Безліч дрібненьких веселок спалахнуло навколо крилець, й від них навсібіч лягли яскраві полиски.
— Таю! — у захваті вигукнув Віталій і кинувся цілувати її руки, що на очах наливалися життєвою снагою. — Таю! Тепер ти моя й тільки моя, бо я тебе у смерті виборов.
— Боже мій, — прошепотіла Тая. — Що це? Невже я справді житиму? Це ж як?
— Житимеш, люба, житимеш! Житимеш, щоб любити мене!
Він обіймав її, й вона не опиралася, можливо не відчувала його рук — була надто вражена, і він не вбачав у тому нічого прикрого. Не тямлячись від щастя — то ж треба, щоб успіх і кохання — усе зразу! — він говорив про їхнє спільне життя в нього на дачі, серед книжок, квітів і сонця — оточення, гідного її, схожої на королеву ельфів. Сонце навколо неї буде тепер і хмарного дня: адже пристрій здатен накопичувати його енергію.
Вона заплакала.
— Який же я необережний! — схаменувся Віталій. — Усього цього після хвороби для тебе забагато, я змучив тебе... Десь за півгодини ти знімеш свій апарат, а коли відчуєш кволість, то знову одягнеш. Але ненадовго... Згодом ти сама навчишся визначати, скільки тобі належить побути із штучним підсилювачем на плечах. Лікарям, будь ласка, поки що нічого не кажи, бо винахід офіційного випробовування не пройшов і документація на нього не оформлена; Я дуже до тебе квапився і просто не мав часу займатися практичними справами, мені ще належить подбати про все, що треба.
Віталій поспішав на роботу, їхати з ним Тая відмовилась: хотіла, виписуючись з санаторію, додержатись усіх формальностей. Як так, то й так: наполягати він просто не вважав за потрібне.
Він збирався приїхати по неї десь через тиждень, та вже за день— подумайте лишень, уже за день! — до нього в лабораторію прийшов посильний.
— Ось вам, товаришу Кижинський. Просили доставити дуже обережно, бо тут щось надто цінне, не можна було покладатися на пошту. І листа просили передати.
Щось схоже на безгучний вибух притиснуло мене до стіни, забило дух. Кружляючи, повільно падав конверт, аж поки мій лаборант не підхопив його.
Я знав, що в тому листі ще до того, як прочитав його. Миттєвим осяванням я вгадав оці рядки: "Ти прагнув подарувати мені життя, і за те я тобі навіки буду вдячна. Але прийняти твій подарунок я не можу, тож вибач і прощавай".
У горах дуже тихо.
Стрекочуть коники і жебонить під землею потічок, але тиша від того здається тільки глибшою.
Така тиша пробуджує думку, очищує душу, зціляє... Ми раді їй.
Четвертий підійшов до вікна, розкрив його і довго мовчки стояв до нас спиною.
Потім, коли ми вже трохи й забули про нього, зайнявшись своїм ділом, мовив:
— За правом сильнішого я хотів узяти душу жінки, котра любила іншого, як в давнину брали її тіло. Я навіть не здогадувався, що це так ганебно. Чи буде мені прощення? Чи погодитесь ви терпіти мене, чи приймете до себе?
Він страждав, і ми, звичайно ж, прийняли його.