Дай госпо-дочку милосердний, аби я з оцього місця не рушилася, аби мені руки покрутило, аби мені ноги відоймило, аби мені очі повилазили, аби мені мову умкло, як брешу. Бігме, паноченьку, ізбридив собі та й заслаб. Я вже собі гадкувала й до знахарки,— вирвалося Аниці, але вона зараз перестала.
Так же піп не в тім'я битий — його не обдуриш:
— То так? Тобі до знахарки захочується, тобі до диявола? Того ти так бідуєш: то все, пані, кара божа. Прийди-но ти, сарака, до сповіді, бо як ізволікатимеш, то я тобі, пані, й покути не дам.
Аничка спудилася:
— Я, паноченьку, більше не... те, я... От я із своїм радилася, чи нам до знахарки, чи службу наймити. Та мій старий не похочує: "То, каже, до знахарки треба на друге село та й то ще їй треба щось і дати, а в нас дасть біг, а службу, каже, в своїм селі мож наймити, та й то відробиться; а воно, каже, однако помагає".
— Службу,— каже піп,— то й я радив би тобі, лиш іще здалося би й до лікаря поїхати. Чоловік повинен уживати земських способів на слабість, та й на духовні не забувати, бо всяка слабість із допусту божого. Тому тобі треба й лікарської помочі, і службу божу наймити.
— Та я рада би, паноченьку, до дохторя, бо кажуть, що помагає, але в мене нема й крейцара, паноченьку, нема. Я би просила ласки божої та й вашої, чи ж би ви нас не запомогли хоть левом, а ми би відробили. Та й може би... конинку, паноченьку! Бігме, паноченьку, я би й відробила, і щосвята церковного на толоку ходила би-х, а взимі то й у будню днину.
Панотець призадумався.
— Вас варто запомагати? Тепер ти мені і з цим і з тим, а як я тогід посилав за тобою на толоку, то ти ще й писок розпустила: "Не піду, каже, на попа робити, най собі найме!" А тепер ось як: і відроблю, і на толоку, і це, і те. Ні! Посіяла, збирай: наймав я, найми ж і ти. Гадала-сь, багато мені лиха вдієш, аж це прийшла коза до воза.
Аничка аж до землі кланяється, та зозулею просить, та, неначе та дитина, оправдується:
— Бігме, паноченьку, "є казала я таке. То вам понабріхували. Не пішла-сми тогід, бо ніяк було, ба цесе, ба тото. А тепер, бігме, паноченьку, правду вам кажу, ходитимем обоє, коли загадаєте. Бо і що ж? Коло хати в мене роботи, що за нігтем, а то аби перегодуватися хоч дома, хоч у добрих людей. Я готова коло вашої роботи й днювати й ночувати, чи в полі, чи коло хати, бо я вже гадкувала, коби на службу, а воно однаково: аби перегодуватися.
Піп ніби знехочу заговорив:
— Та вже... аби не говорили люди, що я без мило-сердія. Та прийди. Лиш мені все щось гейби шептало, що ти мене обдурюєш.
Аниця хотіла говорити, та піп не дав:
— Но, но,— сказав,— не ляпай. Ти хоч кого, то переговорила би: масненька ти на язик. Пам'ятай же, що-би-сь відробила, бо я обезвічив би тебе. Уже тобі дам лева та й ту кобилу.
По цім слові покотився піп додому, а Аниця побігла в хату доготовлювати вечерю.
IV
Та й для отця Кабановича готовилася дома вечеря. Про неї-то собі й міркував отець, вертаючи додому: "Як то добре вийти де на хвильку з хати: от прийду, вечеря буде вже готова та й смакувати буде мені, бо я трохи протрясся. А славні шницлі знає моя пані приготовляти, дуже славні, тільки чоловікові приїдається, усе м'ясо та м'ясо. Взагалі все приїдається. От у піст риба зразу така смачна, а відтак уже не теє".
