Таких рожевих, на довгих ніжках.
— Флоксів, — підказала Маріетта.
— Були флокси — стали плокси! — реготнув Голота. — Геть пласкі зробилися. А мені хоч би хни! У нас, котів, добре розвинений вестибулярний апарат.
Малюки теж не зводили з Голоти очей.
— Але ви, малі, й не подумайте! — Голота нарешті зауважив малюків. — І не подумайте, кажу, повторити цей трюк. Бо може бути інший фінал. Геть не такий, як у мене.
Налякав усіх Голота своїм трюком. Ще й гроші закінчилися. Раптово. Їх, щоправда, не надто й економили. Купували віденські сосиски та козацькі сардельки, ще й екзотичні фрукти для пані Крепової та Стаса.
Що ж, вирішили коти-танцюристи, зазирнувши до порожньої скриньки для грошей, тепер наша черга. Їм було ніяково за перший невдалий вихід на публіку. Тепер обставини змінилися: погода чудова, людей у місті — юрмища. Виступ обіцяв бути вдалим. Друга спроба!
У підземному переході на танцюристів чекав сюрприз. Зграя псів. Вони дрімали, згорнувшись на прохолодній долівці в куточку. Першим зауважив котів кудлатий чорний собака з білим комірчиком: він підвівся й штовхнув лапою іншого. Огрядний, череватий псисько розплющив очі, повільно випростався, потягнувся. Грубасик — помісь англійського бульдога з дворняжкою. Провислі складки щік, сердитий погляд. Пес підібрав цівки слини, що звисала з куточків пащеки, й щось буркотнув. Решта вмить зірвалися на прямі лапи. Трійко дрібних собак невизначеного кольору, якісь сіро-буро-ма-линові, на вигляд дуже злі, нетерпляче тупцювали на місці. Руда псиця, найвища й найхудіша з усіх, справляла враження найспо-кійнішої, навіть байдужої. Вона примружилася, тримаючи в полі зору пухнастих зайд. Довгі дреди погойдувалися під її вухами.
Котам тут готували палкий прийом. Це було зрозуміло з першого погляду.
— Обана! — гарикнув чорний собака, тупнув задніми лапами, наче вбраними в широкі штанці. — Кого ми бачимо! Не вірю власним очам! Яка зустріч!
— Чого припхалися на нашу тер-ритор-рію? — прогарчав Не-зов-сім-бульдог й підтягнув слину.
Трійко дрібних псів завзято потупотіли назустріч котам, одначе спинилися і — назад, бо більші пси залишилися на місці.
До Брейкера нарешті повернувся голос.
— Це територія міста, — відповів він.
— А ви тут до чого? — нахилив голову чорний собака.
— А ми живемо в цьому місті, — нявкнула Пушинка.
Пси перезирнулися й вибухнули сміхом.
— Що-що? Де ви живете, безхатьки? На якому смітнику? Га-га-га-гав!
Собаки вдоволено зареготали, вишкірюючись і висолоплюючи язики. Вони штовхалися між собою, перезиралися: бачив, мовляв? чув? Ги-ги-ги. А один із трійки найдрібніших аж упав зо сміху на спину, дриґав тоненькими лапами у повітрі: ой, не можу!
— А ви, перепрошую, — Хвостуля намалювала хвостом овал у повітрі, — ви всі, дозвольте запитати, де живете? В якому палаці? На якій віллі?
Пси замовкли й утупилися поглядами в Хвостулю. Навіть той, що лежав догори дриґом, кілька секунд дивився на неї, а потім перекинувся на живіт і підвівся. Руда з дредами ступила вперед. Хвостуля відчула тремтіння у лапках — вона ледве стрималась, щоб не чкурнути кудись світ за очі.
— А ми, — повільно мовив Не-зовсім-бульдог, — живемо, де хочемо. Це наше місто. І цей підземний пер-рехід теж наш. Тому вшивайтеся чимшвидше, бо...
— Агов, шановні!
