Гретхен, Ізольда, героїня середньовічного романсу...
...Що тебе спонукало брати на таку відповідальну місію завершену дурепу? Чи не ця вітражна зовнішність, оманлива чистота, якою, здавалося, дихало все її єство? Авжеж, ти мрійник і романтик, ти ж не такий нудотно-прагматичний, як твої колеги, ти ж, бачте, жрець гармонії й краси. Йолоп! Ушелепався, як той лев, що одружився на лисиці.
Маргарита струшує кучерями й каже:
— Знаєш що, голубе... Все це, не буду сперечатися, цікаво, тільки ж мені від того який зиск? Кажеш, що зробиш мене своїм співавтором? Так мене ж верне від самого вигляду ваших пробірок та мікроскопів, я вмру з нудьги на першому-ліпшому з ваших розумних засідаловок... Та й все повинно мати свої межі, навіть нахабство. Який з мене науковець? А от вийти заміж за чолов'ягу із становищем це по мені. Маю на те необхідні дані. І вийду! Не за того, так за іншого. Мій кандидат у міністри ремствував, що його дружина не спромоглася народити йому сина, ну я й вирішила зробити йому такий презентик. Це мені не вдавалося, от я й звернулася по вашу допомогу. Але ж він усе одно не одружується зі мною, виходить, і ваші послуги мені вже ні до чого. Та й не хочу я бути предметом твого експерименту! Людина я! Розумієш? Людина, а не щур і не хом'як. Я вільна вибирати власну долю. Потрібні мені ваші пошуки!
— Але ж...
— Обрид. Іди під три чорти!
Всі три чорти давно опікуються тобою, саме вони й підсунули тобі це стерво з романтичним ім'ям.
— Рито! А що коли я запропоную тобі вийти за мене заміж?
— Задля дитини? Знаєш, я ж можу й образитись...
— Але ж ти сподівалася, що задля дитини з тобою одружиться отой...
— Еге, так у нього ж посада. А в тебе що? Мрії та сподівання? Мало! Не певна, що вони справдяться.
Одна-єдина соломинка гойдається на хвилях житейського моря, вир якого так зненацька закрутив тебе, й у відчаї ти хапаєшся за неї:
— Маргарито! Я кохаю тебе. Вона дивиться на тебе з недовірою.
— Я покохав тебе з першого погляду, коли ти йшла центральною алеєю до нашого інституту, й вітер маяв твоїм волоссям, а твої божественні ноги в панчохах зі іскрою ніби пронизувало сонце...
Говори, говори, срібний лицарю, ті високі слова, які ти призначав своїй єдиній, являй світові зразок вірнога кохання. Чим не пожертвуєш задля науки! Тільки це йі виправдовує тебе. Тільки це.
— А чого ти зразу не запропонував мені руку й серце? — скривджено запитує Маргарита.
На мить Валерій розгубився, але в ньому дуже вчасно озивається благородний Валентин.
— Я не насмілився. Я знав, що ти кохаєш іншого, й заради твого щастя ладний був пожертвувати власним. Ти стала мені як сестра... Тому я й пішов до того типа вмовляти його одружитися з тобою. Але тепер, коли він так підло вчинив, ти ж зізналася, що не кохашш його, а просто тобі треба покрити гріх...
"Що я верзу! — жахаєшся ти, відчуваючи, що чесний воїн, святий патер і гордий лицар-переможець у тобі безнадійно переплутались.
На щастя, Маргарита не знає, що це воно таке "покрити гріх" — ця пишна термінологія дсттю вгсе вийшла в сучасних дівчат з ужитку.
— Квартира в тебе є? Який метраж?
(Ви бачили? Вона ще насмілюється торгуватись...)
— Двадцять з балконом. Висока стеля, пристойна кухня і передпокій. Дісталася від матері.
— Ну, що б це було шикарно, то ні. Та якщо зважити на перспективу... На престиж... На твою молодість... Коли стануть відомі результати твого експерименту?