Так гадкуючи, не стямився отець Кабанович, коли вчинився перед дверима своєї ^атиг-Н^шсаДився через
2 1037
17
поріг до світлиці, сів на крісло та й нудиться; а зіпрів, як коли ті змолотники серед літа вполудне. Продуває отець навкруг себе, роздягається, обтирає піт: нічого не помагає. Закликає отець ід собі жінку.
— Чи тобі,— питає,— не так душно, як мені? Я вже, бігме, не можу витримати.
— Тото мені дивно,— говорить попадя,— ти не багато ситший від мене, а такий слабий на духоту. От я й ло-надвірку кручуся, і коло печі пораюся, а все якось витримую.
— Тим-бо то,— каже отець,— тобі не штука витримувати, коли маєш щось до роботи: при роботі за все забувається.
— А ти пішов би іскупатися,— радить попадя.
— Так я й сам над цим гадаю. Та-бо тяжко, бо дуже далеко: заки зайдеш у гай, то розтопишся. Поміркуй лиш: іти дорогою — дуже далеко, а стежкою невигідно. Відси мені не горе перейти через дорогу до церкви, але там треба перелаз перелазити. Та ще й високий то перелаз! Мушу сказати, пані, в неділю на службі, аби його вменшили.
— Та ти взяв би,— радить попадя,— газети відчитувати. Не мудра я на цім, але бачу, що газетами мож так забавитися, як і картами.
— На лиха мені твоїх газет: не хочеться мені з ними заходити, бо то не по моїх переконаннях. Донедавна пренумерував я "Червоную Русь", то прозивали моска-лофілом. А отець Філемон радив "Діло" брати: "То, каже, ліпше за нашою справою стоїть; от, каже, помістило, ще й осібною відбиткою видало "Відозву краківських взаїмних убезпечень", а "Червоная" і словом не згадала". Я й узяв "Діло", та не хочеться читати: не по моїх, пані, переконаннях. Десь, чую, по інших краях кождий стан має свій орган, а русини на таке не можуть здобутися.
— То я зіправди не знаю тобі порадити,— говорить попадя,— може би-сь, писав що до газет.
— От, правда,— каже піп,— я ще до "Діла" не дописував... Але ні, серце, уліті я не тото... я и до "Червоної" вліті не дописував; узимі так — інша річ. Я би радше... От я зробив би тобі одну пропозицію. Коби ти коло мене посиділа. Покинь, серденько, роботу та посидь ізо мною,
А попадя:
— Таже я,— каже,— не тото... Лишень що-м розчала вечерю: а наймичка сама зі шницлями не дасть собі ради.
— От ти скажи наймичці, най ізробить намість шниц-лів (бо й так приїдаються) печеню, а сама заходи до мене.
Попадя зайшла у кухню та й почала сварити наймичку:
— Дівко! Дівко! Що ти на світі божім гадаєш? Та ти до цього часу ще не знаєш шницлі робити? Кілько я тебе вчу та все гадаю: от буде, кажу, поміч. А то ти задурно їси. Я осьде слаба, не можу в кухні сидіти, та хіба вже й не розчинати шницлі, хіба спечи тото м'ясо, та й уже!
— Таже я, їмосць, уже знаю шницлі робити,— говорить наймичка,— як їмосця слабі... лиш, господи, з чого би це?
— Пантруй свого! Не допитуйся!— крикнула попадя.— Бери та спечи тото м'ясо. Лиш озьми та попсуй. Я ж би тобі показала! Ні я, ні панотець не могли би їсти, бо обоє щось знемагаєм. Засунь борзенько м'ясо та й обходься без мене. А якби мене доконечне було треба, то через двері заклич. Лиш якби я не виходила, то ти не чипи під дверима та й не зазирай, але берися сама до роботи...
По цих словах попадя пішла в покої.
