Задихався, зірвався в шмате, проколов десь ногу в дірявім постолі, кров чуріла, набивалася фоя в ранку — а він усе гнав, гнав і гнав, як одержимий, наче хотів від смерті втечи.
— Вибіжу наверх — а витак ґрунем... ґрунем... ґрунем, — шепотів сам собі переривистим голосом і ще наддавав, ще ширше скакав, ще в більшу гущавину ліз.
А вже темінь почала залягати, вже десь зайшло сонце. Там, угорі, може, й золотяться ще останнім відблиском вершечки смерек, але тут уже зовсім потемніло. Тут червоне царство смерті.
Все сухе. І стовбури дерев, і віками сипана на землю фоя, і низенькі віти, що з надіями колись виростали, давно вже вмерли без сонця. Якась берізочка заблукана витягається до болю, хоче прорватися до світла. Все забула, всі радості по-нехаяла; сама, сама убивала молоденькі свої гілочки — і лиш витягалася, аж шкіра на ній лускала. І от потратила всю свою життєву енергію, знемоглася, а не добилася нічого: лопоче десь там угорі непомітною купкою блідого листячка і дрижить тонким стовбурчиком. Всім чужа, не потрібна нікому. А смереки і не помічають навіть її. Суворо-кам’яно стоять у великім мовчанню і царственно віють під хмарами сильною зеленню досягших вершин.
А внизу ні травиночки, ні грибка, ні стебельця — все покрите грубою передвічною верствою червоної фої, що в камінь зляглася там десь глибоко. За сто літ, може, не впала сюди ні одна крапля дощу, ніколи ні одна сніжиночка не торкнулася поверхні цеї червоної пустині, не цілував ні один промінь сонця. В півтемній прохолоді живе лише мох, м’яким килимом окутуючи кожний виступ.
Еге. Бережуть своє царство смереки! Стоять тисячолітнім муром і гадають витримати до кінця, до загальної погибелі. Коли й умре котра з них, переживши п’ять століть, — не дають їй упасти, не позволяють ослабити ряди. Підставляють плечі, обхоплюють руками і держать.
— Е, треба підтримати. Це з доброго заводу, небагато вже у нас таких лишилося. Треба підтримати.
І тримають. Звідти гілкою підопруть, звідти другою, там молоденька гаджучка прислужиться в надії. І стоїть мертвець, як на багнетах. Як милості просить позволення упасти, спочивку просить, бурі, щоб прийшла і, немилосердна, змилосердилася. Але моцно тримають хранителі престижу, не бояться й бурі, боротися будуть. Смертельно боротися! О-о-ой і шумить же, мабуть, цей ліс під час бурі!
А ним, унизу, непомітною комашкою гонить Марусяк. Добре тут бічи, свобідно. Б’ють лиш неудачники, сухі галузки, в лице, дряпають злобно — он як щоку покривавили. Але то байка. От іще, іще, іще трошки — і толічка на самім ґруні. "В якім місці вибіжу? Може, нашу хату буде видко? А вже що шинк Тихонюків, то певне".
"...Тихонюк... Юрко... сватання... Катерина..." — і мов поліном хто у груди двигонув.
Як то не дивно, але мало думалося Марусякові про Катерину в касарні. Думалося, правда, але лиш часами, і то якось неясно, туманово, наче з вічним прислів’ям: "Чекай, чекай — от відбудемо головне, а тоді вже..."
І от лиш тепер, на Стебнянських верхах, в першім шепоті наступаючої ночі заворушилися думи, як змії. Що ж то там робиться? Що з Катериною, де вона? Чи жиє, чи любить, чи чекає?.. Йому здавалося, що вічність уже ціла минула з того часу, як виволокли його з села. Чого-чого не могло статися за такий час.
Став серед лісу. Обдумати хотілося. Але нема часу, нема часу. Треба гнати, гнати, гнати.
— Потім, потім... От уже нехай дома... От уже скоро.
Вибіг на царинку. Мов посвітлішало.
Он як Стебни розгляглися по Волоськім боці. Ще трохи пробічи — і наш бік буде видко добре.