(Ах ти ж... І я терплю? Та інші б вискоком...)
— Через сім місяців. Хіба не розумієш?
— Ну так, звичайно. Будемо реалістами: рік-два мине, поки ти свого доможешся, можливо, й більше.
Струсивши з довгої спідниці засохлу квітку жимолості, Маргарита велично зводиться:
— Я подумаю.
(Скажіть! Та коли б не цей експеримент, я б тебе...)
— Ти не зробиш до того часу фатальної помилки?
— А що мені, горить? Кажу ж: подумаю... Останньої хвилини тобі спадає щаслива думка:
— Маргарито, чого тобі тулитися в тому твоєму гуртожитку? Ось тобі ключ від моєї квартири. Там як не є, а затишно і можна подивитися найсучасніші "видики". У холодильнику є свіжа шинка, в буфеті — кава.
— А що? Можна й до тебе, — мрійливо мовить Маргарита. — Я б кави випила...
(Замкну цю дурепу й ока з неї не спущу, доки народить. А потім заберу дитину, її ж саму турну, аж захурчить, їй, бачте, потрібен чоловік з посадою... Який цинізм!)
— Марго, до зустрічі. Люблю й цілую.
Ірині він подзвонив із прохідної і, відійшовши в затінок, обтер носовичком чоло й руки: вони в нього помітно тремтіли, та й сам він почувався не найкраще.
— Що з тобою?
Як завжди, Ірина прибігла в білому халаті й шапочці, від неї звично пахло ментолом. Від дотику її руки Валерію полегшало, зараз він як ніколи гостро відчував: щойно ці руки когось втішали, когось заспокоювали, тамували чийсь біль. Раніше дратувала її звичка казати: "Рідненький, зайчику, сонечко" всім без розбору пацієнтам, навіть тим, що годилися їй у батьки та матері, але зараз ця адресована цілому світові ніжність була особливо приємною. Та й уся вона — підтягнена, невисока, з м'якими, ніби зсередини підсвіченими рисами обличчя — здавалася куди привабливішою від тієї патентованої кралі, котра перепсувала йому стільки нервів. "Невже нам доведеться розлучитись? Нізащо! Такого я не допущу. Та й вона, сподіваюсь, не захоче".
— Ірино, — сказав він. — У мене негаразди, я просто у відчаї, а тому, будь ласка, нічому не дивуйся.
Вже й зовсім полегшало: тепер він може спертися на руку своєї подруги й трохи відпочити та роззирнутися. Порадитись, як вискочити з халепи, поміркувати, як би , й надалі не вхопити шилом патоки. Просто погомоніти...
Він стисло розповів, що трапилось, вона замислилась. У садочку на лавочках сиділи хворі; поштиво зводячись, вони віталися з молоденькою завідуючою відділом, й обличчя їхні ставали дитинно-безпорадними — обличчя людей, що побували на порозі смерті. Валерію стало тоскно. "Яка ж вона добра. І як її всі люблять..."
— Ірино, благаю, не мовчи, — попросив він. — Ну що ти про все це думаєш, Ірино?
Нарешті вона озвалась:
— Насамперед ти постанеш перед судом за те, що порушив наукову етику, гірше — дозволив собі розробляти заборонену тему. Ти цього боїшся? ;
— Оце вже ні! Що мені суд? Велике діло! Ну, може, й присудять щось там, зате потім...
— Звідки такий оптимізм?
— Бо переможців людство ніколи не судило, а я ж таки переможець. Ще б пак! Таке прокрутити...
— По-перше, це не тільки твоя заслуга. Почав експеримент твій покійний керівник, але саме він від нього й відмовився. Чому?
— Було прийнято міжнародну ухвалу й таке інше... . Але до чого тут наука? То політика. А для науки завжди існував один закон — жага пізнання, прагнення зрозуміти, спробувати й відтворити, на цьому світ стоїть і стоятиме. Мій керівник закрив такий розкішний експеримент, тому що постарів і втратив життєвий азарт. Але ж ми молоді! Ми молоді, Ірино.