Чотирилапі так захопилися спілкуванням, що аж лише тепер зауважили: вони не самі. Навколо зібралися люди. Щойно бігли у своїх справах — і от вже стоять, на щось чекаючи.
— Ви нині танцюватимете — чи ні? — в голосі чоловіка вчувалося нетерпіння. — Час починати!
— Мр-рняв! — одразу заволав своїм фірмовим риком Робокоп. Він умів гарчати голосом немов із металевої діжки. Зрадів, що обійдеться цього разу без прочухана. — За хвилину починаємо!
— За пів хвилини! — підніс лапу чорний собака з білим комірчиком. — Це наш підземний перехід, танцюємо тут ми! І ми вирішуємо, кому й коли починати.
— А ви по черзі! — втрутився продавець із музичної крамнички — сивий чоловік із волоссям, зібраним на потилиці у хвостик. Він стояв в одвірку своєї крамнички, склавши руки на грудях. Уважно спостерігав за котами, псами та глядачами.
— Раз ті, раз ті, — підказав він. — Справді, час починати.
Собаки перезирнулися. Чорний вийшов уперед.
— Привіт! — бадьоро привітався він і обвів людей поглядом. — З вами Чорний Джек! І зараз ви станете свідками собачо-котячого танцювального батлу! До вашої уваги — хореографічні змагання між собаками і котами! Хто переможе у запальній сутичці? Кому глядачі віддадуть перевагу, симпатію та вміст своїх гаманців?
— Слухай, ти часом не Коментатор? — нахилився до нього Степко, дочекавшись паузи.
— Який іще коментатор? — огризнувся пес. — Я Базікало Чорний Джек. Второпав? Починайте, мурнявчики!
— Ні, ви перші, гавкастики!
— Дивіться, щоб не довелося шкодувати...
Собаки обмінялися поглядами, і Чорний Джек кивнув до дядька з музичної крамнички:
— Маестро, музику! Спеціально для Чорного Джека.
Продавець немов чекав на цей сигнал. Із колонок, виведених назовні, залунала музика. Чорний Джек замовк, тупнув задніми лапами в широких вовняних штанцях, а потім ушкварив щось таке дивацьке, якийсь такий новітній варіант гопака, що й коти задивилися. Пес навіть спробував зробити повзунок навприсядки, почергово викидаючи вперед задні лапи й підносячи догори передні. Крутнувся на місці й під бурхливі оплески пристав до своїх. Сам від себе задоволений.
Непогано для початку.
Степко не вагався ані секунди. Його добряче підохотив цей хвацький гопак. Ще й спиною відчував підтримку своїх. Та хіба ж йому вперше танцювати степ? Чи не однаково, перед ким? Набрався хоробрості й відчайдушно вистукав об підлогу свою фірмову найефектнішу композицію. Щоб знали, собаки, з ким мають справу.
Коти і пси трималися очі в очі, півколами, підтупцьовуючи, поки хтось один із протилежного гурту виходив на середину. Глядачі щільно їх оточили. Плескали, не шкодуючи долонь. Неможливо було зрозуміти, хто їм подобається більше.
Троє сіро-буро-малинових псів виступили комічним танцювальним тріо — це було схоже на пародію. Публіка реготала до сліз. Хтось вигукнув: тріо на тріо!
Можна й так.
Вийшли Пушинка, Хвостуля й Вертун. Що вони заходилися виробляти! Хвостуля підкручувала Вертуна хвостом, він обертався дзиґою. Пушинка через нього перестрибувала, зависаючи у повітрі. Продемонстрували втрьох каскад акробатичних трюків, спричинивши бурю овацій. Шальки глядацьких симпатій хитнулися на котячий бік.
Ваша відповідь, собаки!
І вийшла руда висока псиця. Гойднула дредами попід вухами. Підхопила Чорного Джека. Собачий вальс! Їхні лапи наче й не торкалися долівки, ковзали у повітрі. Як вони це роблять? Як їм це вдається? Реакція глядачів красномовно показала: цей виступ наразі найкращий.
— Ви ще Брейкера не бачили! — зухвало вигукнув Брейкер, відштовхнувся задніми лапами, перекинувся через голову, закрутив у повітрі небачену фігуру.