Ондечки шинк — його звідусюди видко добре. А он там... за гніздом верб... лиш побойку троха видко... наша хата... Наша хата!
Серце билося. Схопився рукою за груди.
Летів би!.. На крилах би летів, але — не вільно... Ще не ніч. Ще лиш вечір. Уночі смієш лиш підходити до рідної хати. Коли люди поснуть, коли загаснуть всі огні — тоді лиш будеш серед тьми підкрадатися, як злодій, до віконечка і, зашкработівши злегенька, чекати...
Чекати й слухати, як дєдя з ненев мут шепотітися за вікном... як дєдя ме шукати напотемки пістоля... загримить ненароком стручена з лави бартка... Бо хто би нічми си добував, єк не опришки?
Опришки...
Занило, застогнало серце Марусякові... Таже й він тепер опришок!.. "Чорний хлопець!.." І його ж доля віднині — все життя от так ґрунями бігати, від погоней вічних ховатися, нічки не переспати, днини не мати супокійної. І не бути йому вже ґаздою ніколи, не зариче маржинка д’нему, не поклоняться вівчєрі-наймити в полонинці.
Щемить, смокче в грудях. Вік вічний ганяти от так, як сьогодні, вовком висолопленим, не мати кутка, не знати щирої приязні і любові щирої, все купувати за страх та за гроші — ой, важко...
Марусяк сів на колоду і звісив свою буйну голівоньку...
Як жити, що то за життя його буде тепер — невідомо. Щось жорстоке впхало'ся, розбило, розтрощило, знівечило, розметало по морській хвилі, по вітру польовому — і стоїть тепер безоким стоголовим чудовищем, стежить костистими лаба-ми, оскалює зуби.
І куди не поткнешся — всюди гостро, немилосердно. І ло-. мить руки Марусяк.
— Кому ж?.. Кому завдєчити маю? Хто ж мій воріг кєжкий?..
Стогнав...
Здавалося йому, що якби знайшов ворога і відомстив, скупав руки у ворожій крові, — все минуло би ся, було би по-старому. Розлетяться, як дим, навіяні чари, пересниться страшний сон, життя потече тихим своїм руслом.
І шукав думкою своїх ворогів, перебирав у голові, рахував — і не міг знайти. Не було їх.
Ніч насувалася. Зарикали корови в селі, заблеяли вівці; то там, то там затеплювався ласкавий вогник у хаті, побої оповилися димочками. Мир і спокій стелилися селом, спускаю-чися з гір в невидимих колісницях. Волоські Стебни були троха ніби світліші — бо вони до сонця більше; на нашім боці то таки вже цілком темно.
Марусякові ніби захотілося їсти. Витяг кавалок засушеного хліба і гриз. Розмочити б...
Оглянувся за чуркалом, прислухався — чи не журчить де, але не було чути. Шукати не хотілося; зрештою пригадав, що й нема тут чуркала поблизу.
В усім тілі розгніздилася якась всемогутня втома. Ось коли почув, що зробив, власне кажучи, те, чого не в силі був би витримати ніхто, окрім гуцула. Щось притискало кожний член до землі. Так би й розтягнувся кілько довгий і лежав би вічність.
Але Марусяк не міг. Треба бути обережним.
Сидів на камені. Ранена нога одноманітно щеміла. Ласкавий тихий вітрець подув передсонно, приголубив і заплутався десь у гілках, повис... Сам не помітив, як заснув Марусяк.
Прокинувся — мовби хто в бік коцнув. Одразу скочив, прислухався — чи не тріщить де ломаджє, чи не підкрадається ворог?:.
Але все було тихо доокола, замовкло... Була вже ніч, і вмерли звуки. Неясною лентою вився далеко Білий Черемош, у важкім мовчанню дрімав величезний ліс.
— Пора! — сам собі сказав Марусяк. Пересмикнув плечима від холоду і, вглядаючися, мов ножами прорізуючи тьму, тихо поховзнувся вниз...
Довгою, не знати якою довгою, здалася дорога — наче сто літ нею йшов. А бігав же колись на цес ґрунь за пару хвиль.