— Ти відтворював ті древні генетичні карти потай...
— Так, за рахунок власного відпочинку. За рахунок наших з тобою зустрічей, Ірино. Тому успіх належить виключно мені. І все, що з нього випливає.
— Судитимуть тебе, це вже напевне.
— Та що ти мене лякаєш цим судом? Суд тільки зробить мою славу пікантною...
— Он що тебе цікавить! А ти подумав... Вони зайшли в найтихіший закуток великого саду, до запасних воріт, забитих після ремонту. Озирнувшись, чи немає кого поблизу, Валерій спробував обійняти Ірину. Вона відсторонилася, відступила на кілька кроків і, сховавши руки в кишені халата, спитала так тихо, що він заледве розчув:
— Ну коли вже ти зважився на таке, то чому не зробив сурогатною матір'ю мене? Я ж до цього давно готова.
— Чому?
Дивно, але таке йому не, спадало на думку.
— Чому? Ну... Я хотів мати від тебе справжню дитину. Власну. Я хотів, щоб ти була справжньою матір'ю. Щоб дитина була твоєю і моєю.
— І ти б її любив?
— Ще б пак!
— А коли б цей хлопчик був уже не твоїм, а тільки моїм, коли б я його народила від іншого, теж би любив? Так само, як свого?
— Ну... Та звідки в тебе такі дивні запитання? Чи любитиму чужу дитину... Не знаю. Сподіваюсь, ти мене не збираєшся зраджувати?
— Я не про те. Скажи мені, хто любитиме Тутті? Ти про це подумав?
— Кого-кого?
— Маленького фараона, який з'явиться на світ. Це ж буде жива дитина. Справжня. Їй захочеться кого-небудь поцілувати, кому-небудь пожалітися. Вночі йому може наснитися поганий сон, а вдень він розіб'є коліно. Він же має не просто вирости, а приготуватися до життя в нашому суспільстві. З чим він прийде до нас із темряви, який спадок принесе з собою? Валерію, ти все продумав? Ти певен, що не вчинив великого зла?
Вона затулила обличчя руками, ніби на хвилину піддавшись миттєвому бажанню .заплакати, коли ж опустила їх, її очі були сухі, й тільки голос ледь підвищився.
— Чому ти мені не довірив маленького Тутті? Бачиш, я вже й ім'я придумала для цього хлопчика, я вже люблю його. Ти розлучив нас... Це жорстоко!
"Вона ревнує, — подумав Валерій. — Звичайно, вона ревнує до Маргарити, й це минеться". Прагнучи вкласти в свій голос якомога більше ніжності, сказав:
— Знаєш... Я ж не був певен, що експеримент удасться: як я міг усе розрахувати? Мені було просто не до цього. Звичайно, ще в мого керівника кожен ген окремо продукував білок, та чи працюватиме вся машина, якщо її зібрати по деталях і гвинтиках? Чи притруться вони, чи не почнуть блокувати одне одного? Легко сказати — молекула ДНК У повному своєму складі! Такого ще не було, щоб її відтворили за таким давнім записом. Знаєш, я просто боявся далеко зазирати. Та й зараз ще нічого певного немає, усе тримається на волосинці. ("Усе тримається на примхах Маргарити", — подумав він, холонучи). І все ж таки я вірю: вийде!
— І справді, а що як вийде, — підхопила Ірина. — Валерію, та невже тобі не страшно? Який безвідповідальний!
"Вона ревнує..."
Похитавши головою, Ірина замислено накреслила носочком своїх вузеньких туфель коло й раптом сказала:
— Валерію, ти мусиш з нею одружитись.
Він здригнувся від несподіванки. Був певен, що так воно і станеться, а проте бурхливо запротестував:
— Ти збожеволіла! Я тебе кохаю, тільки тебе!
— Зі мною ти вже не одружишся, Валерію.