Адже скоробагатьки ХІХ століття підтримували українську культуру (на відміну від нинішніх). Авжеж, тато все знав!
На превеликий подив школяра, на місці колишнього парадного входу до музею він побачив… стіну! І складалося враження, що вона там стояла завжди. Так було все бездоганно опоряджено після реконструкції. Вхід до музею тепер розташовувався аж за рогом. Ясь присвиснув, коли побачив у внутрішньому дворику сучасний скляний палац із прозорою стелею. Біла лискуча плитка вигравала на сонці, яке щедро лилося крізь скляний дах. На стінах висіли модерні світлини фотографа зі Швейцарії. При вході обабіч розташовувалися дві прозорі будки – охоронця і касирки. Ясь дивився на цей ультрасучасний дизайн і думав, що, мабуть, таким чином хочуть підкреслити, що Шевченко належить не тільки минувшині.
Він підійшов до охоронця і запитав, чи не бачив він тут учора ось цього чоловіка. Школяр показав світлину батька в телефоні, де вони стояли обійнявшись біля ялинки на Новий рік.
– На жаль, я вчора не чергував! – знизав плечима охоронець. – А хто це такий?
– Мій предок! – зітхнув підліток.
– А що з ним трапилось?
– Нічого! Ми з ним іноді зустрічаємося у музеях.
Ясь купив вхідний школярський квиток і перейшов із модерного скляного атріуму в двоповерховий палац ХІХ століття. Він швидко обійшов зали першого поверху, де, зрештою, мало що стосувалося Шевченка. Тут теж розвісили чорно-білі виставки фотохудожників. Далі піднявся мармуровими пишними сходами на другий поверх, де починалася експозиція про Тараса Шевченка. Хлопчик походжав залами, час від часу зупиняючись перед якимсь унікальним експонатом, навіть не відаючи, що йому шукати.
Найбільше його вразила посмертна маска поета. Він довго вдивлявся в біле гіпсове обличчя Шевченка, обрамлене чорною тканиною. Йому здалося, що ніс у Кобзаря трохи викривлений вправо. "Чому так?" – міркував Ясь, забувши про мету своїх відвідин. Він навіть схопив пальцями власного носа і теж став хилити його праворуч.
– Що ти робиш, хлопчику? – засміялася доглядачка зали, яка нечутно увійшла за ним. Це була висока худорлява жінка в окулярах.
– Та так… – затнувся Ясь. – Думаю, чому ніс криво росте?
– Як криво? – здивувалася тітонька у чорній спідниці й білій кофтині і, вийнявши маленьке люстерко, зазирнула до нього.
– Ви тут учора випадково не чергували? – раптом випалив Ясь.
– Чергувала.
– А пам'ятаєте всіх відвідувачів?
– А чого ж ні? На жаль, їх не так багато. І поки ви розглядаєте експонати, я встигаю роздивитися вас. Трапляються оригінальні типи.
Ясь згадав, як він крутив свого носа, і засоромився.
– А цього чоловіка часом не бачили? – тицьнув школяр пальцем у смартфон.
Жінка уважно подивилася на екран і замислено проказала:
– Ну як не бачила? Це ж, здається, директор Музею раритетів. Дуже допитливий чолов'яга і багато знає. Ми ще з ним трохи посперечалися про медальйон з волоссям Шевченка. Він наполягав, що його слід віддати вченим на дослідження ДНК.
– А коли він учора тут був? Це дуже важливо! Будь ласка!
– Ні, він був не вчора, а в понеділок чи у вівторок. Дуже ретельно оглядав усю експозицію і щось записував у свій нотатник.
– Ви впевнені?
– Якби він заходив учора, то ми би з ним продовжили дискусію. А чому ти так цікавишся?
– Просто ми з ним домовилися зустрітися в музеї Шевченка.
– Так у Києві ж є ще два Шевченківських музеї! Це будинки, в яких жив Тарас Григорович. Уточніть у директора, про який ідеться. Тут він, здається, вже все побачив що хотів.
Пройшовши до наступної зали, Ясь миттю заліз в Інтернет на смартфоні і прочитав про меморіальний будинок у провулку Тараса Шевченка та про хату на Пріорці. У першому помешканні поет жив у 1846 році, а в другому – у 1858-му. Для початку Ясь обрав той, що найближчий – поруч із майданом Незалежності. Решту експозиції він оглянув побіжно і поквапився на вихід. Цікаво, що батько тут так пильно розглядав? Він добре знав свого тата. Старий буркотун даремно не буде витрачати жодної хвильки. Якщо він сюди зайшов, значить, у важливій справі. Але чому – Шевченко? Який це має стосунок до Музею раритетів, що спеціалізується на історії друкарства та давніх книжках?
В атріумі стояв галас. До музею прибула чергова група молодших школярів, які стовпилися біля каси.
– Я хочу сувенір! – гукала дівчинка у великих окулярах, тицяючи пальцем на репродукції картин Шевченка у вітрині. Вчителька марно намагалася заспокоїти своїх вихованців. Кілька хлопчиків у вишиванках здавали речі у гардероб.
"Напевно, фотографуватимуться біля "Катерини", мальки голопузі!" – усміхнувся Ясь і вискочив надвір.
Після довгої сплячки весна нарешті забуяла на повну силу. Температура сягала вже двадцяти градусів, тож довелося розщіпнути модну спортивну курточку з капюшоном.
Семикласник швидко крокував Хрещатиком до майдану Незалежності, думаючи, як зреагує батько, коли дізнається, що він прогуляв школу. Підніме ліву брову і прогуде: "І це син великого батька? О сором на мою вчену голову!" Однак у мене є поважна причина – я його розшукував! А це краще, ніж тупо сидіти за партою, коли, можливо, твоїй найріднішій людині потрібна допомога", – виправдовував він себе. Про трагічні речі, які могли статися з батьком, Ясь думати не хотів. Мабуть, через свій юний вік, коли життя здається світлішим і приємнішим, а всі проблеми – тимчасовими.
