче полегшала, дозрівши, і в їхні довгі, до п'ят, коси вплетено дукати, розсипано внизу коло ніг — наче іскри, наче натяк на той спалах, на те вогнище, яке тут завирує пізніше, коли тополі самі себе спалюватимуть у власному полум'ї, підсипатимуть із власних віт шерехкого листяного жару; вітер, нагинаючи, гнатиме їх удалину, а вони, божевільні, випручуватимуться з його поривчастих обіймів, давитимуться протяжним схлипуванням чи коротким зойком і таки не зрушать, не втечуть із того вогню-хурделиці, бо, видно, любий він їм, як і отой клапоть землі, де вони звікували життя.
Тополі зараз моляться, захоловши в покірних позах, і в їхніх струнких постатях вловлюється німе благання. Кому вони моляться, що і в кого благають? Губенятами здригаються листки, наче з них зривається слово — зелене, блискуче, нечутне — і сонячним спалахом перекочується по гіллю. Ті спалахи, слово до слова, складаються хоч і в печальну, зате водночас таку ясну молитву, і ця молитва наче аж золотиться під високими небесами, мерехтить з важкуватою врочистістю.
Сивіє обрій; від землі, вистиглої за ніч, струменить холодок; ось-ось нитка бабиного літа має пронизати повітря — десь його білий, розпачливий літ забарився; вже готується до сатанинського перебігу-крутняви ідеально опуклий кущ перекотиполя; і три тополі край шляху моляться з благоговінням, зрідка роняючи на діл золоті, шарудливі слова молитви...
ЧОРНОБРИВЦІ
Ранки холодні, наче кринична вода, добута з глибу; вже за першими негаданими приморозками ось-ось прийдуть очікувані щоденні, а чорнобривці квітують собі й не збираються одцвітати.
Під вікнами хати вони притаковились кублом, а в тому кублі посхиляли буйні голови один другому на плечі; поодинокі кущики гайнули за хату, й тут, у затінку, розкошують і яріють собі незгірше, ніж на осонні. Бурхливі їхні барви водночас такі прості й щирі, такі по-домашньому звичні та рідні, що не уявляєш без чорнобривців ні цієї хати, змащеної білою глиною, ні подвір'я, зарослого шпоришем та низеньким, притоптаним щирієм, ні піщаної білої стежечки, що захляло згорнулась коло порога. Відчуваєш до чорнобривців усе більшу приязнь, і вже починає здаватись, що й осінь ця сільська без них не могла б бути такою теплою і вродливою, по-жіночому спокійною; що й небо, яке за кілька днів подальшало й поглибшало, не могло б синіти так різко й студено, ніби до нього повернулися провесінні березневі настрої.
Якби не чорнобривці — не було б у твоїй душі тієї злагоди й миру, які зараз у ній панують. І не міг би ти, мабуть, із такою любов'ю дивитися на небо, блакитні води якого безшелесними потоками побігли донизу — й застигли в безгомінній тиші, в яскравості своїй...
Холодок за хатою такий, наче то причілкова стіна дихає крижаним диханням, а від нього стебла трави настовбурчились, а деякі зів'яли й похнюпились. Листя клена по краях зморщилось, ніби його зжужмили чиїсь нервові пальці, й воно, зелене, здається з вигляду змерзлим і наче аж скривдженим тими струменями холоду, якими пронизано повітря. Так само зжолобилось листя кукурудзи, що заблукала сюди з городу. І лиш вервечки чорнобривців, що поприбігали за хату, і в гадці не мають в'янути, вони, як і кущ морозу, свіжі, молоді, наче такими збираються стріти зиму.
І хоч знаєш, що це неможливо, але чому б тобі зараз не уявити, що чорнобривці й справді не злякаються холоду й снігу, що цієї осені вони вперше не зів'януть, а такими ж розквітлими залишаться й тоді, коли замете подвір'я й стежку; вони цвістимуть у снігу й на снігу, їх не поламають хурделиці, чорні нічні хуги...
А чому б і не повірити в таку картину цієї погожої днини, коли чорнобривці цвітуть яскраво й пристрасно, залишаючи в твоєму єстві невмируще враження, коли навколо тебе не повітря, а височезні мерехтливі стовпи сонячного світла, коли водоспади блакитні застигли в своїх чи то лагідних, чи то ярих потоках,— і все це сповнено ледве вловимим, скорбним передчуттям...
ОСІННІ ПРИМОРОЗКИ
Перший приморозок. Травинка кожна ніби скупалася в срібній фарбі, та фарба присохла до неї — і тепер стебельця стоять у срібних кольчугах, позамикали в них свій дух зелений, свою відвагу. Ціле воїнство вишикувалось — особливо ж густо його в затінках попід хатами, попід тинами... Зісподу листя теж покрилося інеєм, закоцюбло у його колючому блиску, а бік, звернутий до сонця, чи не прийняв отієї яскравої жаливи на себе, чи вона вже встигла розтанути... Згодом, коли сонце підіб'ється вище, коли потепліє, стебельця трави скидають свої холодні кольчуги, важкі й красиві, кожне тримає на собі меншу чи більшу краплину роси.
Чим далі, тим більше день виповнюється сонцем. Ото стоїть над землею велетенський блакитний глек, наллятий світлом, і все набрякає й набрякає сяйвом, що справляє враження мішанини соків — і синього, і золотистого, і білого, і фіолетового. Голосний глек дня, гомінкий глек, лункий, дзвінкий, тисячоголосий глек! Здається, повне торжество світла, пишного сяяння, важкої зелені, ситої землі... Та звідки ж оце відчуття, ніби на зеленому листочку твоєї душі зісподу приморозок залишив свій срібний колючий слід, і тепер ти дражливо відчуваєш серцем отой несподіваний жалкий шріт; ось ти замріявся про щось добре, про те, що мало навідатись до тебе в майбутньому,— і відчув, як на ніжному, тонкому пагінці твоєї мрії, з його неосвітленого боку, ніби з'явилась легка сивина приморозку; ось полетіла пташка — зверху її крила понесли сонце, а спідсподу чи то білим пухом майнуло, чи вже й там примостилося трохи інею; і коли тобою опанував такий настрій, коли ти до всього такий чутливий, то, либонь, варто сказати слово, і воно, ще летячи й не живучи в звуці, теж засріблиться зі свого темного, неОСВІТЛЄН0ГО боку...
Наступного ранку — знов приморозок, і навіть не приморозок, легенька його хода, сліди його.