Серце то билося, то завмирало. Весь час готовився до всяких можливих несподіванок. Якби брехнула котюжка в сю хвилю — не знати би що зробив. Або кинув би ся тікати, або...
Кожний крок тут знайомий, кожне деревце: мов учора тут був. Он ялиця: ростуть дві з одного кореня. Одну скєв дєдя, а друга стоїть. І вийшов так, от їк би сідець: на зрубану сісти, а до другої спиною притулитися... А в ній дірки.’Се він, Марусяк, вертів: заворітниці всуваються. І гною все мокрого там повно, під тими смереками: вже й каміння намітував і землі, а каміне потоне туда, от ік у безодню йку, та й знов.
Знайомий запах, знайомі колоди... Ще цілі. А от і нові ковбки лежать на подвір’ю: певно, сеї зими дєдя прикєг із лісу. Знаю й відкив.
Котюги не тримали. Тихо, як злодій, відчинив ворітця і скривився, мов від болю, коли вони зарипіли троха. Підійшов до вікна... Серце так билося, що, мабуть, чути було його в хаті.
Підняв руку, щоби застукати — рука дрижала... І несміло стукнув тричі в шибку, а сам притулився збоку до стіни.
І чув шепіт в хаті, чув, як скрипнули хатєні двері. Чийсь голос шепотів коло сінешніх:
— Хто там?
— Я... — сам дивуючися своєму голосові, сказав Марусяк.
Але пізнала! Неня пізнала!..
Відчинила двері — і упала синові на груди. Зозулицею заголосила.
Коли минув перший, чад перших привітань і грізна дійсність безжалісно заглянула в очі, — наче каменем одразу всіх привалило. Відобрало і радість, і слова, лиш сліз не відобрало. Змішалися сльози стрічі зі сльозами розлуки.
97
4 Камінна душа
— Шо ж меш діяти тепер? — питався дєдя, а сам, ой добре знав, що син ме діяти. — Хтів-сми викупити тебе з воська, та не мож було. А вже з дизентирів так не знаю, єк і викуплювати...
— Немає мені викупу, дєдю... В опришки тра йти.
Заголосила, затуркотіла стара мати — але що вдієш?
Справді — куди діватися? От, може, й зараз: обіймаємо
його та цілуємо, а там уже обскочила ровта подвір’я та чка-ють лиш на знаки. Навіть післала чоловіка:
— Піди, старий, подиви си про всєке.
Вибіг старий, глянув туди-сюди, але всюди було тихо.
— Йшов-сми жєвко. Так кємую, шо не бути сезонне погоні аж’ді тут. Може, завтра.
— То ше переночуєш?
З тоскою повів Марусяк очима по стінах теплої, милої рідної хати...
— Ой ні, неню... Тра безпечити си. Де прийдут — то лиш суда.
— Правда, правда, Дмитрику... Вже Юріштан не заспит.
— Єкий Юріштан?
— А ватаман пушкарський, Тихонюків.
— Хто?.. Тихонюків? То він за ватамана у вас?..
В одну хвилю зрозуміла мати, що про весілля ліпше не згадувати.
— А він же, він. Настановив го Гердлічка на нашу голов!
— Йкий Гердлічка?
— Ой сину, новини за новинами. То мандатор новий в Устєріках. Лиш такий, шо най би вже го біда брала з-перед крискєнцьких душ.
Все то дійсно були новини за новинами для Марусяка. Неспокій заповзав йому в душу, не чув себе безпечним і в рідній хаті. Лишав гори в старім порядку, а тепер от ціла нова організація.
Квапив стариню, аби борше збирали. Переодягався, узбро-ювався, борзо перебув важку нестерпучу сцену прощання і тоді лиш зітхнув вільно, як вискочив на ґрунь, на полонинку.
Починався ранок. Потягло вогкістю з дольного потоку. Самітний пустельник бук зашепотів листом, а в тім шумі слухав чомусь Марусяк пророцтва долі своєї:
"...Кєшкі зимки ті зимувати, леґінику...