Його виступ супроводжувався гулом і свистом. Імпровізований концерт сягнув, здавалося, найвищої точки.
Але ж ні. Бо посунули назустріч одне одному Не-зовсім-бульдог та Робокоп. Глядачі застогнали. Гул і свист перетворилися на ревіння, немов це змагання відбувалося не в підземному переході, а на стадіоні під час футбольного матчу. Хтось навіть вихопив дудку: ду!!! ду-ду! Неможливо було стриматися.
Робокопа наче бджола вжалила. Його лапи та хвіст посмикувалися й виверталися, голова ковзала по плечах, як на шарнірах. А грубий пес Не-зовсім-бульдог, легко підвівшись на задні лапи, невимушено танцював танець живота, а живіт у нього був чималенький.
Натовп глядачів схвально ревонув, накрив артистів оваціями, підхопив їх усіх на руки й виніс на вулицю. Якби не ця тріумфальна хода, запеклий танцювальний двобій закінчився б котячо-собачою бійкою. Або ж братанням.
* * *
— Погляньте, що пишуть у газеті! — Коментатор-Чорний кіт розгорнув газету. — Слухайте всі! "Приліт чужопланетян вдалося зафіксувати жителю міста Василю Уважному. Серед ночі він устав попити водички, підійшов до вікна і побачив на даху двох прибульців. Устиг збігати по мобільник і, перш ніж чужопланетяни розтанули в темряві, зробив кілька кадрів. Шкода, що доволі розмитих". А під фото, погляньте, підпис: "Космічні прибульці, ось вони які".
Коментатор-Чорний кіт підніс газету над головою. Зі шпальти на читачів позирали дві здивовані, зеленкуваті від місячного сяйва мордочки.
— Баронесо, ти?! — пізнали свою подругу.
— Справді, я... Так невдало вийшла на цій фотці! Нащо такі світлини надсилати до газети? Не розумію.
— А поруч хто?
— Та ж Лисик. Ми з ним картини шукаємо. Ет, шкода, що мого татуювання на спині не видно...
Шукати у великому місті липові дощечки з дряпописом — все одно, що голку в копиці сіна. Обговорили коти новину з газети, а потім замислилися: що ж то робити далі?
Ті, хто повернувся під ранок, сплять у затінку під табличкою: "Нічна зміна. Не турбувати!" Хук і Джеб скрутилися валетом, посопують, і ніщо їм не стає на заваді.
Хвостуля сидить на нижній гілці верби, погойдуючи хвостом. Розмірковує вголос:
— З будь-якого безвихідного становища завжди є вихід...
— Який? — підвів голову Бубуляк. — Пропонуй.
Мовчить Хвостуля, не знає, що сказати.
— Я маю пропозицію.
Це Баронеса нарешті відірвалася від своєї мобілки.
— Треба тактику змінити. Можна, скажімо, звернутися по допомогу. Коли справді потрібна допомога, не соромно про неї й попросити.
Нещодавно зроблене тимчасове тату на спині лисої кішки зібралося хвильками. Не відразу й зрозумієш, що то крильця. Часом здавалося, що ті крильця-тату на рівні лопаток і справді рухаються — зіжмакуються й розгортаються.
— От, скажімо, мені особисто в пошуках допомагає Лисий Кіт. Щоправда, поки що безрезультатно.
— А ми кого попросимо про допомогу?
— Та хоч би й вуличних псів! — буркнув хтось стиха.
— Вуличних псів? — перепитала Хвостуля згори. — Хто це сказав?
— Ну, я, — підвівся Бровчик і зробив свою фірмову хвилю бровами: а що, мовляв, непогана ідейка, га?
Глянув убік, приклавши лапу до чола, бо сонце било в очі. Під парканом на віддалі лежав його друг Бровко. Пес тепер не підходив близько до котів, щоб знову не закинули, начебто він підслуховує. Аж тут чує: його кличуть. Підвівся й рушив до них — без образ, немов не його звідси прогнали кілька днів тому.