V
"Тота" кобила мала ©же тридцять рік без одного: шістдесятого й першого року у дев'ять день побачила сонячне світло. Брикала вона, кілько брикала, а відтак, як то в кінськім роді водиться, пішла в шлею. Зразу ходила в бричці, та відтак таскала плуг. Аж під саму зиму життя прозвали її "Галеною" та й призначили під верх попові. Але прийшлося, часи змінилися: кобила на одно око осліпла, а на друге ще перед тим не виділа, а піп не міг уже в теплу днину возити свого черева, бо воно ані руш не браталося з сонцем. Та й відтепер піп заси-тів у покоях, а кобила заклякла в стайні. Там вона й на одну ногу вкалічіла та й зовсім істратила свою давню вдачу. Тепер годується лиш самою соломою: для мене, старої, мовляв, і цього доста. Так же ж їсть ту солому раз попри раз: молодим гуляти, а мені, старій, мовляв, за смерть гадати. Не йде вже й до шлеї: мені, старій мовляв, час уже спочивати, а молоді най світ перевертають, її солома з ясел іде під молодих коней на стеління: це, мовля©, яйце береться мудріше від курки. Підупала, сарака, на здоров'ю, кашляє, іспала з тіла: по ребрах міг би, неначе по драбині, лазити; та й красу свою стратила: зшибла лівий клуб. Зате ж вона статтю височенна під саму стелю: не з будь-якого роду.
На другий день по розмові попа з Аницею зайшла зміна в дотеперішнім житті кобилячім: доовіта прийшла Аниця з батогом. Заки Петро, попів наймит, пішов до колешні та вивів Галену, та запряг до старого воза, Аниця вимучила через руки в попа лева, сіла на віз, узяла віжки в руки та й займила. Сухоребра Галена неначе чобана пішла: її зад пересовувався з боку на бік. Мухи роєм кинулись на неї, а вона спустила вуха та лиш хвостом іноді махне, гей від нехочу. Принеслася якось перед Іванову хату, стала та й дожидає, заки ґазда вийдуть із хати та примістяться на возі.
Аниця виводила Йвана, як старця: лице його почорніле застелилося сивими пишками, очі запалися, ноги не служили, а до того, Аниця одягла його в старий дірявий сардак, підперезала перевеслом із околота та й веде босого. Сама Аниця, наче його донька (лиш трохи поблідла), убралася в новий, великодній сардак, у пере-мітку та й у чоботи (усе своє придане). Чоботи, правда, не були лишень її, але Йванові. Через літо вони дурно стояли, зате взимі ішли або на Аницю, а тоді Йван дома сидів, або на Йвана, а тоді Аниця в хаті лишалася. На возі Аниця за погонича сіла спереду, а Йвана примістила іззаду. Він уполовині сидів, а "половині лежав; ноги його були накриті старою веріткою.
Гонить Аниця сліпу кобилу, кобила сопе, як три міхи, шпотається та ступає непевно, як коли би земля мала під нею провалитися. Бо то воно не штука говорити: цей їде сліпою кониною, той їде сліпою кониною, але як їде? Тут треба в сліпу кобилу перекинутися та пізнати, що вона собі гадкує. Отож вона йде, нічого перед собою не видить, лиш темноту і темноту, та й здається їй, що вона десь на кінець світу зайшла, що далі вже землі не стає. Так вона, заки ступить, то все трібує — є ще земля чи вже ні? Отак кобила випробувала, що земля є аж за село, а тут — западається; тож вона, небагато гадаючи, бере та й стає: от уже,— міркує,— від'їхала-м своє. Та тут Галену як уперезав батіг по крижах, то на ній аж шкіра стряслася: не знала, дурна конина, що тут не земля западається, але гора починається, так треба спускати. Аниця піймала ціпко віжки та й держить, аж подається назад. Кобила штульгук-штульгук, звернула з дороги та й беркиць в окіп! І ні гадки вставати: наткнулася мордою на траву та й гризе, аж грузею заїдається. Що Аниця бідкається, що в'єкає, що січе кобилу,— ані суди, боже! Скочила вона до крайньої хати, упросила добрих людей помогти: здоймили Галену на друках, та й гайда в божу путь.