З майдану він піднявся вгору провулком, що вів до Софійської площі, і незабаром стояв перед старовинною хатою з трьома вікнами на вулицю. Меморіальна дошка повідомляла, що тут у 1846—1847 роках жив видатний український поет і художник Тарас Шевченко. Це був найстаріший Шевченківський музей у світі, відкритий ще дев'яносто літ тому.
Ясь гадав, що хата буде маленькою, глиняною, під солом'яною стріхою, яку часто зображують у "Кобзарі", але будинок виглядав цілком пристойно. Навіть як на наші часи. Зроблений з міцних соснових колод, покладених на кам'яний напівпідвал, дбайливо потинькований. Крізь високі дерев'яні ворота школяр зайшов на доглянуте подвір'я. На східцях ґанку білява жіночка розмовляла по мобільному. Тож роздивлятися навсібіч при ній не випадало. Семикласник рішуче рушив до одчинених дверей музею. Ліворуч у маленькій кімнатці містилася каса, а праворуч – коридор-тераса, яка, либонь, колись слугувала мешканцям для приємного спілкування за чаєм. Однак тепер тут за комп'ютером сидів охоронець у синій формі, що спостерігав на моніторі за відеокамерами, які показували музей іззовні і всередині. Однак не це привернуло увагу хлопця. У кутку, за блискучим самоваром на крихітному столику, він побачив те, що змусило прискорено забитися його серце. Сумнівів більше не лишилося: батько мусив бути тут.
Ясь вискочив надвір, щоб терміново порадитися з Яною. На щастя, білокура музейниця з дрібними кучерями, як у баранця, вже закінчила розмову і подалася в кімнату для наукових працівників. "Овечка Берта!" – охрестив її одразу Ясь, характер якого іноді ставав нестерпним.
Школяр обійшов меморіальний будиночок збоку і сів на лавиці під товстезним деревом, на якому висіла табличка: "Шевченкова шовковиця – охороняється законом".
Розділ 3
– Не може бути! – аж верескнула Яна Приймак, через що на неї невдоволено покосувала чергова в залі стародруків. Дівчина щільніше притиснула телефон до вуха і відвернулася до заґратованого вікна, з якого відкривався чудовий вид на Дніпро.– А я тобі кажу: таке саме крісло-гойдалка! – гув зі слухавки голос Яся. – Ось такі дрова, лялечко!
– Ти добре роздивився?
– Я зараз куплю квиток і буду на це крейзануте крісло витріщатися до закриття музею.
– Ти тільки без мене нічого не роби! – збуджено заговорила Яна. – Я спробую швидше відпроситися.
– Ха! Хвилюєшся, мала, що без тебе вирушу за татом?
– Ти чув? Дочекайся мене! Я тебе дуже прошу – будь розумним! Не натупи!
Ясь щось прогугнявив у слухавку і припинив розмову, бо на сусідню лавицю присіли дві музейні тітоньки і запалили цигарки. Вони зацікавлено глянули на схвильованого хлопця, що, похапцем збираючись на пошуки батька, навіть не встиг зранку вгамувати темне розпелехане волосся і знайти у шафі щось миролюбніше за чорну майку із зображенням черепа і написом "Born to die". Школяр підтягнув блискавку спортивної курточки аж під шию і діловито попрямував до музею. Там купив квиток і став поволі оглядати експозицію. Однак його голова міркувала зовсім про інше. Адже поруч, за кілька кроків від нього, стояло таке саме плетене крісло-гойдалка, як у Музеї раритетів.
Рік тому, у ніч на Святого Миколая, завдяки цьому таємному міжчасовому переходу їм утрьох удалося потрапити до Києво-Печерської лаври початку XVII століття. Якби цей клятий ненажера Мейс не перегриз пруття на кріслі, машина часу досі би справно працювала. О, скільки би вони могли зробити корисних і важливих відкриттів для науки! Однак усе лишилося в минулому. Багато разів Ясь, Яна чи тато сідали у крісло і промовляли чарівні слова. Проте диво Святого Миколая більше не повторювалося. Ясь навіть навмисне спробував це зробити у річницю їхньої неймовірної мандрівки у часі. Вирахував точно годину – але міжчасовий портал не відкрився.
– Цей будинок належав чиновнику Івану Житницькому, – долинав із сусідньої кімнати монотонний жіночий голос заступниці директора, що проводила екскурсію для шістьох поважних гостей з якоїсь азійської країни, судячи по їхніх смаглявих обличчях та вузьких очах-щілинках.
– Він був удівцем, мав чотирьох дітей і, аби прожити, мусив здавати кімнати внайми. Крім Тараса Шевченка, тут мешкав іще художник Сажин та літератор Афанасьєв-Чужбинський. Вони приятелювали і провели тут цілий 1846 рік – один із найщасливіших у житті Кобзаря…
"Треба випробувати це крісло…" – билася в голові хлопчини єдина думка. Він навіть не розглядав унікальні краєвиди Києва середини ХІХ століття, зроблені Шевченком та Сажиним. Просто дивився крізь них відсутнім поглядом, аби не привертати зайвої уваги.
– Як бачите, тут було шість кімнат і ще дві кімнати нагорі, у мансарді. У напівпідвалі знаходилася кухня та покої для прислуги, – продовжувала екскурсовод з хмарою дрібних білих кучериків на голові. Вона була у пурпуровому довгому в'язаному светрі, в чорних лосинах і коротких чобітках, що підкреслювали стрункість ніжок.