Цей чудовий світлий край
був би, може, й справді рай,
ми жили б, розкошували,
працювали б, як співали,
якби наше все було:
хліб, і золото, й срібло.
Та сюди у давні роки
володар з'явивсь
жорстокий —
лютий згубник-лиходій,
шестикрилий хижий змій.
Із потворами страшними,
посіпаками своїми,
всі багатства з року в рік
він привласнювати звик.
Ще ми платимо й данину:
кожен день одну людину
віддаєм на смерть тяжку —
на споживу хижаку…
Тож іди, та без загаю,
геть з цього лихого краю,
доки вік дівочий твій
не згубив проклятий змій!.. —
Та у відповідь дівочі
спалахнули гнівом очі:
— Не скорятись треба! Ні!
Повставайте до борні!
Розбирайте миттю зброю,
на потвор ідіть війною,
а із змієм жартома
я розправлюся сама! —
На цей поклик звідусюди
до Оксани збіглись люди:
і жінки, й чоловіки,
і дівчата, й юнаки.
Грізне військо підвелося,
заблищали гострі коси,
і сокири, й топірці
в кожній стиснулись руці.
Проти них страшні потвори
не змогли чинить опору,
бо в народнім серці гнів,
як вогонь, полум'янів.
Наче в морі грізні хвилі,
йшли вперед повстанці смілі,
всіх побили, як змели,
й до палацу підійшли.
Раптом грім пішов луною
над всією стороною,
звивсь, як хмара, чорний дим
над палацом золотим.
І з страшним гарчанням
грізним,
з диким брязкотом залізним
із палацу виповз змій,
у лусці він мідяній,
із шістьма крильми
страшними,
лапи — з кігтями кривими,
з ніздрів клубом дим летить,
паща полум'ям пашить.
Все від жаху скам'яніло,
а Оксана гордо й сміло
вийшла з гнівом на лиці
і з хустинкою в руці.
Та як вигукне до змія:
— Згинь, проклятий лиходію,
зникни з світу назавжди,
щоб пропали і сліди! —
Застогнав тут змій безсило,
розметав залізні крила,
і забивсь, і затрусивсь,
і крізь землю проваливсь.
Наче сонцем променястим,
спалахнули очі щастям.
Залунав з усіх грудей
вигук звільнених людей:
— Слава дівчині Оксані,
що усі свої бажання
не для себе зберегла,
а для інших віддала!
А тим часом стала хустка,
як трояндова пелюстка…
Вітерець як налетів,
ту пелюстку підхопив,
і вона злетіла вгору
до блакитного простору
й зникла десь в височині,
мов розтала в тумані.
А Оксана так сказала:
— Я нічого й не бажала!
Всі ці сили чарівні
не згодилися б мені.
Світ широкий та розлогий,
скрізь ведуть шляхи-дороги,
добрі люди всюди є,
і ясне життя моє!
Вийшов тут з-серед народу,
наче день ясний на вроду,
ставний красень-молодик
і сказав: — Живи повік
з нами, дівчино привітна!
А коли тобі самітно
здасться в нашій стороні,
будь дружиною мені! —
Тут Оксана подивилась —
наче зірка заяснилась.
Посміхнулася йому —
наче день осяяв тьму.
Що вона йому сказала —
повіли б ми, якби знали,
тільки відзвук тихих слів
заглушив веселий спів.
Це співали люди й птахи,
і метелики, й комахи,
і на людські голоси
відгукалися ліси.
А пташинки непомітні —
бистрі вісники всесвітні —
про Оксану рознесли
поголоску по землі.
Долетіли бистрі птиці
і до злісної вдовиці,
що бажала всім завжди
тільки горя та біди.
Удова з дочкою разом
аж посохли від образи,
що не їм, а сироті
щастя випало в житті.
І така їх заздрість жерла,
що вони від люті вмерли.
Тож недобре бути злим
і дорослим, і малим!